— Будьте мудрими, як змії, — сказав він і довго й уважно розглядав Чанца. А потім посміхнувся. — 1 ніжними, як голуби.
Потім легко взяв Чанца за плече.
— Я вперше за кілька днів заснув. Клятий шлунок.
— Погано? — спитав Чанц.
— Так, погано, — холодно відповів комісар.
— Вам слід залишитися вдома, пане Берлах. На вулиці холодно і дощ.
Берлах знову подивився на Чанца і засміявся.
— Дурниці, адже потрібно знайти вбивцю. Чи вас би влаштувало, якби я залишився вдома?
Коли вони вже сиділи в машині і їхали вздовж мосту Нюдекбрюкке, Берлах спитав:
— Чому ви не поїхали через Аарегауерштальден до Цолліко-фена, Чанц, це ж ближче, ніж через місто?
— Бо я хочу їхати до Тванна не через Цоллікофен-Біль, а через Керцерс-Ерлах.
— Це незвичний маршрут.
— Не такий уже й незвичний, комісаре.
Вони продовжували подорож мовчки. Повз них пропливали вогні міста. Але коли проїздили через Бетлегем, Чанц спитав:
— Ви колись їздили зі Шмідом?
— Так, і не раз. Він був обережним водієм. — І Берлах із осудом подивився на спідометр, який доходив до поділки десять тисяч.
Чанц трохи збавив швидкість.
— Я одного разу їхав зі Шмідом. Страшенно повільно. Пригадую, що він якось дивно називав свою машину. Він вимовив це слово, коли заправлявся. Не пам'ятаєте, що це було за ім'я? Ніяк не можу пригадати.
— Він називав свою машину синім Хароном, — відповів Берлах.
— Харон — це з якогось грецького міфу, я не помиляюсь?
— Харон возив мертвих до підземного царства, Чанц.
— У Шміда були багаті батьки, і він вчився в гімназії. Мої не могли собі цього дозволити. Тому він знав, хто такий Харон, а я не знаю.
Берлах сховав руки в кишені і знову зиркнув на спідометр.
— Це правда, Чанц, — сказав він. — Шмід був освіченим, знав греку і латину, у нього було велике майбутнє, бо він мав диплом, але я би все ж скинув швидкість до ста.
Відразу після того, як минули Гюмменен, машина різко загальмувала біля заправки. До них підійшов чоловік, маючи намір обслужити.
— Поліція, — сказав Чанц. — Нам потрібна інформація.
Вони бачили нечіткі контури зацікавленого і трохи наляканого обличчя, яке нахилилося до машини.
— Чи не зупинявся біля вас близько двох днів тому водій, який називав свою машину синім Хароном?
Чоловік здивовано похитав головою, заперечуючи, а Чанц вів далі:
— Ми хотіли б поспитати у всіх.
На заправці у Керцерсі теж ніхто нічого не знав.
Берлах пробурчав:
— Те, що ви робите, не має жодного змісту.
В Ерлаху Чанцові пощастило. Там йому сказали, що бачили одного такого в середу ввечері.
— От бачите, — сказав Чанц, коли вони біля Ландерона повернули на дорогу до Ноєнбурга-Біля. — Тепер ми знаємо, що в середу ввечері Шмід їхав через Керцерс-Інс.
— Ви переконані? — спитав комісар.
— Я ж дав вам стовідсотковий доказ.
— Доказ справді неспростовний, але що це дає вам, Чанц? — спитав Берлах.
— Так воно вже буває. Усе, що ми знаємо, може згодом допомогти, — відповів Чанц.
— Ви знову маєте рацію, — мовив Берлах і подивився в бік озера. Дощ припинився. Після Нойвевілля озеро вже можна було розгледіти крізь туман. Вони в'їхали до Лігерца. Чанц вів машину повільно, шукаючи поворот на Ламбуен.
І от машина видерлася поміж виноградниками. Берлах відчинив вікно і подивився вниз, на озеро. Над островом Святого Петра [3] яскравіло кілька зірок. У воді відбивалося світло, а по озеру плив моторний човен. Берлах подумав, що як на цю пору року пізнувато. Перед ними в глибині лежав Тванн, а за ними Лігерц.
Вони повернули і поїхали до лісу, який бовванів попереду в сутінках. Чанц був трохи невпевний і висловив припущення, що ця дорога може вести і до Шерлеца. Зупинив перехожого і поспитав:
— Ми правильно їдемо на Ламбуен?
