II

ВІГВАМИ МОГІКАН

А на пожарищі розгорілась голосна суперечка. Пожежники, власники вілл і чимало заїжджих крикунів стали на бік Аморетті й винуватили дітей; місцеві рибалки й кілька сміливих чужинців боронили їх. Коли мадмуазель Блан з'явилася на це відкрите судилище, всі замовкли.

— Ви нагодились вчасно! — вигукнув помічник мера, показуючи на тих, кого він вважав винуватцями пожежі.— Оці ваші шибеники розважалися тим, що палили сірники в пінійовому гаю. От і маємо: двадцятеро сердешних погорільців! Гарні пустощі, нічого сказати…

Вчителька спокійно повернулась до приголомшених дітлахів:

— Ви часом нікого не бачили в хащах? — спиталася вона Шарлюна.

— Нікого. Ми були самі. Нас одинадцятеро, і всі йшли шерегою. Якби котрийсь із нашого гурту почав здуру палити сірники, ми б відразу це зауважили. А то ж навіть Шпинделевих вух не бачили, хоч і чули, як він реве десь недалечко…

— Ну, звісно! — посміхнувсь мосьє Аморетті.— То либонь Шпиндель бавився сірниками? А я не вірю побрехенькам про самочинні пожежі. Ви були там, де зайнялися хащі, отже ви й винні! Не викрутитесь в мене…

— Мосьє Аморетті, я забороняю вам зводити на дітей наклеп! — промовила мадмуазель Блан, приступаючись до товстуна. — Коли ви не відкинетесь од ваших слів, я зараз же піду до містечка й першому-ліпшому скажу, що палій — ви!

Мосьє Аморетті сполотнів.

— Отакої! Он куди ви хилите…

— І навряд чи б я помилилася, — додала впівголосу мадмуазель Блан. — Геть усі знають, що ці могіканські хатини вам як сіль у оці…

Аморетті збілів іще дужче і, щоб якось зам'яти розмову, звернувся до дітей:

— По той бік Рогу — два кілометри чудового пляжу! Так ні — вам, лобурям, там тісно! Доконче треба гратися в Тартаренів[4] і гонити оленя саме тут, у пінійовому гаї… Бідолашний віслюк! Чого ви його мучите, скажіть мені!

— Ми його не мучимо — ми полюємо його, як оленя! — завзято гукнув Шарлюн. — І полюємо з гончаками, чесно, без рушниць та стрілянини… По-вашому виходить — то моя дудка вистрелила й підпалила чагарі!

Всі зареготали.

— Нещасний Шпиндель! — зітхнув хтось крізь сміх. — Якщо він не встиг утекти — то з нього вже готова печеня!

Пожежники побігли в димучі хащі. Шпинделя не було ніде — ні живого, ані мертвого.

Вдовольнившися чагарями, які відмежовували хатини од вілл, вогонь тільки трохи лизнув гладенькі стовбури високих піній. Але він не пощадив благеньких, обсаджених квітами халуп, де ось уже двадцять років тулилися найубогіші мешканці Порт-Біу — могікани.

Звідки взялося це назвище? Діти й самі до пуття не знали. Старі люди розказували, що колись давно тут був лиманчик, зарослий по краях очеретом, і той лиманчик названо Муйєкан.[5] По тому, як звели велику греблю, лиманчик зник, але назвище лишилося, ближчі мешканці інакше й не казали, і колишні муйєкани перетворилися на нинішніх могікан.

— А містраль ущух, — промовив якийсь рибалка.

Ніхто цього не помітив за гармидером та метушнею. Тим часом, аби вітер заліг хоч би хвилин за десять перед таємничою пожежею, — вогонь понищив би хіба з арпан[6] чагарів! А зараз весь навколишній обшир огорнула велична тиша. Ласкаве море мінилося найніжнішою блакиттю. З-за молу показалися перші рибальські човни, наладувані сітями, й попливли до острова Біу. В тихому повітрі гучно розлягався гуркіт моторів.

Юрба біля дітей почала рідшати.

Переможений мосьє Аморетті одвернувся і з відразою озирнув понівечені вогнем хатини. Переконавшись, що в цій суперечці вона взяла верх, мадмуазель Блан моргнула до дітей — мовляв, кивайте звідсіля п'ятами! Всі вони щезли за одним духом — тільки Шарлюн не зрушив з місця — він і досі палав обуренням.

— Тікай! — шепнула вчителька.

— Ні, спершу я притну йому носа! — задерикувато вигукнув хлопець.

