— Ти прекрасна, — погладив я їй косу. — Але… трішки нестримна.

— Так.

— Ти любиш мене?

…Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.

— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?

Я став одягатися.

— Прокопе, мій Прокопе, — тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.

Двері розліталися від гримоту.

— Відчини, Марійко.

— Не піду, нехай вломлюються.

— Гірше буде.

— Сховайся.

Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.

— Швидко зачини вікна і впускай, — пробелькотів я, задихаючись.

Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.

Нарешті вікно тихо проскрипіло. Я не міг піднятися на руках. Якби не Марійка, я б не вибрався назад. До ранку з моїх рук виходила дрож. Марійка гладила їх, журно повторюючи:

— Вони більше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навідуватися. Наш будинок перевіряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не почували страху, солдатів нема ж у місті.

Потім вона говорила:

— Ми зв'яжемо з мотузків драбину, щоб тобі легше було триматися. Вони ніколи не здогадаються, де ти ховаєшся.

— Ти знаєш, що випадок має звичай допомагати один раз?

— Тебе береже моя доля.

Я усміхнувся.

— Смієшся! — Вона й собі затряслась від приступу сміху. — Який же ти в мене…

— Не гірший, ніж ти в мене.

— Віднині я буду чемна. Віриш?

— Дав би бог.

— Ми через погане життя дуріємо.

— Я сьогодні це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну стежку. Вона знову пирснула і міцно пригорнула мене.

— Смієшся? — запитав я. — Що нас довело до цього аж ніби вигаданого життя?

— Вигаданого? Ні, Прокопе. Це нас так. вигадано визволили. Врятували. Принесли цивілізацію.

— Завтра ми нікуди не виходимо з дому. Проспимо весь день.

— А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити?

— Завтра скажу.

— Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобі за день. Але я буду старатися. Я наведу в кімнаті порядок, принесу квіток. Знайду тобі гарних книжок.

— Ми пролежимо на канапі.

Вона на мить замислилась, і іскорки в її очах погасли.

— Буде так, як ти захочеш.

Тепер я трохи позаздрив вертепові коханок і коханців цього нікчемного світу, бо вони вміли підвищуватися над світом, владарюючи в стихії кохання. Якщо світ — гидота, то ці люди мають можливість бути велетами. Але я не міг увійти в роль. Ця оселя була для мене просоленим наметом під чахлою вербою, де невільник чекає звільнення. Мене не перестає мучити, що всі ми багато балакаємо про волю, але неспроможні що-небудь зробити. Колись так чесали язики в анекдотах про Франца-Иосифа, як нині в мареннях про Галичину. Я теж час від часу не витримую, і мені гидко після кожного похмілля. Бридко і тужно. Так тужно, мабуть, буває тоді, коли оглядаєшся на рідну хату і не пригадуєш нікого з рідних, хто заслуговує твого «до побачення».

Раненько Марійка подалась на ярмарок, а я вирішив провідати комуну. Вони походжали по льоху розстроєні й смалили цигарки. Мене минали поглядами, ніби я пошив їх у дурні.

— Щез Живецький, — нарешті сказав Павлюк, побачивши, що я ні в сих ні в тих стою біля одвірка.

Я остовпів. Кривов'яз подивився на мене запалими очима, і в його погляді я побачив приязнь до себе. Професор не міг не знати, що я причетний до Вікторової хвороби. Мабуть, він гадав, що мене мучать докори сумління і я тому не тримаюся притулку, а тепер зрадів, що з мого серця спав камінь.

— Забрав продукти, Павлову блузу, в додачу повитрясав кишені,- сказав Микола.

— Цього дивака можуть схопити патрулі.

— Навряд, — мовив Кривов'яз. — Крім головного вокзалу, він ніде не зупиниться.

Грушевич не прийняв припущення.

— Викаже гадина, — прохрипів він. — Тут небезпечно залишатися.

— Він чкурнув додому, — наполягав Кривов'яз.

Грушевич нервово посміхнувся:

— Ми таки дочекаємося.

— А що ви пропонуєте? — запитав Кривов'яз.

— У Львові до біса порожніх льохів. У мене є на прикметі одне приміщення недалеко від Гетьманських валів. — Грушевич обвів нас переможним поглядом, ніби йшлося про врятування усього міста.

