— Чортове грище, — згадує вона. — Це мені так недавно один чоловік сказав. Тобто, він сказав — Боже, але йшлося насправді про чортове: є, знаєш, люди, в яких ці поняття взаємозамінні — Боже-чортове, верх-низ, право-ліво… По ситуації, як карта ляже.

— Угу, і щось до хера їх, таких, розвелося… І що його робить, Дарухо? Га?

— Фільм, Дарина.

— Фільм, Антоський. Що ж нам іще робити?

Це буде фільм про зраду, сказала вона Адріянові, коли вони вертали пішки через Татарку з реставраційної майстерні: Дарина напросилася, щоб він узяв її подивитись, як відчищають старі ікони. Про зраду? Але ж ми так і не знаємо, хто привів облаву до бункера, це ж усе тільки наші здогади, — чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду — як дорогу, що веде до смерти, ми про це вже з тобою говорили — за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви.

То коли ви починаєте? Вже завтра — я запросила Антошу до нас на вечерю, обговоримо зміни до сценарію, може, в нього теж якісь ідеї виникнуть, — як-не-як, нас уже троє! Нас і так уже троє. Без Антоші. Ну-у-у, мацьопа ще не в команді!

То це тому ти нині такий рейвах у хаті влаштувала — переглядала архів? Так, і знаєш, що виявила? На диктофоні, пам'ятаєш, він мені тоді, як ми вертали з бухаловської риболовлі, працював у сумочці, цілу нашу розмову писав, — так там на початку, уяви собі, Павло Іванович говорить! Справді? Це ж як так вийшло? Або я знаю — мабуть, кнопка запису якось придавилась, іще там, на березі, коли він нам на прощання поривався рибу впхати, — що саме говорить, розібрати неможливо, таке дражливе бубоніння, як за стіною, бу-бу-бу, настійно, мов ніяк не проб'ється, тільки тембр і інтонації, більше нічого, — і знаєш, дуже дивне на мене враження цей голос зробив, отак очищений до голої звукової матерії, — ніби я його десь раніше чула, ті самі інтонації, якісь страшно знайомі, ніби від когось близького… Я не вигадую, повір. Я той запис навіть стерти не змогла, хоч до діла він ніяк не стосується. А закінчується знаєш, чим? Тобою, твоїм голосом — там, де ти кажеш, що я вагітна. Вперше кажеш. Так дивно, знаєш… Адріян ворухнув плечем: і що тут дивного? Не знаю, замислено протягла Дарина, ніби все ще під дією того чужого голосу, — мабуть, забобонна стаю.

Вони спинилися на «зебрі». В просвітах між будинків догоряв на синцюватий попіл уже потривожений ліхтарями захід, сліпі шибки горішніх поверхів мінилися всіма відтінками багаття, і в нагусаючому смерку червоні сигнали світлофорів і вогні на бамперах авт світили вздовж вулиці таємниче й солодко, як гранатові зернята. Подивись, торкнула вона його за лікоть. На що? Подивись, яке прекрасне місто в цьому освітленні, хотіла сказати вона, — тільки о цій порі й дається відчути його власний, незбитий віддих, — коли всі нанесені людьми денні бруди гасяться сутінками й навіть шум здається приглушеним, немов інстинктивно стишуєш голос у притемку: це коротка пора, з півгодини, не більше, — зміна ритму, як перемикання швидкостей або переведення духу: втомлені, посумирнілі до незмивно-однакового виразу на лицях маси робочого люду вертають додому в свої бетонні мушлі, а ресторани-бари-театри ще не прийняли наступного людського припливу, зарядженого новим збудженням, і в цьому проміжку, якщо його вчасно підстерегти, можна відчути власний пульс міста, ті тривожні струми ждання, насолоди й страху, що прошивають його навиліт нечутною музикою, і затерпнути від любови до нього, такого насправді беззахисного, і почути, як невпинно й грізно ростуть крізь нього дерева — тополі на бульварах, абрикоси й вишні в кубічних каньйонах між висоток, — відчути їхню підривну, автономну силу, ту саму владу рости, яка тепер оселилася в мені і якої не має сотворене людськими руками (за дня ми її не помічаємо, та якщо люди покинуть місто, сила дерев вирветься на волю без всякого стриму, аж доки безокі руїни будівель не втонуть в кипучих хащах, у дикому пралісі, тому самому, з якого місто й вигулькнуло колись, майже два тисячоліття тому…). Ось таким би зняти це місто, підстерегти цей момент — замість заставки. Дарма що на позір жодного зв'язку з Гелиним сюжетом тут нема.

