— Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!

— Яке спалили торік?

— Так, десь там наші обертаються…

— Добре! — випростався на коні Андрій. — Зробимо так, як ви наказуєте!

— Северинові Романовичу уклін… — відступив високий, даючи дорогу. — Скажеш — від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…

Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:

— Ну, як я його?

— Дай боже, абисьмо завжди так… — зареготав той. — Вважає, що ти — Грицько!

— Тепер ми свої люди в бандер, — ствердив Андрій. — Чув про тих, що біля лісництва?

— Як не чути?

— Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.

— Сергійко й сам упорається.

— Негоже малого кидати.

— Певно, негоже, — зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.

— Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!

— Мене злапають! Та я весь у батька!

— А він як вовк по лісу ходить… — додав Андрій, посміхнувшись. — Знаю, що скажеш. Але ж батько твій — не хвалько…

— Я — хвалько? Від такого чую!

— Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.

— Там спіжарня стара лишилася, — роздумливо мовив Пилип. — Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.

— Ці, бач, не спали, — обернувся Андрій в бік Гадючого яру. — До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.

— Та наплету, — погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. — Відбрешуся.

Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.

Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи — вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».

«Сича злякався?» — підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.

… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.

— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…

Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував:

— А може, й нам туди гайнути?

— Скажеш! — ущипливо зауважив «Андрій. — Коней кинемо, та й оті, — махнув невизначено рукою в бік, протилежний лісництву, — можуть прибитися.

— З кіньми нічого не станеться, — легковажно заперечив Сергійко. — Та й взагалі… — він не докінчив, але Андрій зрозумів його. Можливо, хлопчисько й має рацію: навряд чи розвідники підуть на вогнище — обходитимуть десятою дорогою. Правда, вони мусять пройти десь тут поблизу, бо обабіч Дубової галявини тягнуться болота, і все ж у темряві за десять метрів можна прослизнути непомітно поза деревами, а, певно, ці розвідники вміють ходити лісом.

Андрій забув про картоплину. Ліг горілиць, підмостивши долоні під голову. Дивився в зоряне небо й думав: коли вже, нарешті, не буде ані бандер, ані гітлерівців і в їхньому селі відкриють школу, приїдуть вчителі, і він триматиме в руках підручники…

Либонь, далеко-далеко до цього дня…

Підвівся на ліктях і запитав Сергійка:

— А ти не боїшся смерті?

— Чого? — не зрозумів той.

— Смерті, питаю, не боїшся?

Хлопець подмухав на картоплину, відповів байдуже:

— Коли це ще буде… Справді — коли!

Дивлячись на дорослих, Андрій і сам думав, що оті тридцять чи сорок років, котрі розділяють, їх, безмежні, що перед ним — ціла вічність, і йому ніколи не доведеться й думати про смерть, зрештою, поки він виросте, людство щось придумає, й він житиме вічно — бо як можна полишити оці ліси, ніколи не бачити безмежного зоряного неба, не купатися в їхньому теплому й прозорому озері?

У такі хвилини йому ставало до сліз шкода матері, яку закопали у вогку землю на сільському цвинтарі, батька, про якого казали, що загинув за Львовом на сьомий чи восьмий день війни. Він служив у Перемишлі в Червоній Армії й відступав із своєю частиною до Тернополя — хтось переказував, що ця частина хоробро билася з гітлерівцями, і Андрій був переконаний, що батько поклав не одного фашиста.

Він пишався своїм батьком, але ніхто не знав про це, окрім Пилипа й Сергійка, бо пишатися таким батьком було небезпечно. Северин Романович, гніваючись на племінника, обзивав його «червоним батяром» і буркотів, що саме такими, як Андріїв батько, мусить гидувати кожен справжній українець, бо злигався з червоними й боронив Совітську владу.

У глибині душі Андрій не вірив у загибель батька, чекав на нього. Адже батька могли поранити, й товариші витягли з поля бою. Нарешті, хтось міг помилитися, просто батько спіткнувся і впав, а тепер десь воює з гітлерівцями і скоро подасть про себе звістку — ось і фронт уже наблизився до їхніх лісових країв…

Правда, Северин Романович упевнений, що німці зупинять Червону Армію на старому кордоні, а тут, у західноукраїнських областях, вони під захистом бандерівців порядкуватимуть самі, без совєтів і колгоспів…

Зовсім недавно до Андрія дійшла чутка, яка вже давно ходила селом: мовляв, Северин Романович сам пустив поголос про смерть свояка, щоб прибрати до рук сестрине майно.

Спочатку Андрій хотів піти до вуйка й розпитати його самого, та, подумавши, вирішив не робити цього: Хто ж добровільно зізнається у власній підлості?

Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам — брехня селом сама ходить.

І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, — чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.

Де ж Пилип? Невже злапали бандери?

Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.

— Ти чого? — помітив гримасу Сергій. — Болить щось?

— Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.

— А що зроблять? Мусять відпустити.

— Малий ти ще і не знаєш…

Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:

— Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села — бандера, а добрий.

— Сказав — вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.

— А Василь Байда? Теж дурний?

— Він гарячий, Василь, — зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: — Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.