Микола не втручався в розмову, і я подумав, що він не піде з нами, але йому, очевидно, зручніше було в комуні. Мені спала на гадку Марійчина погроза. «Пообіцяла видати… Дивись, життя само заплутує сліди». Та вона не зважилася б на цей крок. Випалила згарячу, хоч це їй важко вибачити.

Ми один за одним вийшли на вулицю, Микола залишився замаскувати вхід до льоху. Професор ніс у руках по в'язанці книжок і паперів. Він горбився, костюм висів на визисканому літами тілі як мішок, лице вкрилося прозорою, полискуючою блідістю.

— Дозвольте допомогти, — сказав я.

Подякувавши, він передав мені стосик книжок.

— Треба більше бувати на повітрі,- мовив він, глянувши на мене. — Задихаюсь.- І ніби сам з собою міркуючи:-Під кінець своїх днів Франко так говорив. Та не до часу йому було. Не вставав з-за стола, працював, квапився.

— Ви з ним були знайомі? — запитав я.

— Гм… — усміхнувся Кривов'яз. — Ми, батечку, стільки винця разом пересмакували, що ні в яке знайомство не вкладеться. Небіжчик був жорстокий до себе. З досвітку накине на плечі блузу, зведе замком щелепи — і сніданок стигне, обід неторканий… Прийду, а думки немов обсіли його з усіх боків, журавлиним ключем ідуть на папір.

Ми впоперек переходили вулицю, і я побачив у Кривов'язових очах теплий, затуманений спогадами блиск.

— Так, уже повелося, що в нас видатних людей відкривають після смерті,- сказав я, щоб підтримати розмову.

Кривов'яз пильно подивився уздовж вулиці, немов когось, виглядаючи, і нахмурився.

— Я не можу примиритися, що Франкові не присудили Нобелівської премії. Він для людей зробив не менше, ніж, скажімо, Ромен Роллан. Ви, молодь, мусите щонайшвидше збагнути, який це велет. Я думаю, дивлячись на теперішнє життя, що можуть скластися такі обставини, за яких про себе і про рідний край можна буде говорити, лиш опираючись на імена Шевченка, Франка, Лесі Українки… Та ось і дощик з привітом, — зітхнувши, перейшов на інше Кривов'яз. — Який густий!..

Він зняв капелюха, паруюча лисина затанцювала між краплями.

— Ви буваєте в полі? — запитав він. — Як там?

— Сумно.

— Треба колись вибратись. Зачерствів я.

Грушевич попросив нас хвилину почекати, а сам рушив до руїн будинку в глибині двору. Почався проливний дощ, вітер задував у підворіття січу дрібних крапель.

— Знаєте, скільки людей зараз ховаються від негоди в смердючих будках, під балконами і залізничними платформами? — сказав Кривов'яз. — Я вчора зустрівся з волинським письменником Іваном Загрядою. Теж без пристановища. До речі, Грушевич вам розповідав, хто нас звільнив? Тих солдатів, яких ми бачили під тюремним муром, вивів з оточення галлерівської армії Загряда. Народ відчайдушний, але політичні вожді відрадили Загряду починати заколот. На прощання загін обеззброїв тюремну сторожу, і солдати розійшлися по домівках. Ті хлопці на смерть перелякали політиків. На них, либонь, досі терпне шкіра при згадці про Загряду. Сумний випадок. Про нього ще буде не раз сказано, бо людська пам'ять не забуває підлоти й нікчемності, але я з цього роблю ще й інший висновок. У нас так багато трагедій, я маю на увазі — з державою, що ми боїмося про неї думати. Ви, наприклад, маєте державний розум і відповідні здібності, до вас приходять і кажуть: «Створюйте уряд». У ваших жилах захолоне кров од страху. Правда ж? Тому я не дуже обурювався, почувши скаргу 3агряди. Нам потрібен Хмельницький. Але, щоб він народився, треба, щоб принаймні кілька десятиріч кипів Дніпро від козацьких човнів, щоб десь за очима змужніла наша сила й ми до неї звикли. Приглядаюся до вашого товариша, Павлюка. Коли я вперше його побачив, то мало в долоні не сплеснув. От, думаю, згусток енергії. Не скажете, що з ним?