«Ще кілька хвилин тому ти був готовий вбити й мене, і цього хлопця…»

«Ти кмітливіший, але не кращий від інших».

«То що ж тепер буде, коли я розкрив твій обман?»

«Хто знає, - відповів Хорхе. — Мені не залежить на твоїй смерті. Може, я зумію переконати тебе. Та скажи мені, як ти здогадався, що йдеться про другу книгу Арістотеля?»

«Того, що ти гримів анатемами проти сміху, мені, звісно, було б замало, як і того, що я почув про бесіду, яку ти мав з іншими. Мені допомогли нотатки, що їх залишив Венанцій. Спершу я не розумів, що вони означають. Але там згадувалося про безсоромний камінь, який котиться рівниною, про цикади, які співатимуть із землі, про шанигідні смоківниці. Я вже десь читав щось подібне: і за ці дні я це з'ясував. Ці приклади Арістотель наводив ще у першій книзі "Поетики" та в "Риториці". Відтак я згадав, що Ісидор з Севільї говорить про комедію, що вона повідає про stupra virginum et amores meretricum [304]… Поступово в моїй голові вималювшіася ця друга книга, такою, якою вона мала б бути. Я можу переповісти її тобі майже всю, не читаючи сторінок, якими ти хотів отруїти мене. Комедія зароджується в komai, себто у поселеннях селян, як жартівливий обряд після трапези або свята. Вона не повідає про мужів знаменитих і могутніх, а про істот мізерних і смішних, та не лихих, і не закінчується смертю головних героїв. Вона досягає ефекту смішного, показуючи вади й хиби звичайних людей. У бажанні сміятися Арістотель вбачає добру силу, яка може мати також пізнавальне значення. Адже вона промовляє дотепними загадками і неочікуваними метафорами, а ще показує речі іншими, ніж вони є, і цим нібито дурить нас, а насправді примушує придивитись краще і сказати: он як воно насправді було, а я й не знав. Вона несе істину, зображаючи людей і світ гіршими, ніж вони є і ніж ми про них думаємо, — в кожному разі гіршими, ніж нам їх показують героїчні поеми, трагедії, житія святих. Так там написано?»

«Великою мірою так. Ти відтворив її, читаючи інші книги?»

«Над багатьма з них працював Венанцій. Гадаю, Венанцій уже давно шукав цю книгу. Він, мабуть, знайшов у каталозі ті самі вказівки, які знайшов згодом я, і переконався, що то саме та книга, яку він шукав. Та він не знав, як увійти у finis Africae. Почувши, як Беренґарій говорить про неї з Адельмом, він кинувся на пошуки, немов собака на заячий слід».

«Так воно й було, я відразу це зрозумів. Я зрозумів, що надійшла хвилина, коли мені доведеться захищати бібліотеку зубами…»

«І ти намастив книгу маззю. Тобі, мабуть, важко було… у темряві».

«Руки мої тепер бачать краще, ніж твої очі. Я взяв у Северина ще й пензель. І теж надяг рукавиці. То була непогана думка, правда? Ти чимало труду доклав, щоб дійти до цього…»

«Так. Я спершу мав на думці складніший пристрій, якусь отруєну шпичку абощо. Мушу сказати, розв'язання твоє було взірцевим, жертва отруювала сама себе. І що пожадливіше вона читала книгу, то швидше помирала…»

Я збагнув — і дрож пробіг мені по тілі, - що в ту мить, зчепившись у смертельній сутичці, вони обидва захоплювались один одним, немов кожен діяв лише для того, щоб заслужити похвальбу другого. Мій мозок пронизала думка, що всі ті хитромудрощі, якими Беренґарій намагався звести Адельма, всі ті прості й природні жести, якими дівчина збудила у мені пристрасть і жадання, були нічим порівняно з цими скаженими хитрощами і майстерністю, спрямованими на завоювання іншого, які я бачив зараз. Цей акт спокушання розгортався тепер перед моїми очима, але тривав усі ці сім днів, коли кожен зі співбесідників; немов призначав іншому таємні побачення, і кожен з них потай сподівався на схвалення іншого, якого він боявся і ненавидів.!

