Поки не ратував за любов до ближнього, він говорив розсудливо і викликав співчуття. Та в агітаціях був такий настирливий і потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пізніше і застав комуну, розділену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого — всі хлопці, включаючи Кривов'яза і Тодосія. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранці Микола розбудив мене і, з відразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю.

— Ходи звідси, ну його до біса. Встане, знов заскиглить.

— Що сьогодні робиш? — запитав я Павлюка.

— Що роблю? — Микола зморщився, ніби не міг розібрати, чого я від нього хочу. Мені, між іншим, завжди здавалося, що він собі щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала. — Перейдемо на той бік, — запропонував він. — Покажу дещо й хочу порадитись.

На розі вулиці Микола зупинив мене і показав на старовинні залізні двері.

— Твої свердла візьмуть їх?

— Кувалися, мабуть, ще при Данилі Галицькому.

— За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.

— Я до них не наважуся підступити з свердлом, — сказав я. — Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам'ятка.

— Гріх на мою душу, Прокопику.

— Бабаки тут ходять?

— Це не твоя журба. Підпою.

— А де дінешся з касами?

Микола нетерпляче знизав плечима.

— Потім ще раз обдивлюся, — пообіцяв я. — Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.

— Гаразд. — Микола засміявся.

— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.

— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.

«Так, так, — подумав я. — У спеку кожний затінок — порятунок».

Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.

Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.

— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.

У зорі його штормив тріумф: «Ми переможці, пане Повсюдо!..».

Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.

— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.

— Якщо вам ніколи… — Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.

— Завтра ж ти на місці?

— Так. А післязавтра стаю на вахту.

— Патрулем чи на пост?

— Патрулем.

— Попросись до ратуші. Я мешкаю поблизу, і ми змогли б складати листи всю ніч.

— Я скажу капітанові Сідлецькому.

— То післязавтра?

— Добре.

Солдат бігцем на радощах рушив до казарми. «Щастя же Павлюкові», — подумав я.

Покутський уже був на місці. Він і сьогодні мав для мене новину.

— Мій сусід, — повідомив він, — десь роздобув російську газету. Там реквізують фабрики й банки. Прибутки призначаються народові. Письменник, — Покутський називав письменниками всіх, хто підписувався під статтями, — додає, що такого світ не знав.

— Уряди змагаються в піклуванні про громадянство, — сказав я, згадавши недавнє розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з розрухою. — Закон видали і посилили конфіскаційні банди.

— Ні, Прокопе. Ленін виконає, що обіцяє.

— Чи я проти того, щоб людям жилося ліпше?

— Як ваша комуна?

— Грушевич привів якогось професора.

— Візьмеш і мою пайку. Ми зі старою заклали на місяць запасу.

— Професор мені сподобався, — сказав я. — Грушевич розповідав, що він закінчив Віденський і Краківський університети, вів кафедру філософії у Львові, знає безліч мов, а від Грушевича немає порятунку. Почав проповідувати на вулиці. Дивись — трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то веде під руку панянку або й польського капрала.

— В нас ніколи не бракувало обдарованих людей, та недолугість духу зводила на манівці. Почисть шурупи… Мудрі й талановиті люди в нас умирають од сухот, у самобичуванні й сумнівах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрібничку, вважаючи це великою політикою. А тільки дадуть по руках — і нема чоловіка. Або зрадив, або манія з'їла… Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати.

— По-вашому, ця хапливість приводить до гірших наслідків, ніж сердите мовчання?

— Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас уміють з водою вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитності. Тут нічим не поправиш — ні мовчанням, ні укусамию

«Так закінчуються всі розмови. Втома. Загальна втома».

— Нашою пасивністю завжди користувалися баламути, — сказав я вголос. — Тільки зведеться покоління — і розпсотили. Загинемо, як тури.

— Не мели дурниць, — розізлився Покутський і роздув ніздрі. — Наріж різьбу.- І кинув мені на верстат залізяку.

— Допоможіть виламати один хитрий замок, — сказав я., Покутський не підводив голови. Я закурив і став біля вікна. На подвір'ї шикувалися солдати. Взад і вперед походжали офіцери, чекаючи командира полку. Кудись на грабіж збираються. Воно кинути б оті теревені до біса, але ж навколо безвихідь. Знаю я у Львові півтора десятка людей — ні у кого нема якогось виразного особистого життя. Усі надіються пережити, і всі ждуть кінця.

— Де? — несподівано запитав Покутський.

— Замок? У друкарні на Підвальній.

Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачів. Він більше нічим не цікавився, і я не повертався до сказаного. Але за ворітьми казарми після роботи запитав, куди і о якій порі прийти.

Накрапав дощ. Він пах небом, і хотілося дивитися на небо, недбало і ненатривко закидане білясто-синіми ліліями хмар. Та в місті неба мало. Люди відвикають од сонця, пам'ять не сприймає краси міста, бо витвори людської праці запам'ятовуються лише тоді, коли дивитися на них разом з сонцем. Найдосконаліші нічні пейзажі не справляють враження. На сонці й смердючий лісовий гриб не був би таким огидним, як у сутінках нетрів. Якщо я довго не бачу сонця, мене охоплює туга і здається, що на мене щось чигає.

Дощ полив як з відра. Я зняв шапку. На чолі розпліскувалися вистуджені розбудженим вітром краплі. Вітер напинав виноградні лози на фасадах. На вулиці збиралися струмки, і мчали до каналізаційних стоків, до похованої під кварталами Полтви. Там вони змішаються з нечистотами, потечуть до фільтраційних збірників і лише після цього отримають доступ до землі.

Закони природи суворі. Порушивши їх в одному місці, ми мусимо за це розплачуватися в іншому. Мені колись світ здавався неосяжним, подорож Магеллана — фантазією. А поїздив, походив — земна куля не такий уже гігант. На ній треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослідили. Ми знаємо, що життя зародилося у водах, і недооцінюємо їх ролі. Вода за приклад править нам, за приклад… І ми, нерозважливі мельники, проганяємо воду з землі, а вона кидається на нас спустошливими смерчами.