— Закохайся.

Він сплюнув і нахилився над аркушем. Я тільки тепер побачив, як він подався за останні дні: Зчорнів, під очима набухли синці, щоки обвисли, як у старого.

— Національне питання і при соціалізмі залишиться проблемою, якщо його перескочити. Ви поставите перед ним на коліна…

— Поговоримо згодом, — перебив Микола.

— У мене, наприклад, нема того почуття людської гідності, яке мислиться за комунізму, — провадив я далі. — Не красти ж його. Я його поступово надбаю, стаючи громадянином, довіряючись людям.

— Мені зараз іти, Прокопику, а я ще нічого не зробив.

— Працюй, біс з тобою!

Я вийшов на вулицю. Мені треба було конче відверто поговорити з Павлюком. Про виробниче колесо на зміненій осі, про те, що здібності — не криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примітивними смаками, і про дещо інше. Та дідько знає, що таке. Колись Микола був приступніший. Часом я його, як і сьогодні, навмисна розпалював усякими запереченнями, викликаючи на відвертість, але тоді він був більш уважний до мене.

Я піднявся на Замкову гору, запущеною доріжкою в парку пішов у бік товарної станції і, вибравши незахищену від сонця галявину, розпростерся в траві. Тільки я ліг, зашелестіла трава і просто на мене вибігло руде цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило крок, ще крок і, посміливішавши, лизнуло мені руку.

— А дім у тебе є? — запитав я. Цуценя знову лизнуло мені руку і закрутило тоненьким арканом хвостика.

Я пошукав у кишенях, та, крім газети й тютюну, в них нічого не було. Я одірвав шматок газети на цигарку, відскубнув зайвину. Цуценя вирішило, що я почастував його смужечкою паперу, взяло її до рота, потім, відвернувшись, непомітно випустило в траву. Я вдав, що нічого не бачив, чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись біля мене, мій новий знайомий почав діловито поклацувати зубами, лякаючи бліх. Оченята стали суворі, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрідка косилося на мене, погляд його веселішав.

— Ти артист, — сказав я.

Цуценя підстрибнуло з радості.

Коли я повернувся до міста, вулиці були заповнені солдатами. Солдати в повному лаштунку стікалися на Городецьку, котили гармати, везли скрині з амуніцією, впираючись руками в затильники підвід, вйокаючи і ляскаючи батогами. Невже покидають Львів? Я ж не забрав грошей за два тижні. В людини є якесь таємне почуття, яке завжди противиться істині, якщо істина може зупинити її в дорозі. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до казарм. Дорогою я думав, що цей бог геній, причому один з найменш шкідливих. То добре, що люди потерпають за своє завтра. Завдяки цьому вони забувають, що смертні. Не думають про прийдешнє тільки тирани. Творячи смерть, вони бояться лише смерті.

В казармах уже було порожньо. Посеред подвір'я ще стояла, запряжена парою коней, похідна кухня, і Адам звалював у котли начиння.

— Куди ви?

Адам махнув рукою на схід, витер піт.

— З вами не розплатилися? Полковник ще вчора виїхав. Полк веде начальник штабу. Червоні прорвали фронт нами затуляють дірку.

— Всі виступають?

— Залишається поліцейський батальйон.

Адам вийняв з кишені ключі від складу.

— Там я закинув для вас трохи хліба. Я забрав мішок і попрощався з Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замішався в один з гуртків.

— Найдовше за тиждень будуть у Львові,- почув я. Це сказав мордатий, з банькатими очима панок. Він за кожним словом пританцьовував:

— Де вкажуться — вирізають населення, — говорив він весело, ніби йшлося про циганський цирк. — Ущент вирізають. Мені розповідав утікач. Казав, що дівчат і молодих жінок ґвалтують, відтак заколюють штиками. А дітей ловлять і відправляють у Сибір, де мають комуністичнії школи.

— Бреши! — гукнув я.

Всі, мов по команді, повернули до мене обличчя.

