Вільям й справді швидко перегорнув сторінки і дійшов до грецького тексту. Я одразу побачив, що аркуші мали іншу фактуру, м'якшу, перша сторінка була майже вирвана, частина полів поїдена, поцяткована блідими плямами, що їх час і вогкість зазвичай зоставляють на інших книжках. Вільям прочитав перші рядки, спершу грекою, тоді перекладаючи латиною, і далі читав цією мовою, щоб і я міг дізнатися, як починається ця доленосна книга.

«У першій книзі ми говорили про трагедію і про те, як вона, викликаючи співчуття і страх, веде до очищення сих пристрастей. Як ми й обіцяли, мова тепер буде про комедію (а рівно ж про сатиру і мім) і про те, як вона, даючи втіху від смішного, провадить до очищення сеї пристрасті. У книзі про душу ми вже говорили, що пристрасть ся вартує розгляду, позаяк серед усіх живих створінь лише людина вміє сміятися. Отож, ми визначимо, мімезою яких дій є комедія, а тоді розглянемо способи, якими комедія викликає сміх, а способами цими є вчинки і висловлювання. Ми покажемо, що смішне у вчинках береться з уподібнення кращого до гіршого і навпаки, з неочікуваного обману, з неможливого і з порушення законів природи, з неважливого і з непослідовного, з пониження героїв, з ужитку блазенських і простацьких гримас, з дисгармонії, з вибору речей мало достойних. Відтак покажемо, як смішне у висловлюванні виникає з плутання подібних слів, які позначають різні речі, і різних слів, які позначають подібні речі, з балакучості і повторень, зі словесної гри, зі здрібнілих слів, з хибної вимови і варваризмів…»

Вільям перекладав з натугою, шукаючи підхожих слів, раз у раз зупиняючись. Перекладаючи, він усміхався, немов бачив те, що й сподівався побачити. Він прочитав уголос першу сторінку, тоді зупинився, немов далі йому стало нецікаво, і поспіхом перегорнув наступні сторінки: але через кілька сторінок відчув опір, бо вздовж верхнього краю і бокового зрізу аркуші злиплися, як це буває, коли від вільгості й цвілі папір розлазиться на клейку масу. Хорхе почув, що шелестіння аркушів затихло, і став заохочувати Вільяма.

«Ну ж бо, гортай її, гортай. Вона твоя, ти цього заслужив».

Вільям засміявся, і схоже було, що його це забавляє: «Значить, це неправда, що ти вважаєш мене таким кмітливим, Хорхе! Ти цього не бачиш, але я маю на руках рукавиці. Сковані ними, мої пальці не можуть відділити сторінки одна від одної. Я б мусив робити це голими руками, послинивши палець — як це я робив нині вранці, читаючи щось у скрипторії, коли раптом і ця таємниця переді мною розкрилася, — і мусив би гортати сторінки доти, доки достатня кількість отрути не потрапила б мені у рот. Я маю на увазі ту отруту, яку ти якось, багато років тому, викрав з Северинової робітні; можливо, ти вже тоді почав хвилюватися, бо чув, як дехто в скрипторії починав допитуватися чи то про finis Africae, чи то про втрачену книгу Арістотеля, чи й про обох. Гадаю, ти довго зберігав цю плящину, сподіваючись використати її, коли відчуєш небезпеку. І ти відчув її кілька днів тому, коли, з одного боку, Венанцій надто близько підійшов до теми цієї книги, а Беренґарій, через легковажність і марнославство, прагнучи справити враження на Адельма, виявився не таким стриманим, як ти сподівався. Тоді ти прийшов і приготував пастку. Якраз вчасно, бо через кілька ночей Венанцій пробрався сюди, викрав книгу і почав її схвильовано гортати з трохи не фізичною жадобою. Невдовзі йому стало зле, і він побіг шукати порятунку до кухні. Де й помер. Хіба не так було?»

«Так, говори далі».

«Далі все просто. Беренґарій знаходить в кухні тіло Венанція, лякається, що буде розслідування, бо Венанцій опинився вночі у Вежі фактично внаслідок того, що Беренґарій розкрив таємницю Адельмові. Він не знає, що робити, ладує собі тіло на плечі і кидає в глек з кров'ю, гадаючи, що всі думатимуть, що той втопився».

«Звідки ти знаєш, що все було саме так?»