— Весь час прямо, а побіля білих будинків на початку лісу повернете праворуч, у ліс, — відповів перехожий у шкіряному піджаку і посвистів своєму білому песику із чорною мордою, який бавився у світлі фар.
— Пінг-Пінг, ходімо!
Вони виїхали із виноградників і невдовзі були вже в лісі. Їм назустріч сунули ялини, що у світлі фар нагадували безкінечну колонаду. Дорога була вузенька і погано асфальтована, раз по раз у скло стукало гілля. Праворуч від них почався різкий спуск. Чанц їхав так повільно, що було чути шурхіт води в глибині під ними.
— Ущелина Тваннбах, — сказав Чанц. — На тому боці дорога до Тванна.
Ліворуч у присмерку час від часу поблискували білизною скелі. Усе інше здавалося темним через молодий місяць на небі. Дорога більше не спускалася, і річка тепер текла поряд із ними. Вони повернули ліворуч і їхали через міст. Перед ними стелилася дорога із Тванна на Ламбуен. Чанц зупинився, загасив фари, і вони опинилися у цілковитій темряві.
— І що тепер? — спитав Берлах.
— Тепер зачекаємо. Уже за двадцять восьма.
Вони прочекали до восьмої, але нічого не трапилося, тоді Берлах вирішив допитатися у Чанца, що той планує робити далі.
— Ще нічого конкретного не планував, комісаре. Я ще не так давно займаюся цією справою, та ви і самі наразі ні в чому не впевнені, хоча у вас і є підозра. Сьогодні я роблю ставку на те, що цього вечора в місці, куди їхав Шмід, збереться певне товариство, і ми зможемо побачити когось із них, бо в наш час товариство, де вимагається фрак, повинно бути доволі великим. Ясна річ, це лише припущення, комісаре, але в нашій професії припущення для того й існують, щоб їх перевіряти.
Берлах скептично зауважив у відповідь на ці умовиводи підлеглого, що розслідування поліції Біля, Ноєнштадта [4], Тванна і Ламбуена, яке повинно було з'ясувати обставини перебування Шміда у Тессенберзі, не дали результату.
Чанц відповів, що це свідчить тільки про більшу спритність убивці Шміда від поліції Біля і Ноєнштадта.
Берлах спитав, звідки в нього такі дані.
— Я нікого не підозрюю, — сказав Чанц. — Але той, хто вбив Шміда, викликає у мене повагу, хоч, звісно, в цьому разі взагалі чи й можна говорити про повагу.
Берлах сидів нерухомо, ледь піднявши плечі, і уважно слухав:
— І ви збираєтеся піймати цього чоловіка, до якого відчуваєте повагу?
— Сподіваюся, що мені це пощастить зробити, комісаре.
Вони знову помовчали і зачекали. І тут щось зблиснуло у лісі Тванна. Їх засліпило різке світло автомобільних фар. Повз них у напрямку Ламбуена проїхав і зник у темряві лімузин.
Чанц завів мотор. Слідом їхали ще два автомобілі, великі, темні, повні людей. Чанц поїхав за ними. Ліс закінчився. Вони проїхали повз ресторан, вивіску якого було видно завдяки світлу, що лилося крізь відчинені двері, потім минули кілька сільських будинків, а вогні останньої машини все ще світилися попереду.
Вони доїхали до широкої рівнини Тессенберга. Небо було чистим, і на ньому яскраво світилися — Вега на заході, Капелла на сході, Альдебаран і вогнистий Юпітер.
Дорога повернула на північ, і попереду з'явилися темні лінії Шпітцберга і Хассераля, біля підніжжя яких світилися вогні сіл Ламбуена, Діссе і Нодса.
Машини попереду повернули ліворуч, на польову дорогу, і Чанн зупинився. Він опустив шибку і висунувся з неї. У полі можна було роздивитися нечіткий силует будинку, оточеного тополями, його ґанок був освітлений, і перед ним зупинялися автомобілі. Звідти долинали голоси, але потім усі зайшли досередини, і стало тихо. Світло над входом згасло.
— Вони більше нікого не чекають, — сказав Чанц.
Берлах вийшов назовні, із задоволенням вдихнув холодне нічне повітря. Він спостерігав, як Чанц припаркував машину з правого боку, з'їхавши майже в поле, бо дорога на Ламбуен була вузькою. Нарешті Чанц теж вийшов із машини і підійшов до комісара. Вони попрямували немощеною стежкою до будинку посеред поля. Земля була грузькою, всюди стояли калюжі, мабуть, тут також пройшов дощ.