Да, так. Повісилася. В камері, на власній косі. Гик!.. Косою… задушилась. Я сам тільки пару років тому взнав. Докопався… Двадцять років копав, щоб таке викопати… Воно мені треба було? Треба, скажіть?

А — фронтовики, дорога ви моя, фронтовики… Розуміти треба. З німкенями в сорок п'ятому можна було, війна все списала… А бандерівці — то ж, рахувалося, ті ж фашисти: «українсько-німецькі націоналісти», так же їх називали… У німців були «українсько-жидівські», а в нас «українсько-німецькі»… Отака-от судьба випала… моїй єврейській мамі. Не єврейська, у війну, — так після війни, получіть-розпишіться — німецька!.. І не сказав їй ніхто, дурочці, що не можна так злити… молодих мужиків, які пів-Європи покорили, до Берліна дійшли! На Рейхстаґу розписалися… Знаєте, який на Рейхстаґу мій батько… Бухалов, найбільший напис бачив? Метровими буквами! Вибачте, кажу як було: ЕБАЛ Я ВАС ВСЕХ!..

Хух… Не бійтесь, алкоголь мене не бере. Часом навіть жалко, думаєш — краще б брав…

А ви думали, як? Документик вам знайди — і все? В документиках, дорогі ви мої, про таке не пишуть…

Слідчого? Покарали, да. І тих двох… других, теж… В званні понизили… на два місяці. Самогубство в тюрмі — чепе, гірше втечі. Як тільки й змогла… Втекла, ну, умнічка. І від мене втекла… Рідна моя мати. Як у пісні: «Рідна мати моя, ти ночей не-до-спа-ла…» Ех… Вибачте… Знати б, де лежить, я б їй ці слова… на пам'ятнику вибив…

А ви мені про могилку… вашої родички. Які могилки! Куди вивозили трупи з тюрем, де закопували — хто ж вам скаже? Хто закопував, той мовчить… якщо ще живий. От недавно відгукнувся… ветеран, з Росії, був у тій бригаді, яка Шухевича труп… утилізувала… Спецоперація була, учасникам потім відпустки дали… Бригада труп вивезла, спалила і попіл розвіяла — в лісі, над Збручем… Слідів не повинно було лишитися! Розумієте? Ніяких слідів, так і зараз… в Чечні робиться: після зачисток — аннігіляція… Не знайдете ви нічого! І я не знайду… де моя рідна мати була похована. І що робити? А? Не скажете… А я вам скажу! Скажу… Будете своїх дітей мати — зрозумієте… Бо дитині треба, щоб було… місце, пам'ятник, своє кладовище в місті, куди піти, коли всі її друзі з батьками на проводи йдуть, а потім у школі розказують… Не іногородня ж вона! Киянка… Корінна вже, рахуйте. Як є могили — так і корінна. Дєдушка, бабушка… Все, чого в мене не було, — я їй все дав. Моя дочка не сирота! Маленькій — портрет на пам'ятнику показував, учив: «дєда», «дєда»… Вона досі так говорить… І не дай Бог… не дай Бог… Гик!.. Вибачте… Ні, це я так… закашлявся…

Не лізьте ви туди! Нащо це вам? Не треба…

Думаєте, страх у мені говорить? Да, страх! Хай буде — страх… А як без страху жити? Розповзеться все, — бачите, як розповзається!.. Ціла держава розповзлася, як тільки боятися перестали… Мені п'ятдесят шість років, я все життя боявся… батька боявся, начальства, по службі оступитись боявся… А тепер нічого вже не боюсь — за себе не боюсь, не за себе… А ви б бачили, який це… жах… Коси в неї… на фото… У матері моєї, Леї Ґольдман… Дві коси, наперед перекинуті… Чорні… У Нікушки теж волосся гарне, густе… бабушка Дуня їй у школу косички заплітала… Бррр!.. Ніхто того фото не побачить. Хіба, як сама п'ятдесят років буде мати… Своїх дітей мати буде, внуків… Якщо їй це цікаво буде… Фото я лишив. З усієї справи — фото лишив… Нікому не показував. І не покажу… Тьфу-тьфу… Не дай Бог… В усі дерева готовий битися, лобом…

А кнопку натискати — ні-і-і-і, нема дурних!.. У мене дитина, я їй потрібен. Матері рідній не потрібен був… не подивилася, що дитя малесеньке кидає, двох місяців іще не було, чужі люди виростили, — хай!.. Зате дочці потрібен, своїй кровинці єдиній… Все, що маю, — все їй! Квартира від діда з бабою, дача — тесть, рахувати, своїми руками збудував… Консерваторію захотіла — маєш консерваторію! Нічого, прогодуєм, поки я живий — бідувати не буде! Хай учиться… Може, дай Бог, і виб'ється… в солістки які-небудь, вона в мене здібна… І з амбіціями дівчинка, слава Богу, це я їй теж дав — впевненість у собі, якої в мене не було ніколи, ріс, як вовчонок… Що міг — усе дав! І доки я живий, так буде… А совість у мене чиста, ні перед ким я не винуватий…

