— Я так і знав, що все цим закінчиться, — обурився Садовський. — Товаришу Яруго, я поставлю це питання на бюро. Доведеться вам давати пояснення.

Яруга так стиснув щелепи, що під щоками в нього заграли жовна. Він дивився на свої довгі руки, якими спирався на край столу.

— Секретарю, я Сову знаю! Він воював у нашому повіті. За партію. Дружину втратив, двох братів, його сина бандити розп'яли. Він наш чоловік душею і тілом, разом з усією своєю нерозсудливістю. А ви, секретарю, людина з Варшави. Ви Сові не довіряєте, бо він погрожує податися в ліс. А я вас не знаю…

Садовський підвівся.

— Дякую за відвертість. Нічого не вдієш. Доведеться розглядати це питання на бюро. І вашу поведінку теж. Або ж ми дійдемо згоди, або ж змушені будемо розлучитися. Без жалю.

Садовський був уже в дверях, коли будинок струсонуло від вибуху. Із стелі посипалася штукатурка, зірвалася з стіни картина. З боку присадка вибуховою хвилею вибило у вікнах шибки, і в кабінеті затанцювали червоні відблиски полум'я.

— В арсенал! Негайно в арсенал по кулемет! — крикнув Яруга Крихнякові й Альберту.

Та знадвору вже відгукнувся кулемет. Здасться, з даху будинку, що стояв навпроти. Він бив просто по вікнах другого поверху. Кулі поливали кімнати свинцевими струменями, дірявили стіни, бризкаючи штукатуркою. Із присадка долинали вибухи гранат, і час від часу — довгі кулеметні черги.

Найшаленіший вогонь спрямований був на головний вхід. У довгому коридорі кілька співробітників управління, забарикадувавшись двома перевернутими столами й величезною шафою, стріляли через вхідні двері, висаджені гранатами. Атакуючі намагалися прорватися всередину, але їх стримували захисники барикади.

Нарешті з арсеналу принесли два ручних кулемети. Один поставили в коридорі прямо коло вхідних дверей, з другим Крихняк і Альберт побігли на другий поверх.

— На терасу! Висуньте кулемет на терасу! — наказав Яруга.

З автоматом у руках він перебігав із кімнати до кімнати. Найнебезпечніше було там, де вікна виходили на вулицю, бо бандити поливали їх кулеметним вогнем. Яруга підповзав на колінах аж до самого вікна, на мить висовував голову, випускав коротку чергу і повз далі.

Тераса прилягала до його кабінету. Альберт обережно прочинив балконні двері. Тої ж миті полоснула кулеметна черга. Тріски з роздроблених одвірків боляче стьобнули по обличчю.

— Помітили нас, бісові душі! — вилаявся Крихняк. Він лежав поруч з Альбертом під вікном. Через хвилину до них підповз Сова.

— На терасу! Давай! Боїтеся? — задихав він над вухом Альберта.

—Їхній кулемет встановлений прямо навпроти тераси, — пояснив Крихняк.

Сова вихопив у Крихняка ручний кулемет і, виставивши його перед собою, поволі виповз із кімнати. Надворі вже зовсім стемніло. Лунали тільки поодинокі постріли та часом затяжні кулеметні черги.

— Перегруповуються, — прошепотів Крихняк Альбертові.— Жах. Переб'ють нас, як качок. Сова збожеволів.

Сова тим часом почав строчити з кулемета. Причаївшись за мармуровою балюстрадою, він сипав градом вогню по стінах будинків і вздовж вулиці. Озвався кулемет із даху протилежного будинку. Кулі полоснули по стінах, балюстраді, терасі. Дах, звідкіля стріляли, був ненабагато вищий від рівня тераси. Балюстрада захищала Сову. Кулі падали біля його простягнутих ніг. Він скорчився, зігнувши коліна, і стріляв майже безперестану.

Тераса була на очах у бандитів. Кулеметник не міг викурити Сову з-за кам'яного укриття, але відрізав йому дорогу в кімнату. Кулі одна за одною врізалися в поріг, видовбуючи в цементній підлозі тераси глибокі лунки.

— Ну давай! На терасу! — наказав Альберт Крихнякові.

— Та ви що, майоре? Там певна смерть!

— Давай! — сикнув Альберт. Він вирвав із Крихнякових рук пістолет і приклав дуло до його скроні.

— Давай, боягузе!

— Спробуйте самі, майоре. Там смерть!

Альберт навалився на Крихняка. Вперся ліктями йому в спину і, не відводячи від нього дула пістолета, схилився до самісінького його вуха.

