Так закінчувалася океанська епопея і починалася сухопутна. Тепер Мідаси підуть в океанські глибини не з борту напівзатопленої “Менхасетти”, а просто з приватної купальні, де господарем Мечислав Живокіст.

А поки що Мідаси під наглядом Мечислава носили золото не з океанських глибин, а з трюму “Менхасетти” до трюму “Ціцелії”. Золото ні разу не дзенькнуло, запаковане воно було як для контрабанди. Тут не пожартуєш. Мечислав спробував собі на хвилинку уявити, що б сталося, коли б екіпаж дізнався, що саме вантажилося до їхнього трюму… А втім, тут необов’язково була потрібна дуже багата фантазія. Все скінчилося б надто банально: Живокіст і його супутники, безперечно, пішли б в океан годувати рибок, а до них періодично приєднувався б хто-небудь із команди аж доти, доки команда не вирізала б сама себе до останнього. Щоб так не сталося, усе золото було дуже дбайливо насправді й дуже недбало про людське око спаковано до пластролових мішків, і Мідаси, як тубільці-вантажники, ланцюжком один за одним носили тюки, яким не було ціни, до трюмів. Невдовзі стало ясно: всього золота однаково не перенесеш — ватерлінія “Ціцелії” сховалася у воді, й капітан “Ціцелії” почав підозріло поглядати на Мечислава.

Щастя, що люди на “Ціцелії” були страшенні ледарі. Ніхто з них не поцікавився, що запаковано в цих тюках, що вантажать до трюмів судна.

…Колись, ще хлопчиськом, Мечислав прочитав, що тонну золота можна заховати до валізи середнього розміру. Тоді він не повірив цьому. Тонна для нього була й залишалася чимось таким, що його потрібно везти на автомобілі, а тут раптом валіза, та ще й середнього розміру…

Тепер Мечислав мав змогу переконатися, що тонну золота не так уже й важко заховати в чемодан. Інше питання — як той чемодан підняти й нести. Щоб не було такої шаленої розбіжності між об’ємом тюка і його вагою, Мечислав наказав робити додатковий “камуфляж” з пластрола.

Але коли ватерлінія маленької “Ціцелії” почала зникати під водою, Мечислав зрозумів, що за один рейс усього золота не забереш, і залишив на борту “Менхасетти” Вертеса й Слупа за сторожів.

Так Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі.

Вони обходили “Менхасетту” каюту за каютою, трюм за трюмом, нишпорили в усіх закутках так, ніби й справді побоювалися, що їм доведеться мати справу із злодіями. Кожен у душі переконував сам себе, що його не тільки приставили стерегти золото, але й стежити за іншим. Мечислав знав їхню вдачу й мав певність, що вони допильнують його золото краще, ніж бригада найдосвідченіших детективів із Скотланд-Ярда. Перед тим як зійти на борт “Ціцелії”, він щедро заплатив обом за вірну службу, і кишені їхні розпирало від золота. Шкода тільки, що тут, на напівзатонулій “Менхасетті”, не було перед ким похизуватися ні золотом, ні тою надзвичайною місією, яку їм доручили виконувати.

Любов до театральності кожного разу мало не губила Данила Слупа, але це була ніжна, незрадлива і полум’яна любов. Данило Слуп віддав би зараз половину свого власного золота, щоб мати бодай одного глядача, крім Вертеса. Вертес глядачем вважатися не міг, він сам ходив у дійових особах. А от коли б Данила Слупа зараз міг бачити хто-небудь із завсідників бару “Метелик”, цікаво, як би в нього вирячилися б очі? І що б він взагалі сказав? Але, щоб перервати солодку, нездійсненну мрію, Данило Слуп штурхнув носком черевика в тюк із золотом і запитав:

— Скільки, по-вашому, сеньйоре Вертес, його тут є? Коли рахувати в доларах, у фунтах, у марках, у франках, у лірах і сентаво?

Вертес ліниво знизав плечима й промурмотів крізь зуби:

— І що за охота лічити чужі гроші? В усякому разі я думаю, що у сейфах державних банків деяких бананових республік золота менше, ніж у цьому тюку.

— Доводилося вам раніше, сеньйоре Вертес, бачити такі купи золота?

— Доводилося й не такі.

Вертес і не збрехав, і не сказав правди. Його відповідь можна було розуміти по-різному: “доводилося, тільки не такі великі” або: “доводилося, тільки значно більші”. Слуп здивовано глянув на нього з-під кошлатих брів і, щоб не осоромитись, поспішив запевнити:

— І я теж, і я теж!