— Носа йому вже притнуто, — лукаво всміхнулася мадмуазель Блан. — Невже ти цього не збагнув?

— Іще б пак не збагнути! Я чудово збагнув те, що могікан звідси виженуть! Але я хочу подивитись, як цей пузань приступиться до свого мерзенного діла…

— Не клей дурня, хлопче! Могікан і так спіткало страшне лихо.

Але Шарлюн затявся — чоло йому під русявими кучерями насупилось. Мадмуазель Блан одступилася.

Онімілі з відчаю могікани скупчились перед хатиною Ескофьє. Всі були тут: Пастурель, Фереолі, Мужени, сестри Тестенегр та їхня столітня кузина, дід Кадюс та стара-престара Сезарін — її жовтий зморшкуватий вид чаклунки губився під чорним вицвілим капелюшком. П'ятнадцятеро немічних старих — вони тільки й мали, що мізерну пенсію, з якої і досі ледь животіли, а віднині ця пожежа остаточно прирікала їх на злидні. Вони недовірливо дивилися на мосьє Аморетті, що, простягай руки, прибрав святобожного вигляду й удавав, буцім-то йому страшенно їх жаль. Але могікани чудово знали — від нього їм годі сподіватися захисту, бо він завше тяг руку за багатіями. Мосьє Понс, сімдесятирічний мер Порт-Біу, був щедрий лиш на обіцянки, але нічого не міг удіяти проти ділків, що ось уже три роки розбудовували на околиці Порт-Біу великий курорт і чинили всілякі утиски місцевим мешканцям, що здебільшого були рибалки.

— От бачите: таки на моє вийшло! — лицемірно зітхнув пузань, надимаючи щоки. — Ваші хижі неодмінно мали згоріти, хоч рано, хоч пізно…

— Наші хижі стояли двадцять років і ще простояли б стільки ж, аби клятий містраль не нагнав того бісового вогню! — гостро відказав дід Кадюс. — Це ти винен, Альфонсе! Ніякого лиха б не сталося, аби не чагарі, які давним-давно треба було повирубувати.

— Ну що ж, нам багато чого треба зробити, та не до всього руки доходять.

— А нам тепер доводиться іти з торбами по світу! — зітхнула стара Сезарін. — Альфонсе, ти хоч трохи нам допоможеш?

Аморетті засяяв масною усмішкою:

— Авжеж, допоможу! Будьте певні — просто неба не ночуватимете! — мовив він поблажливо. — За кілька день скінчиться навчання, і мадмуазель Блан одчинить перед вами двері школи. Там і перебудете якийсь час, поки щось ліпше нагодиться.

— А наші хатини? — не відступавсь Пастурель. — їх відбудують? Ти за це подбаєш?

— Я не казав, що їх відбудують! — збентежено промимрив мосьє Аморетті.— Я обіцяю вам прихисток на два-три місяці, відтак самі давайте собі раду…

— В такому разі я звідси не зрушу! — затято гукнув Пастурель. — І жоден з нас нікуди не піде. Бо ледве ми покинемо гай, як твої люди зразу його обсядуть… І аж ніяк не з тим, аби лагодити нам хатини!

Шарлюн стояв поблизу й пильно дослухався до розмови.

— Не забувайте, — озвався, помовчавши, мосьє Аморетті,— що за два місяці буде вам ще одна халепа! До містечка приїдуть люди з префектури, а ви ж знаєте — вони всюди впхають свого носа…

— То й що? — відгукнулись могікани.

— Вони мають право застосувати статтю сьому, — драматично виголосив мосьє Аморетті.— Себто — хатини буде приречено до знищення. Зрештою, вас застерігали про це ще рік тому. Хоч-не-хоч — доведеться перебратися куди-інде. Маєте ще сорок днів, аби знайти собі інший притулок…

На обличчях могікан відбилися розпач і гнів.

— Так не годиться робити, Альфонсе! — вигукнув дід Кадюс, метляючи бородою перед самісіньким носом мосьє Аморетті.— Це ганьба! Ми маємо право на поміч, люди з префектури не можуть вигнати нас звідси, як тих собак…

— Ви, звісно, маєте один спосіб залагодити справу, — кинув мосьє Аморетті, микуляючи очима. — Порадьтеся з мосьє Кастераном, підприємцем із Ла Сьота. Коли він погодиться збудувати вам на виплату якісь годящі оселі — про мене!

— Ти що, з глузду спав? — озвався хворовитий Ескофьє.— Той Кастеран злупить із нас три шкури за етернітові халупи, ще гірші від оцих!