«Тепер скажи мені, - говорив Вільям, — навіщо? — Чому ти оберігав цю книгу більше, ніж інші? Чому, ховаючи від людського ока чорнокнижницькі трактати, твори, які, можливо, хулили ім'я Боже, ти все ж не посунувся до злочину, а заради цих сторінок занапастив своїх братів і самого себе? Про комедію мовить сила-силенна інших книжок, і ще чимало книг містять похвалу сміхові. Чому саме ця книга вселяла у тебе такий страх?»

«Бо її написав Філософ. Кожен твір сього чоловіка зруйнував частину тієї мудрості, яку християнство нагромаджувало століттями. Отці церкви сказали про всемогуття Слова все, що треба знати, та варто було Боецієві прокоментувати Філософа, і божественну таїну Слова було зведено до рукотворної пародії, збудованої на категоріях та силогізмах. Книга Буття каже про будову вселенної все, що треба знати, та варто було знайтись книгам Філософа про фізику, і космос було переосмислено як нечулу і слизьку матерію, а араб Аверроес мало не переконав усіх у вічності світу. Ми все знали про Божі імена, а той домініканець, якого хоронив Аббон — піддавшись спокусі Філософа, — перейменував їх, ідучи стежками гордині природного розуму. І космос, який, за словами Ареопагіта, кожному, хто вміє дивитися увись, являється як світляний водоспад взірцевої першопричини, зробився сховиськом матеріальних прикмет, які слугують основою для називання якоїсь абстрактної причини. Раніше ми споглядали небеса, а грязь матерії удостоювали хіба що несхвальним поглядом, а тепер споглядаємо землю і віримо у небеса лише на основі земних свідчень. Кожне слово Філософа, на яке тепер вже присягають навіть святі і папи, перекручує образ світу. Та перекрутити образ Бога йому не вдалося. Якщо ця книга стане… якби вона стала предметом відкритої інтерпретації, ми б переступили останню межу».

«Але що ж тебе так настрахало у цій бесіді про сміх? Не можна ж знищити сміх, знищивши цю книгу».