— Я сам з-під Житомира. Червоні, в яке село вступають, роздають землю. — Я описав рукою коло, і навколо зітхнули. — Правда, поляки б'ються як скажені. Деякі села, де є розумний чоловік, щоб дати слушну пораду, йдуть на поляків з косами. На святе діло піднімаються, бо поляки наміряються знищити місцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити поліцейський батальйон та не дати полякам зайти до міста.

— А що? Правду чоловік мовить.

— Та й зброї — гатку гатити.

— А що тих поліцаїв тлумити! Кілька пострілів — і розбіжаться без штанів.

— Слухайте, слухайте, — отямився мордатий і затанцював. — Що хлоп проти воєнної сили? Муха. Муха, кажу. і ти, чоловіче, не підбурюй, ти, видко, посланий тими, що людей вирізають.

— А тебе Варшава найняла лякати? — крикнув я, бо навколо загомоніли.

Мордатий проштовхнувся до мене і, схопивши за вилоги, загримів:

— Ти куплений! Бачу по твоїх жовтих сибірських очах, по тому, як ти подзвонюєш кістками, що ти звідти. Відповідай!

Він щосили затряс мною, але всі раптом подалися до, іншого гуртка. Побачивши, що залишився сам на сам зі мною, агітатор чкурнув за слухачами.

— Паскуда! — кинув він, утікаючи.

«Нічого не вийде», — подумав я.

Натовп зростав. Хтось надтріснутим голосом виводив:

Зозулі на дереві сідають,

Недолю Вкраїні кують…

На всіх вулицях діялося те саме. Львів'яни збиралися групами, гомоніли, слухали промовців, але всі заспокоювалися на тому, що далі за Збруч червоні не просунуться.

Наших у льоху не було.

— Червоні наступають, — сказав я до нерухомого Живецького. — Твої забралися з міста. Червоні незабаром будуть тут.

Підвісивши до стелі мішок з хлібом, я подався до Марійки, але і її не застав. Тоді пішов на пошту, написав Ванді, що польська армія відступає. Львів юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт і рушив у поле, до свого яру. До горла підкочувався клубок. Він давно вже збирався, тепер дозрів. Я стиснув долонями лице, заплющив очі і не дав нікому заглянути в обличчя. Відчував на руках гарячий віддих, тер носа, душився, потім ліг горілиць і почав наслухати, як шумить трава і хлюпотить вода на дні яру. Вони не знали ніколи ні надій, ні каяття.

VI

Я заснув і прокинувся перед заходом сонця. Дув східний вітер. Він доносив ніби шурхіт коси в траві — били гармати. «Гармати грали, а ми наступали…» Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях ішла смерть з відточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах.

Я кинув оком по видноколу. Ніде не жовтіє від збіжжя. Не сіяли. Десь між садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина віддала смерті мужів-сівачів. Те саме в Польщі. Поляки відступають. Я був певний, що вони програють війну. Передчував, що й від полків, які стояли у Львові, полетить манаття. Уб'ють Адама Сідлецького, полковника Родзісада, Опольчика. І не буде за ними жалю. Проливається кров за кров Сьогодні одні ввірвуться клином і висічуть військо, завтра, приєднавшись до інших частин, ті, що встигли розбігтись, обійдуть і висічуть до пня противників.

Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрібниці. Кожен стверджує, що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, і гинуть Рідко кому вдається знайти правильний напрямок.

То цікава річ. Віко^[25] поділив історію на три періоди. Цей поділ, зроблений швидше з огляду на літературні пам'ятки, і не безспірний, але й не позбавлений логіки. Люди наділяли своїми омріяними силами богів, потім героїв, потім взяли на себе відповідальність за долю світу. На цьому останньому етапі ще не виробилося почуття міри. Люди забагато на себе беруть, і їх водить блуд, або ж вони надто за давнім звичаєм покладаються на окремих осіб і блудять через них.

Я захотів пити і спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла луговим багном. Від такої води — всі недуги. Людський організм потребує твердої води пустель, де він сформувався.

Поки я добрів до міста, настала ніч. На площі мене чекав Микола.