Альберт подумав про людей Рокити, котрих бачив у поїзді,— бездоганно вишколених, озброєних сучасною скорострільною зброєю. Досить їм дізнатися про маршрут оцих трьох машин, і до містечка не повернеться живим ніхто: ні товстун, ні решта.

Серед роззяв, що зібралися на майдані, Альберт побачив чоловіка в білому халаті. Тут-таки неподалік, па низькому дерев'яному будинку, висіла вивіска: «Перукар».

— Поголіть мене, — звернувся Альберт до чоловіка в халаті.

Той знехотя пішов у перукарню. Поки він розводив мило в нікельованій мисочці і гострив бритву, Альберт узяв місцеву газету, кинуту па мармуровий столик перед дзеркалом. Погляд його зупинився на двох великих портретах у чорних рамках, заверстаних на першій сторінці.

— Що це за люди?

— Оці? Інженери. Позавчора Рокита спровадив їх на той світ у лісі під Домбровою.

—Інженери? З органів? — удав із себе простака Альберт.

— Ні. Кажуть, біля Домброви збираються будувати великий завод шарикопідшипників. А може, щось інше, хтозна. Я в політику не втручаюсь.

— Яка ж це політика?

— Не знаю. Тільки кажуть, що ці інженери поїхали вибирати ділянку під будівництво. Їх і вколошкали.

— Ну й що?

— Нічого. А ви… не тутешній?

— З Варшави.

— Я теж варшав'янин. На Старувці жив. До повстання. А тепер тут. Та я все одно повернуся до Варшави, їй-богу! Тільки-но там відбудують трохи, одразу повернуся. Перукар завжди буде потрібен, за будь-якого уряду. Правду я кажу, га? — Він засміявся, вдоволений своїм дотепом.

Альбертові теж стало смішно. Розмірковування про необхідність фаху перукаря в соціалістичній Польщі здалися йому кумедними. Він вирішив повести далі розмову в тому ж жартівливому тоні.

— Перукар перукареві не рівня. Все залежить від походження.

— Я бачу, ви битий жак, га? — хитро примружив очі перукар.

Альберт голосно розсміявся. Йому було приємно і радісно. «Дідько б його взяв! За останні кілька днів я ні разу не засміявся!» — з острахом подумав він.

Знадвору долинули різкі звуки клаксонів, а потім повз перукарню проїхали три вантажні машини, набиті озброєними робітниками.

Перукар ураз споважнів, мовив:

— Це містечко — злиденна, смердюча нора. Як і весь повіт. Тут не один, а десять заводів треба збудувати, щоб усі дістали роботу. Убили цих інженерів, а люди проклинають: бояться, що уряд відмовиться від будівництва і більше не пришле сюди інженерів. Як ви гадаєте, пришлють нових?

— Не знаю. Може, й пришлють…

— А якщо й тих Рокита вхекає? Знову пришлють?

— Напевно, ще пришлють…

— Е-е-е, — розізлився перукар. — Кінця-краю цьому не буде. Невже не можна раз і назавжди навести порядок?

— Тепер ви втручаєтесь у політику?

— Яка це політика? Я з Варшави. Замкну оцю халабуду й поїду. А ці ж люди повинні десь працювати. Ви здивовані, що вони поїхали з «пукавками» битися з Рокитою?

— Ні, не здивований, — буркнув Альберт. — Але мені їх шкода. Шкода людської крові.

— А ви що, єговіст?

— Атож, — притакнув Альберт і вийшов із перукарні.

Настрій у нього був чудовий. Його обминала галаслива дітвора, чувся сміх, свист. На вулицях було людніше, ніж завжди, гамірніше. Проте цей гомін не різав слуху, а навпаки, здавався заспокійливим і мелодійним. «Весна», — подумав Альберт.

І раптом, коли він порівнявся з високим будинком канцелярії старости, гримнуло чотири постріли. Вони пролунали десь зовсім близько, немовби над самісіньким його вухом.

З шаленою швидкістю промчав мимо мотоцикл з двома людьми. Перехожі бігли до маленького наріжного скверика.

— Стріляла якась жінка!

— Ні. Отой із мотоцикла!

— Убитий?!

Міколай уже вмирав. Лежав горілиць упоперек тротуару, а голова — на зеленому моріжку газону. Він широко розкинув руки, як черниці на вранішній месі в Домбровському кляшторі. З відкритого рота широкою цівкою текла темно-червона кров. Обличчя судомисто здригалося, пальці то стискалися, то розтискалися. Натовп довкола нього більшав і більшав, а він умирав посередині цього кола — самотній, безпомічний. Якусь мить Альберт змагався з непереборним бажанням підбігти до нього, оглянути рану.