— Цей поручник Міколай… Він же був у тебе учора ввечері… Ти розмовляв із ним. Він попередив тебе, що сьогодні нападуть. Що ти зробив з Міколаєм, іудо? Чуєш мене?

Знадвору знову долинули вибухи гранат. Від дерев'яного порога на терасу віялом сипалися тріски. Кулемет на даху вперто намагався намацати Сову.

— Ну давай! — напирав Альберт, боляче тицяючи дулом у голову Крихняка.

Крихняк застогнав і поповз до дверей на терасу. Він тягнув на собі Альберта. Біля порога Альберт сповз із нього.

— Живо, живо, бандюго! — прокричав йому просто у вухо Альберт, немовби на прощання.

Крихняк вибрався за поріг. Кулемет на даху раптово замовк. Крихняк швидко перетнув небезпечну зону тераси. Лише якийсь крок відокремлював його від Сови. У присадку злетіла вгору зелена ракета. Вона піднялася високо над дахом повітового управління. В її світлі Альберт побачив скоцюрблену постать Сови і лисину Крихняка, що зеленкувато блищала.

Водночас із спалахом ракети з обох боків з новою силою вдарив вогонь. Мовчав тільки кулемет на даху протилежного будинку. Зате Сова, якому вдалося краще, ніж досі, розгледіти ціль, поливав свинцем простір у присадку між тополями.

«Пощастило йому», — з люттю подумав Альберт про Крихняка.

Зелена ракета зненацька розсипалася тисячами іскор. Лисина Крихняка виблискувала в темряві, неначе натерта фосфором. Альберта трясло, як у лихоманці. Він висунув уперед руку з пістолетом і, спершись на лікоть, вистрілив, майже не цілячись. Крихнякова голова впала па цементну підлогу. Здавалося, він усім тілом прилип до тераси.

Не кваплячись, Альберт перескочив через поріг і жбурнув пістолет Крихняка під ноги вбитому. Ще один стрибок, і він опинився біля Сови, лягаючи поруч із ним на бетон.

— Заїло в нього, чи що? — мовив Сова. Він мав на увазі кулемет на даху. — А Крихняк? Що з ним? — Він обернувся і ствердив без жалю — Мертвий, холера.

Мовчання ворожого кулемета, напевно, стало сигналом для припинення атаки. Закінчилася вона так само зненацька, як і почалася. З хвилину ще огризалися пострілами тільки вікна повітового управління, але й тут вогонь незабаром ущух. На вулиці, що потопала в темряві, і в присадку залягла тиша, сповнена тривожного чекання. Тільки з міста долинали поодинокі постріли.

Порушив тишу різкий, несподіваний телефонний дзвінок. Телефон дзвонив у кабінеті Яруги. Через двері, відчинені на терасу, дзвінок цей проникав у сад, його було чути навіть на вулиці.

— Алло! Це повітове управління. Хто говорить?.. — спитав Яруга. — Відділення міліції? Хто біля апарата? Кужавка? Капрал[20] Кужавка?

З тераси примчав Сова.

— Кужавка — один з моїх хлопців. Ну, як там у них? Тримають оборону?

У кабінеті Яруги було зовсім темно. Втрьох вони стояли край письмового столу з телефоном, не бачачи один одного.

— Кужавка доповідає, що атаку Рокити вони відбили, — напівголосно сказав Яруга, напевно, затуливши трубку долонею. — Рокита відступив через майдан до старого кладовища. Кужавка радить, щоб ми вийшли Рокиті навперейми, перетнувши йому шлях відступу…

— Алло, алло, Кужавка! — крикнув Яруга. — А як там будинок комітету партії? Вони втримали оборону?

Альберт стояв біля Яруги. Він чув у трубці хриплий голос Кужавки, але не міг розібрати слів. Трубка хрипіла досить довго. Яруга сопів, бурмотів щось собі під ніс, притакував. Потім поклав її на ріжки.

— Ну то як, начальнику? Гайнемо на вулицю? Треба зробити це блискавично. Кужавка діло радить. Перетнемо їм дорогу, — бадьоро заговорив Сова.

Яруга закурив, ховаючи в долонях вогник сірника. Він знову зняв трубку. Скрипнула телефонна ручка.

— Алло-о-о, пошта-а-а? — запитав Яруга. У трубці пролунало щось нерозбірливе.

— Говорить начальник повітового управління держбезпеки Яруга. Зробіть ласку, запросіть до телефону пана Рокиту…