«Ти теж це знаєш — я бачив, як ти зреагував, коли у Беренґарія знайшли ганчірку зі слідами крові. Цією ганчіркою той бовдур витер собі руки після того, як кинув Венанція у кров. Але сам він теж зник, а зникнути він міг тільки разом з книгою, яка його теж зацікавила. І ти очікував, що його десь знайдуть, але не закривавленого, а отруєного. З рештою все зрозуміло. Северин знаходить книгу, бо Беренґарій спершу пішов з нею в лічницю, щоб прочитати її, сховавшись од нескромних очей. Ти під'юджуєш Малахію, він вбиває Северина і гине, коли повертається сюди, щоб з'ясувати, що ж то за заборонені речі криє в собі предмет, який зробив з нього вбивцю. Ось ми й пояснили всіх мерців… Що за дурень…»

«Хто?»

«Я. Одна фраза Алінарда схилила мене до думки, що ця низка лиходійств наслідує ритм семи апокаліптичних сурем. Град і смерть Адельма, а то було самогубство. Кров і смерть Венанція, а то був чудернацький помисел Беренґарія; вода і смерть самого Бернґарія, але так трапилось випадково; третина неба і смерть Северина, а насправді Малахія завдав удару армілярною сферою, бо то було єдине, що трапилось під руку. Врешті, скорпіони і смерть Малахії… Чому ти сказав йому, що книга ця має міць тисячі скорпіонів?»

«Через тебе. Алінард виклав мені цю свою теорію, а згодом я почув від когось, що й ти вважаєш її переконливою… Тоді я зрозумів, що за всіма цими смертями стоїть Божий замисел і моєї вини в них немає. От я й заявив Малахії, що якщо він дасть волю цікавості, то загине згідно з цим самим Божим замислом, як власне і сталося».

«Он воно що… Тлумачачи вчинки провинного, я вимудрував хибну схему, а провинний до неї достосувався. Але саме ця хибна схема навела мене на твій слід. У наші часи всі одержимі книгою Йоана, але мені здалося, що тебе вона особливо хвилює, і на цю думку мене наштовхнули не так твої пророкування про Антихриста, як те, що ти родом з країни, яка дала нам найчудовіші списки Апокаліпси. Якось я почув від когось, що найкращі списки цієї книги здобув для бібліотеки ти. Потім я почув марення Алінарда про його таємничого ворога, який колись їздив у Силос за книгами (мене заінтригували його слова, що той ворог завчасу пішов у царство темряви: тоді я подумав, що він хоче сказати, що той помер молодим, а натомість він натякав на твою сліпоту). Силос розташований неподалік від Бурґоса, і нині вранці в каталозі я знайшов запис про цілу низку надходжень, саме тоді, коли ти став або ось-ось мав стати на місце Павла з Ріміні, і всі вони стосувалися іспанських Апокаліпс. Серед цих надходжень була й ця книга. Але я не міг мати певності щодо моєї реконструкції подій, аж поки не дізнався, що вкрадена книга була написана на полотняному пергамені. Тоді я згадав про Силос і дістав остаточну певність. Звичайно, в міру того, як формувалося припущення про цю книгу і її отруйну силу, апокаліптична версія розпадалася, але я ніяк не міг збагнути, чому і книга, і послідовність сурем ведуть до тебе. Утім, саме розвиваючи апокаліптичну версію, я згадав про тебе і про твої слова про сміх, а це спонукало мене докладніше розібратися з книгою. Тим паче, що нині ввечері, вже майже відкинувши апокаліптичну схему, я все ж вирішив простежити за стайнями, де очікувався звук шостої сурми, і саме біля стаєнь Адсо суто випадково підказав мені ключ, як увійти у finis Africae».

«Я тебе не розумію, — мовив Хорхе. — Ти спишна пояснюєш мені, як твої міркування привели тебе до мене, а потім виявляється, що ці міркування були хибними. Що ти хочеш мені цим сказати?»

«Тобі нічого. Мене це дещо спантеличило, ось і все. Але байдуже. Важливо, що я тут».

«Господь сурмив у сім сурем. І ти, нехай навіть помиляючись, почув невиразне відлуння того звуку».

«Ти вже говорив це у проповіді вчора ввечері. Ти з усіх сил переконуєш себе, що за всім цим лежить Божий замисел, щоб приховати від себе самого те, що ти — вбивця».

«Я нікого не вбивав. Кожен потрапив у пастку, приготовану йому долею, через свої гріхи. Я був лише знаряддям».

«Вчора ти сказав, що Юда теж був знаряддям. А все ж його було проклято».

«Я пристаю на ризик прокляття. Господь відпустить мені, бо знає, що я діяв заради Його слави. Моєю повинністю було захистити бібліотеку».