Хоча, як по правді сказати, ще зовсім недавно жменя вибитих золотих зубів вважалася ним чимось на зразок легендарних скарбів східних царів, а коли при ньому розповідали про гори золота, він у душі не дуже йняв віри.

Було вже казано про те, що Вертес зневажав Слупа так само щиро, як Слуп ненавидів Вертеса. Але, залишившись удвох при однакових грошах, виконуючи одну й ту ж саму місію, вони почували коли не симпатію один до одного, то якусь тактовну терплячість. Бундючному Вертесу почало навіть здаватися, що Слуп запобігає перед ним, і він відповідав Слупові не так стримано, навіть з нотками якоїсь душевності. Що б там хто казав про них, але вони були, є і залишаться колегами з молодих-юних років і аж до того дня, доки смерті не набридне служити в них на побігеньках і вона спересердя не махне косою по їхніх горлянках.

Коли вони обійшли пустельну як ніколи “Менхасетту” (без чого, власне кажучи, можна було обійтися), Данило Слуп запросив Хуана Вертеса до своєї каюти. До того Вертес ніколи не був у каюті Слупа, і йому чомусь здавалося, що із каюти його мусить обов’язково відгонити вовчим лігвом чи ведмежим барлогом. Але, переступивши поріг Слупової оселі, Вертес мусив зізнатися сам собі, що він глибоко помилявся. Каюта в Слупа була якщо не затишна, то в усякому разі чиста і охайна. Іронічний погляд Вертеса помітив на стінці над ліжком зображення Ісуса Христа, й Слупові маленькі очиці перехопили цю іронію.

З почуттям доброти Данило пояснив:

— Знаєте, не вірю, але про всяк випадок нехай висить. От, припустімо, ви пливете на великому лайнері через океан. Лайнер цей, прошу вас, такий, що не тоне. Сам він не тоне ні від шторму, ні від, вибачаюсь, торпеди. Й іти на дно ви, звичайно, не збираєтесь, бо коли б ви знали, що у вас є така можливість, ви, прошу вас, нізащо не сіли б на тамтой лайнер. Але ви у себе в каюті застаєте рятувальний пояс. Розумієте, про всяк випадок. І коли б у вас той пояс раптом забрали, ви б почували себе вже неспокійно. З одного боку, візьміть: що вам той пояс допоможе? Коли ви вже, прошу вас, опинитесь у воді, то є він у вас чи немає його — вас гарненько до пояса обстрижуть акули. А коли господь у своїй благодаті, прошу вас, на тую хвилинку кудись одведе акул, то ви однаково через кілька годин у воді закоцюбнете. Проте мусить же статися і так, що вас, прошу, знайдуть, і тоді, значить, врятують, і ви через кілька хвилин будете переодягнені в сухе, сидіти в кают-компанії і пити з капітаном віскі. Так і цей Ісусик. Може, він є, може, його немає, але він мені не заважає, хай собі висить, може, коли в пригоді стане.

— Бога немає, — переконливо засопів Вертес.

Він був глибоким атеїстом і мав для цього всі підстави. Давно минули ті часи, коли Вертес боявся бога і божої кари. Згодом він переконався, що коли б бог насправді був і коли б він був найтерплячіший, найлагідніший дідуган у всесвіті, він однаково б не стерпів у тому ж таки всесвіті існування раба свого на ім’я Хуана Вертеса і знайшов би, в який спосіб відкликати цього раба на небо для індивідуальної розмови. Але бог зносив, і Вертес поступово прийшов до впевненості, що так терпіти може лише порожнеча.

Тому Вертес ще раз наголосив:

— Бога немає, — і, помовчавши, додав: — Ви там щось про віскі розповідали…

— Ага, ага, — спохватився Слуп і дістав пляшку. — Прошу, прошу. На жаль, немає содової…

— Я зневажаю людей, які п’ють віскі заради содової, — тоном комплімента сказав Вертес.

Слуп тим часом професійно вправним рухом відкоркував пляшку й замріяно сказав:

— Знаю, знаю, є такі, що взагалі не визнають содової. Це хто як любить. Один каже: сода-віскі, інший — віскі-сода, третій — сода-сода-сода-віскі, ну, а вже четвертий обов’язково — віскі-віскі-віскі і ніякої тобі соди, щоб смаку не псувати. Таких я поважаю найбільше. В мене ж колись власний бар був, прошу вас.

— А коли ви заробите у сеньйора Живокіста відповідну суму, ви знову зорганізуєте бар? — знічев’я поцікавився Вертес.