«Звісно ж ні. Сміх — се недолугість, зіпсуття, недосконалість нашої плоті. Се розвага для селянина, попуск для пияка. Церква у своїй мудрості дозволяє веселитися під час празника, карнавалу чи ярмарку, адже се немов денна полюція, яка відводить зайві гумори і стримує від інших жадань та потягів… Але все ж сміх зостається річчю нікчемною, потіхою для посполитих, профанною тайною для простолюду. Апостол теж казав — ліпше одружитися, ніж розпалюватися [305]. Аніж бунтувати проти зарядженого Богом ладу, ліпше смійтеся і тіштесь своїми неподобними пародіями на сей лад, наприкінці трапези, випорожнивши глеки й бутлі. Обирайте собі царя дурнів, насолоджуйтесь літургіями осла і борова, розігруйте свої сатурналії, ставайте догори ногами… Але тут, тут… — Хорхе постукав пальцем по столі, біля книги, яку Вільям тримав перед собою, — тут функцію сміху вивернено навспак, його піднесено до гідності мистецтва, йому відчинено браму у світ мудреців, зроблено предметом філософії, темою підступного богослов'я… Ти бачив учора, як посполиті вимудровують і втілюють у життя наймерзенніші єресі, відрікаючись і від Божих законів, і від законів природи. Та церква може стерпіти єресь посполитих, які самі виносять собі вирок, бо їх занапащає власне невігластво. Простацьке шаленство Дольчина і йому подібних ніколи не поставить під загрозу божественний устрій. Вони проповідуватимуть насильство і від насильства загинуть, не залишивши сліду, їхня єресь сама вичерпає свої сили, як вичерпує свої сили карнавал, і байдуже, якщо під час святкування на короткий час на землю зійде епіфанія світу навиворіт. Аби лиш порух не стався замислом, а посполите слово не знайшло собі відповідника у латині. Сміх визволяє посполитого від страху перед дияволом, бо на празнику дурнів диявол теж постає убогим і дурним, а отже негрізним. І книга ся навчає, що мудрість полягає у звільненні від страху перед дияволом. Сміючись і захлинаючись вином, селюк почуває себе паном, бо він обернув навпаки свої стосунки з сильними; а книга ся пропонує вченим всілякі хитромудрі виверти і надає їм авторитетності, і цим узаконює цей переворот у стосунках. Тоді інстинктивний порух посполитих, який ще далі, на щастя, належить до чинностей черева, перейде у ранг чинностей розуму. Те, що сміх властивий людині, є знаком обмеженості нашого грішного стану. А скільки звироднілих умів, як-от твій, почерпнуть з цієї книги той остаточний силогізм, згідно з яким сміх — мета людини! Сміх дає змогу простолюдцеві забути на якийсь час про страх. А закон примушує підкорятися собі саме через страх, і правдивим ім'ям його є острах Божий. І книга ся може викресати диявольську іскру, яка запалить в цілому світі нову пожежу — і сміх постане як нове, незнане навіть Прометеєві мистецтво, яке допомагає знищити страх. У хвилину сміху посполитий не думає про смерть; та коли мить розваги промине, літургія знов повертає його до страху смерті, як велить Божий замисел. А книга ся спроможна породити нове, нищівне прагнення знищити смерть, звільнившись од страху. Чим же станемо ми, грішні створіння, не маючи страху, який є, мабуть, найрозсудливішим і найласкавішим з Божих дарів? Століттями учителі й отці церкви краплями виділяли пахучі есенції священного знання, щоб думкою про вишнє відкупити убогість і спокусу, що ідуть від низового. А книга ся, виправдовуючи комедію, сатиру і мім як чудотворний лік, здатний очистити пристрасті через зображення вад, пороку і слабкостей, штовхне лжемудреців до диявольського перекручення: спроби відкупити вишнє через прийняття низового. Вона породить думку, що людині вільно прагнути на землі того добробуту, який є хіба лиш у країні Кокань, — саме на це натякав твій Бекон, говорячи про природну магію. Але цього ми не повинні і не можемо мати. Поглянь на тих молодих ченців, які ганьблять себе, читаючи сю блазенську пародію, Coena Cypriani. Яке диявольське перекручення Священного писання! Але читаючи її, вони усвідомлюють, що чинять зле. А от коли нікчемні ці ігри розпусної уяви виправдає слово Філософа — о, тоді все несуттєве з периферії заполонить центр, а від самого центру не лишиться й сліду. Народ Божий перетвориться на зібрання почвар, що їх вивергли безодні незнаної землі, окраїни знаної землі стануть ядром християнської імперії, арімаспи возсядуть на Петрів престол, блемії заволодіють монастирями, а череваті карлики з величезними головами дістануть у свою опіку бібліотеку! Слуги диктуватимуть закони, а нам (та й тобі також) доведеться їм коритися, бо іншого закону не буде. Один грецький філософ сказав (і твій Арістотель цитує тут цього свого спільника як нечестивий авторитет),що поважність супротивника слід розбивати сміхом, а супроти сміху виставити поважність. Наші предки зробили обачний вибір: якщо сміх — розвага посполитих, ці вольнощі їхні слід тримати у віжках, придушувати і застрашувати суворістю. А посполиті не мають зброї, яка б вигострила їхній сміх і зробила його знаряддям проти серйозності пастирів, які мають провадити їх до вічного життя, звільняючи від спокус черева і статі, від усіх їхніх брудних пожадань. Та якщо раптом хтось, озброївшись словами Філософа, а отже висловлюючись як філософ, піднесе мистецтво сміху до гідності витонченої зброї, якщо риторику переконування замінить риторика висміювання, якщо топіку терплячого і живодайного снування образів відкуплення замінить топіка нестримного розвінчання і повалення усіх щонайсвятіших і щонайшанованіших образів — о, той день зітре з лиця землі й тебе, Вільяме, разом з твоєю мудрістю!»