— Лікаря! — закричав він. Може, це ще не смерть?

Хтось кинувся по лікаря. Решта цікавих мовчки дивилася на приреченого. Альберт обвів поглядом зосереджені, збуджені обличчя людей. На мить завмер. Адже серед них міг бути і вбивця Міколая.

Ніхто не повинен був знати, що в цю хвилину вмирала найближча для нього людина. Міколай розплющив очі, відкашлявся кров'ю. Непритомним поглядом обвів схилені над ним обличчя людей, зупинившись на Альбертові. Зненацька його каламутний погляд прояснів, став осмисленим. Він немовби впізнав друга. Губи його затремтіли, але не видали ані найменшого звуку.

— Готовий… — долинув до Альберта з-за спини чийсь голос.

Міколай помер. Але й досі дивився на Альберта широко розкритими очима, нерухомим, скляним поглядом небіжчика.

До тротуару під'їхала вантажна машина. Два міліціонери розштовхали натовп. Один із них підняв руку Міколая, помацав пульс і одразу ж відпустив руку. Міліціонери підхопили мертве тіло, втягли в машину. Альбертові здалося, що Міколай не зводить із нього очей. Машина поїхала, один із міліціонерів почав занотовувати в записник показання свідків. На тому місці, де загинув Міколай, червоніло кілька крапель затужавілої крові. Натовп усе ще не розходився, дивлячись на них.

Альберт пакував чемодани. Поспіхом скидав у них білизну — чисту і брудну, одяг. Його підганяв страх, такий сильний, якого він ще ніколи досі не зазнавав і відчув тільки тепер, коли побачив смерть Міколая. Настала мить, коли охоплене страхом тіло не корилося розумові й волі. Альберт ніяк не міг опанувати себе: його кидало то в жар, то в холод, губи тремтіли, а на чолі виступав то холодний, то гарячий піт.

Смерть Міколая настала надто раптово й несподівано, вразила його, як зрадницька куля з-за рогу. Він не раз бачив, як гинули близькі йому люди, котрі ще вчора сміялися разом з ним і думали про майбутнє. Від їхніх усмішок не лишилося навіть тіні, від їхніх тіл самі клапті, але тоді йшла війна, і така смерть — трагічна, але звична — не викликала жаху; адже кругом валилися будинки, палали міста, навіть зрита снарядами земля світила своїм розпореним черевом. Потім лупало одне магічне слово, сказане десь далеко від них, і в жахливому театрі починався новий спектакль. І якщо навіть декорації в ньому були майже ті самі — танки, руїни, спалені міста — смерть ставала чимось у сто крат трагічнішим.

«…Смерть не страшна. Це така вузенька смужка тіні, я читав десь. Переступаєш через смужку — і опиняєшся в зовсім іншому світі. А там тобі зовсім байдуже, що з тобою було досі», — сказав Міколай і сам переступив цю смугу так несподівано.

Це чуже й непривітне місто було для Альберта справжньою пасткою. Тут усе було проти нього, все віщувало біду: і брудні вулички, що дихали страхом, і скажена вівчарка, що шастала по нічному місту, роззявивши пащу, з якої текла слина.

— Пане Альберте, дати вам кави? — почув він за дверима привітний голос Рачинської.

— Так, будь ласка…

Альберт прочинив двері і простяг руку.

— Мені нездужається, — буркнув він.

— Нічого дивного. Цілу ніч вас не було.

Альберт замкнув двері на ключ. Майже за одним духом, обпікаючи губи і язик, випив гарячу каву. Закурив. Із сигаретою в зубах оглянув пістолет, витяг патрони, протер, знову вклав у магазин, один патрон загнав у ствол. Вага пістолета в руці завжди діяла на нього заспокійливо.

Він уже не був Альбертом. Маскарад скінчився. Гарячково запрацювала пам'ять. Він знову став самим собою, вліз у власну шкуру, скинув вбрання іншої людини. Переживання, які мучили його ще кілька хвилин тому, здавалися вже сном.

Виїхати звідси! Негайно! Міколай і його смерть — достатній привід для такого рішення. Міколай даремно вплутався в історію, від якої поки що слід було триматися подалі, і загинув. Тепер Альберт має право відмовитися від завдання, яке йому доручено, і ніхто не скаже за це жодного лихого слова. Ніхто не має права вимагати, щоб після всього, що сталося, він, Альберт, з доброї волі йшов на певну смерть.