І ще, сказала вона Адріянові, їй хотілося б зняти реставраційну майстерню, де вони були. Це трохи схоже на його ідеальну крамничку старожитностей, ту «Утопію», про яку він їй недавно оповідав: неквапні, малослівні, сповнені якоїсь особливої внутрішньої гідности дядьки в шкіряних хвартухах, із графітово-чорними пальцями, з вивіреною, немовби аж ґенетичною впевненістю в обходженні з предметами, — незвична для сучасного світу, а для захожого з вулиці вже ледь-не-церковна атмосфера несуєтности, невіддільна від усякого чесного труда, атмосфера, яку вона пам'ятає з Владиної майстерні, — ще донедавна її можна було вловити в розсипаних по місті окрушинах давнього ремісничого укладу: шевських будочках, телевізійних ательє, незліченних підвальчиках із запахом воску й скипидару, де лагодили парасольки, замки, окулярні оправи і взагалі все, що дається полагодити, — це зникало вже на наших очах, ці жалюгідні послідки колись могутнього київського міщанства, зметеного Великою Руїною двадцятого віку, — ковалів, бондарів, гончарів, кожум'як, сницарів, колишніх славних цехів, які віками й будували це місто, закладали в ньому церкви і школи насупротив усім прийшлим царям і воєводам, і двісті, триста, п'ятсот років тому так само сиділи тут по своїх майстереньках, так само поважно брали до рук принесені їм до направи речі й прорікали свій вердикт раз і назавше, як роблять тільки люди, що знають правдиву, безобманну ціну своєму труду — не ту, котру сьогодні дають на базарі, а ту, що вимірюється затраченою сумою живого життя: доданим за роки числом діоптрій у зорі, хрипом у проскипидарених легенях, запаленою од вічного жару шкірою, особливою графічною мапою зморщок. Та абсолютна зосередженість і аптечна точність рухів, із якою реставратор крізь наставлену лупу вимочував багатовіковий леп із клаптика дерев'яної дошки, збудила в ній просто-таки святобливу пошану — почуття, на диво подібне до того, яким заряджала її Гелина історія. Але цього вона теж не вміла витлумачити Адріянові — не вміла пояснити, який стосунок такі кадри можуть мати до фільму про партизанську війну. Хіба, може, як метафора її власної архівної праці — її методу (якщо це метод!)? Ось так, настійно, по-мурашиному вперто, не відступаючись, сантиметр по сантиметру знімати нашарування…

Це теж партизанка, думав тимчасом Адріян, вона правильно відчула. Так працювати, як працюють ці хлопці-реставратори, — з повною самопосвятою, за мізерну плату, з самої відданости тому, що робиш, — це й є партизанка в чистому вигляді, сама суть партизанки, як той очищений від слів до голого інструментального квиління голос. Вона правильно відчула. Мабуть, розумна жінка таки переважує розумного чоловіка, бо наділена ще тим додатковим змислом, якого нам бракує, — сестринством до всього живого, безвідносно до місця й часу… Проїжджий тролейбус дмухнув йому на черевика зужитим талончиком, і він нахилився, підштовхнутий раптовим відрухом, — підняти, подивитись, як у дитинстві, «чи щасливе число», — але не встиг: талончик відкотився, змішавшися з іншим сміттям на краю хідника. От і ще одна річ, якої я ніколи не дізнаюся,мелькнуло йому, і він подумки здвигнув плечима, подивувавшись із себе: мабуть, теж забобонний стаю.

Вголос він сказав їй, що сам він у вечоровому місті над усе любить тихі дворики — і золоті прямокутники од вікон на снігу. На снігу? Чому на снігу? Вона трохи здивувалась. Ну, необов'язково на снігу, не вельми впевнено погодився він, можна й на асфальті. Йому чомусь перехотілося говорити на цю тему, і вона це зрозуміла, — їхні думки в теплому, тремко набряклому бензиновим чадом повітрі весняного вечора текли крізь себе навзаєм, як сплетені пальці. Зайнялося зелене світло, і вони ступили на «зебру», як двійко чемних школярів, — тримаючись за руки, самі того не помічаючи.