О, пішла! Пішла! Давай, давай, дорогуша, не дьоргайся, не на такого напала… От ми тебе зараз… гарненько…

А, сука, б…! Зірвала гачок… Хороший гачок, зараза, японський… Будеш тепер плавати, дура, з гачком в губі, поки не здохнеш…

От чорт, це ж треба… Досада яка… Здоровенне щось було, може, й сом — вони хитрі!.. Або щука… от же ж падло, ну, треба ж таке… Вибачте…

Там ще щось лишилося? В тій пляшці?..

Ну, хрін з ним, — поїхали! За наших батьків… І за мого… за Івана Трифоновича Бухалова, який нас тут сьогодні зібрав… Хай йому добре буде… на тому світі… Якщо він, звичайно, є — той світ…

Справа? Яка справа, Дарино Анто… тьфу, той… Анатоліївно? Нема ніякої такої справи… Леї Ґольдман. Не було.

Да, можна й так: не становила історичної цінности. Ич, яка ви… пам'ятлива… Швидко схоплюєте.

В Яд-Вашем Леа Ґольдман, Дарино Анатоліївно. В Яд-Вашем, в Ізраїлі. Загинула в Перемиському ґетто, в сорок другому році. Ціла сім'я, списком — Ґольдман Давид, Ґольдман Борух, Йосиф, Етка… Ґольдман-Берковіц Їда… І Ґольдман Леа там же. І так найкраще… для всіх.

Огірочок беріть… Беріть, беріть, не церемоньтесь…

А про Івана Трифоновича я вам не скінчив… Я ж вам обіцяв — про вашу справу… По загиблих… загиблій… шостого листопада сорок сьомого року, як ви й хотіли… Ні, Дарино Анатоліівно, от чого нема, того нема, — документика, як ви хотіли, я вам не знайшов. А скажу я вам інше… теж — про Івана Трифоновича, думаю, це вам буде цікаво… Зараз, тільки гачка нового прив'яжу… О-он ту баночку, не в службу, а в дружбу, — передайте мені, Амброзійовичу, щоб два рази не вставати… О, дякую.

Плюсь! Люблю цей звук… Ловись, рибко, велика й маленька… Правда ж, в хороше місце я вас запросив? Тишина яка, а? Кожний шелест чути… І не скажеш, що в центрі міста. Монастир виручає, а то б теж тут усе забудували… Там далі, ближче до

Південного мосту, вже виросли палацики, бачили? До води підступу вже нема, загородили… На такий доробитися — мені життя вже не вистачить, хе-хе…

Да…

Так що я вам так, без документика скажу… Як то ви казали — не голка в сіні, да? Це ви правильно підмітили, не голка… Так от, дорога ви моя… Того вашого шостого листопада тисяча дев'ятсот сорок сьомого року… мій батько, що мене виростив… Іван Трифонович Бухалов, якраз командував бойовою операцією… на території Львівської области. Там і був поранений, потім комісований. При взятті схрона, в якому знаходилося четверо… по-тодішньому, бандитів, по-теперішньому, партизанів. Чи повстанців — як скажете… Четверо — троє чоловіків і одна жінка. А вам же треба, щоб було п'ятеро, да? Ну, то тут діло таке — можете рахувати, що й п'ятеро… Бо жінка, як потім виявилось, була вагітна… Да. Пізніше виявилось, коли останки зібрали, — там серйозна м'ясорубка була, батькові ще повезло, що далеко стояв… А з передніх, він казав, тільки рученьки-ніженьки по деревах висіли… Як у пісеньці дитячій, Ніка маленькою співала… на мотив із «Вечірньої казки»: рученьки, ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі, на цвинтар пора…

Отака історія, Дарино Антонівно. Сімейна, тасскать…

А вже хто то були, ті четверо, і як їх звали — то вже звиняйте… Батько, покійник, може, й пам'ятав… Але цього факту з його біографії, крім мене, ніхто вже не знає. Це я вам так, між нами… По дружбі… Щоб ви не шукали того, чому потім, може, й самі не раді будете, що знайшли…

Документів тих нема, давно вже. Я перевірив…

Ну… Можна й так сказати. Допоміг…

А що ж ви хочете? В мене дитина росла. Нащо їй було… дівчинці, вирісши, узнавати, що її «дєд» — хай нерідний, все одно — дєд, не гірше рідного… квартира по ньому, становище… все, що є, — все завдяки йому… і для чого їй колись узнавати, як він воював… із вагітними жінками?..