— Ви що там не поділите? — запитав я. Микола відступив од Грушевича, і лікар підійшов до мене.

— Що робиться, пане Повсюдо? — мовив він зі сталевими нотками в голосі. Губи його набрякли і посиніли від хвилювання.

— Нічого страшного не сталося, — сказав я — Чого ви зчепилися? Ще мало вас біда товче?

— Я цього не подарую! — ще більше наїжився Грушевич. — Ви занапастили невинних людей.

— Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталіст. Зрозумійте, що так мусило бути.

Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був фіолетовий від злості.

— Так мусило бути, — повторив я.

Вони обидва покосилися на мене, і Микола сів на цеглу, а Грушевич почав порпатися у десь ним роздобутій валізці з лікарським причандаллям. Так я їх і залишив, поспішаючи на роботу.

Братчиків од мистецтва Павла Ганиша і Олексу Чорнот мені рідко доводилося бачити. Я приходив — вони вже спали, я ще вранці дивився сни — вони щезали. Тодосій як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очі маленькі окуляри в золотій оправі. Тепер професор буде ділити самотину з Живецьким.

Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на піч. Він, мабуть, усе бачить і запам'ятовує. Мені зробилося не по собі.

Кривов'яза не було, був Микола. Він щось писав на крайніх нарах. Поклавши до ніші торбу з хлібом і м'ясом, я нахилився над Миколиною спиною.

— Щоденник? — запитав я.

Микола завертів головою, ніяково усміхнувся.

— Протокол.

— А…

Це був докладний звіт про вчорашню операцію. Я перечитав кілька рядків і одійшов, бо Микола неспокійно повів плечем, ніби за комір йому кинули черв'яка. — Обов'язково все описувати?

Микола зосереджено подивився на кінчик пера.

— Навіщо?

— Документ.

— Устаткування — не документ?

— На основі цих протоколів складатиметься історія.

Я не міг збагнути, жартує він чи каже серйозно.

— Он як! — посміхнувся я. — Більше засідань, більше резолюцій — зворушливіша історія.

— Дай дописати, — нетерпляче загудів Микола. — Завжди тебе наднесе, коли… — Та він не договорив.

— Працюй, працюй. Добре, що паперу приніс. Я і собі протоколець складу.

Я вмостився на сусідніх нарах, шматком скла підстругав олівець. На мене скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував себе писати.

«Мила Вандзю, — почав я. — Я вже тобі писав, що це за непокірний народ. Учора вночі ці люди напали на нас. Взагалі нас тут ненавидять від п'ятирічної дитини до білоголового діда. Вони нас обсипають прокльонами, камінням і кулями. Ми у вогні. Уяви собі таку картину. Якось наші хлопці робили в селі облаву, шукали зброю. На околиці побачили хатчину з забитими вікнами. Двоє пішло на обійстя, бо двері були відчинені. Тільки вони ступили до сіней, як луснули з'єднані з якимсь механізмом двері, й хату охопило полум'я. Хлопці згоріли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто обстоює свою волю, то його треба пошанувати. Пиши мені, Вандзю, до запитання, бо є випадки нападів на військових листонош. Зичу тобі веселого настрою. Віктор».

Я ще написав до Марини. Розповів, що маю тимчасову, але несогіршу роботу. Гроші я вислав окремо, але в листі попередив Марину, щоб не сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я підписав прізвищем Івана Крутія.

Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам більше відкривалась злиденність і легше було скидати з себе окуття журби. Поки дійшов, серце стало на місце, я знову ввійшов у звичну роль людини поза простором і часом, якій відомо, що таке неминучість, але яка вміє себе щадити на той день, коли настане потреба в її силах і розумі. Мені здається, що це взагалі формула людини першої половини двадцятого сторіччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свідомість величезних мас людей ще плаває на кораблях тих чи інших істин. Багатьом здається, що зійти на голий берег і спитати себе: «Хто я? Що собою являю?» — означає втратити себе. Ясна річ, що за подібні заклики мене кожний намагатиметься проковтнути просте зі страху за себе. І проковтнули б. Що я скажу? Що я жалюгідна, закостеніла, нецікава істота? Що я поки що непотріб? Ні, ніхто не змилується. В добу цього неймовірного бичування розуму ідеями девіз «Пережити!» спалено. «Жити!» — галасують ідоли, без прийдешнього, і галасує гайвороння над людськими окописьками.

В льоху я застав Тодосія і Кривов'яза.

— В долині Тігру і Євфрату… — шепотів Тодосій, нагнувшись над книжкою.

— А Грушевич де, Тодосію? — запитав я.

— Лишився в місті.

— Де ви були?

— Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо вулицею, а нас зупиняє дівчисько й каже:

«Кохані пани, я мешкаю сама, прошу до мене». На одній квартирі ми побачили четверо опухлих від голоду дітей. Мами нема, і вони не знають, де ділась. На столі трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В селі діти дали б собі раду, а ці лежать покотом і пухнуть. Найстарше дещо вже розуміє, одинадцять років, та що з того, як його нічого не навчили! Грушевич каже: «Зварив би, хлопчику, затірки братам». Воно усміхається опухлими губами, відповідає: «Вони кричать. Вони мені надокучили». Я швиденько розтопив піч, приніс води, наварив тирби. Їй-богу, повмирали б.

— В долині Тігру і Євфрату, — почав він знову.

Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.

ІІІ

Олекса Чорнота став частіше затримуватись у підземеллі. Він підсідав до мене на нари, ми говорили про Рембрандта і Гойю, про Великого сфінкса і Тутмоса. Я не знав деталей, але відчував вагу мистецтва. Виснажившись у шуканнях і втомившись, Олекса приходив до мене.

— То на чому держиться світ? — питав він, усміхаючись крізь занепокоєння на подив чистою і лагідною усмішкою.

Я відказував:

— На гімнастиці розуму і душі.

Або:

— На вічних ідеалах.

Або ж:

— На людях, котрі зводять до спільного знаменника досвід сторіч і мають сміливість подивитися, куди прямує людство.

— Я ніколи наперед не думав, що відповідатиму. Мені було радісно зненацька кидати сачок в Глибину тої суміші, яку поначерпував з книжок і власних спостережень. І не соромився повторювати чужі слова. Є дуже точні, хоч, можливо, трохи однобокі висновки. Але є і обставини, які несподівано примушують нас відчути їх гостроту, є періоди в житті, коли вони то домінують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням освітленні. Дуже прикро, Звичайно, коли ці висновки, пристосовуючи до потреб, перетворюють у догми. Ми зі смутком простежували, до якої ганьби доходить розум у таких випадках, до якої доводить сліпоти. Але тоді Олекса переважно залишав мене і, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.

Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тоді я питав у думках:

«Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я кріпкіше стою на ногах…»

Та річ, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсареві. Мабуть, захопившись роботою, він забував і про мене, і про себе.

Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсіди втомлений на вигляд, та починав говорити чи сміятися — усе оживало в його присутності. Досить було його слова, і предмет ставав прекрасним. Варто було йому з чогось посміятися, і ми бачили неймовірно смішне.

Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипці, пробуючи виношену за день мелодію. Ми мимоволі стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось уставав світити недогарок свічки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось, музика тут же підхоплювала нас і несла в казку. А якщо воно залишалося втомленим, ми починали нудитись.

Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав він її «Вербницею». Його метод грунтувався на суцільних протиріччях. «Знаки в мистецтві стерлися, — говорив він. — Обійтися без них, правда, не можна, отже, лаконізуючи їх до краю, треба їх класти під прес думки і водночас, як засобами виділення, ширше користуватися образами негативного змісту».