Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.

— Ану, злазь! — наказав Андрієві.

— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!

— Злазь! — замахнувся той гіллякою.

— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!

Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.

Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.

— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.

Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.

— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.

— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…

Сержант поблажливо усміхнувся.

— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!

Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.

— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.

— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!

Вони продерлися через горішник до коней.

— Вуйку, до мене, — поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.

Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі — певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:

— Сідай і ти, — поплескав Сірка по широкій спині, — і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…

— Резонно, — схвалив Бутурлак.

— Ви — до мене, — гукнув сержанта Пилип.

— Але ж, — засумнівався той, — нас семеро…

— Я піду попереду, — запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. — Такий слід нікого не насторожить.

Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.

— Рушили! І хай все буде добре.

Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм — клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.

Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака — такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.

От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!

А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню — на чверть юшки не вистачить.

Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де — давно запримітив — зранку крутилися обидва Демчуки.

Важкий човен ішов повільно, нарешті розсунув носом очерети й тицьнувся в пісок.

Грицько витяг весла, поклав акуратно вздовж бортів, вискочив на берег. Зсунув солом'яного бриля на потилицю, примружився, підставивши сонячним променям веснянкувате обличчя. Постояв трохи — гарно жити на світі, коли гріє ранкове сонце і ніц не треба робити.

Якби ще не задачки!

Мати знову лаятимуться, що не розв'язав, зрештою, полаються й відчепляться, йому це не первина, а чи варто забивати собі голову задачками, коли з лісу пахне травами і в озері скидається риба?

Згадка про рибу трохи зіпсувала настрій, але не дуже, і Грицько почимчикував до Демчукової рибальської хижки, біля якої стриміла з очеретів голова одного з цих гицелів.

Ще за сотню кроків Грицько здогадався, що то Сергійко — вітерець куйовдив його чорну чуприну.

— Агов, Сергію, — покликав, — іди-но сюди!

Той обернувся невдоволено, приклав пальця до губ, вимагаючи тиші.

— Що там у тебе? — не вгамовувався Грицько.

Сергійко ворухнувся. Нараз почулося ляскання крил — молода качка вискочила ледь не з-під ніг хлопця, піднялася над очеретами і відразу важко впала в них, ховаючись.

— Ех, ти ж, — збуджено загорлав Грицько, — дрючком треба було її, помітив і відразу дрючком, тут без дрючка й ходити не можна!

Сергійко вибрався з очеретів. Стояв і дивився спідлоба, і у вирластих очах його Грицько помітив причаєний переляк, а може, це тільки здалося йому, бо хлопець відвів погляд і запитав не до ладу:

— Ти що тут?..

— Гайда купатися, — запропонував Грицько, — риба не бере, та біс з нею.

— Спекотно, — солідно пояснив Сергійко, — от і не бере.

— А де Пилип?

Малий озирнувся, і Грицько знову помітив у його очах тривогу.

— Додому побіг.

— Ви чого тут зранку вовтузитесь?

— Батько сітку звеліли полагодити. — Сергійко кивнув у бік розтягнутої на дрючках рибальської сітки.

— А-а… нудна робота… То підеш купатися?

— Не хочу.

— А я скупаюся. — Грицько підійшов до озера, очерети відступали тут від берега, вкритого білим піском, далі тягнулася мілизна, вода тут прогрівалася ще зранку, і купатися було приємно — вода прозора, зайдеш по груди й бачиш, як сновигають під ногами великі озерні раки.

Нараз Грицько зупинився. Примружив хитре око, кивнув на руку, яку малий заклав за спину.

— Що там у тебе?

Побачив, як відлила кров од щік Сергійка, ступив крок убік, зазирнув хлопцеві за спину. Тримає стиснутий кулак, а що в ньому?

Грицько вдав, що Сергійкова таємниця йому ні до чого. Роздягнувся, залишившись у синіх сатинових плавках із зав'язками збоку. Такі плавки мав на селі тільки він, — хлопці купалися голяком, — і дуже пишався ними.

Перев'язав мотузок, а сам не спускав ока з закладеної Сергійком за спину руки. Цікавість мучила його що там у малого в кулаці?

– Іди сюди! — покликав, та Сергійко не зрушив з місця. — Я тобі покажу щось…

— Що покажеш?

— Ти знаєш, що в мене є? Дві протитанкові гранати. Сьогодні глушитимемо рибу! — Побачив, як загорілися в малого очі, вів далі, інтригуючи: — Увечері поїдемо човном до соснового берега, і там на глибині…

Сергійко облизав язиком засмаглі губи, витиснув з себе жалібно:

— Сьогодні не зможемо.

— Чом не зможете?

— Та батько звеліли… — хлопець зам'явся. — Щось там у них по господарству…

— Не бреши! По очах бачу… — Грицько нараз пружно ступнув до Сергійка, схопив його за руку, вивернув. — Ну, показуй, що тут?

— Не чіпай! — малий смикнувся, але Грицько тримав міцно. — От зараз Пилип повернеться, він тобі дасть!

— Ми твого Пилипа — одною лівою! — Грицько почав викручувати Сергійкову руку.

— Пусти!

— Покажеш? — нараз Грицько закричав і випустив хлопця. — Ти що, кусатися! Я тобі зараз! — наздогнав малого, який відскочив до очеретів, підставив ногу і штовхнув на пісок. Навалився всім тілом, викрутив руку й нарешті розтиснув пальці.

Сергійко лежав, уткнувшись обличчям у пісок, і плакав.

Грицько тримав червону зірку з серпом і молотом — такі зірки носили радянські солдати на пілотках і кашкетах, він сам бачив їх, коли відступали з боями через Острожани, навіть зірвав одну з кашкета вбитого командира. Зберігав кілька днів, поки батько не побачив — облаяв і викинув на смітник.