— Привiт, Кiнь! Привiт, Анєчко! У тебе сьогоднi якесь свято? Виглядаєш супер… Iване Iвановичу, я ж просила вчора залишити менi ключi вiд архiву. Дiвочу пам’ять маєте, чесне слово. Нi, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому блiда? Нормальна. А ти справдi блiдий, аж зелений. Де пропадав?…
Через шлейф грейпфрутового «Орбiту» та «Антиполiцая» вiд нього вiдгонило перегаром. Очi з червоними жилками, нiби й усмiхненi, а сумнi-сумнi. Несе, як завжди, веселу словесну заметiль. Що з тобою, любий?
Iван Iванович взяв слово i завiв стару платiвку, розпаляючись з кожним реченням.
— Чому така несправедливiсть? Одним — вечiрнiй прайм-тайм, а iншим — полудень, коли бiля телевiзора тiльки пенсiонери та домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи однаково нiхто його не помiтить. А коли усi з роботи поприходили i телевiзори повмикали, якiсь по-твор-нi дурощi йдуть… — Iван Iванович зробив наголос на словi «потворнi» — натякнув на назву програми, яку вела Луїза, i, як у гучномовець, закiнчив, — i глядачi думають, що це — краще, на що здатнi телевiзiйники! А поза тим саме програма «Депутатськi роздуми» заслуговує на бiльшу увагу! Її автори знають цiну собi та тому, що вони роблять!
— Цього, власне, недостатньо, — доброзичливо зупинив його Кiнь. — Мало знати собi цiну, треба ще й попитом користуватися.
Пiсля бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабiнету, який вона дiлила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упiймав Луїзу за руку, згрiб мовчки, притиснув до себе.
Хтось посмикав зачиненi дверi.
— Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся вiд мене подалi. Пам’ятаєш, ти казала менi про свою фантазiю: мовчазний секс з незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ, i нуль проблем. Покурили, розiйшлися. Знання iмен необов’язкове.
— Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!
— Ну не смикайся, я правильно тебе зрозумiв, нiчого не пояснюй. У недiлю хотiв тобi запропонувати: давай я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало все i нiчого. А сьогоднi подумав: з кимось iншим — так, тiльки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю як сказати, повної вiддачi. Усього заслуговуєш. А я що можу тобi дати? Свої проблеми? Не хочу навiть зустрiчей двох незнайомцiв.
Хтось знову посмикав дверi, обережно постукав.
— Дайте поговорити! — гаркнув Кiнь.
I стишив голос до шепоту:
— Взагалi нiчого не хотiв тобi говорити. Нiчого не хотiв пояснювати. Розiйшлися через дурничку — все! I жодних мелодрам. Але не можу, така ти менi рiдна. Добра тобi бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.
— А мене ти запитати не хочеш?
— Не хочу, Лу. Ще слово — i я взагалi пошкодую, що почав цю розмову.
Вiдсторонив її i вийшов з кабiнету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.
Наступного дня нiчого не прояснилося. Через три днi, ввечерi, Луїза пiд’їхала до його будинку, пiднялася на його поверх. I побачила жiнку, яка зачиняла ключем його дверi. Вони зустрiлися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, уже не мало змiсту.
Жiнка була доволi огрядна, висока, русява. I дуже приваблива. Кiлька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумiвши, що обидвi мають вiдношення до господаря цього помешкання.
— Ви до Iгоря? — запитала незнайомка.
Луїза кивнула.
Жiнка вiдчинила дверi:
— Зайдiть. Ви — Луїза?… А я — Зося, сестра Iгоря.
Через п’ятнадцять хвилин вони пили мiцну каву, не зважаючи на пiзню годину.
— Перевернiть горнятко на блюдечко вiд себе, — попросила Зося.
З нею було дуже комфортно: вона не спiшила заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний i не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуса* на стiнках фiлiжанки, i розповiла Луїзi про таємницю брата.
Вiн, сказала, гравець у казино. Не просто гравець, а азартний до нестями, залежний вiд цiєї пристрастi, хворий як алкоголiк. Програв рiк тому батькiвський спадок, усi грошi, навiть тi, якi Зося дала йому на збереження. Дивом зумiв зупинитися, не наробивши боргiв. Протягом року щомiсяця вiддавав сестрi борг, майже нiчого не залишаючи собi на життя. I ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зiрвався. Немов у запiй зайшов. По двi доби не виходить з казино.
Зося заплакала.
— Де вiн зараз? — запитала Луїза.
— Там! Я двiчi приходила туди, хотiла його забрати. Вiн не йде, а тi горили на входi влаштували менi допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, що пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пiшли, Iгоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через пiвгодини вийду. А сам до ранку там сидiв. Прийшов до нас: сiре обличчя, синцi пiд очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову пiду туди. За столом з нами посидiв, двi ложки супу з’їв, апетиту зовсiм не має. Тiльки курить — сигарету за сигаретою. Постелила йому у вiтальнi. Чую встає вночi, курить на кухнi у вiкно, не спить. Вранцi глянула на нього, а воно, бiдне, спить i смикається раз у раз усiм тiлом як дiти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такi речi розповiдаю… Вiн нiкому не каже про казино, нiхто не знає… Збоку виглядає, нiби вiн п’є. А насправдi усе набагато гiрше. Якби вiн дiзнався, що я вам це розповiла… Не знаю, що було б! Але менi так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…
Луїза слухала цей словесний потiк i вiдчувала, як на змiну гiркiй розгубленостi приходить в її душу спокiйна впевненiсть.
— Що на днi горнятка було? — запитала вона Зосю.
Та замовчала, витерла мокрi щоки паперовою серветкою.
— Що кавовi фуса розповiли про мене i про нього? — повторила Луїза.
— А! — зрозумiла Зоя. — Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цiлого.
Луїза повернулася додому i найперше що зробила — викликала таксi. Тепер — у душ. Де довга шовкова спiдниця? Ось вона. Чорна тунiка з вiдокремленими рукавами, схожими на довгi рукавички. Зверху — короткий жакет з норки, капелюшок у стилi «сецесiя», мереживнi рукавички. У торбинку-клатч сховала усi грошi, якi тримала вдома, увесь свiй «заритий у пiсочок» недоторканий запас — тримiсячну зарплатню. Одягнула бабусинi кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами Provocative Woman, ступила у цю хмарку, вiдповiла у слухавку: «Дякую» i вийшла на вулицю, до чекало авто з шашечками.
Таксi лишень почало гальмувати бiля входу у ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув дверi назустрiч — сама привiтнiсть i готовнiсть догодити. Вiдповiла йому стриманою посмiшкою i пiшла сходами нагору. З-за стiйки до неї ступила дiвчина в унiформi.
— Де тут казино? — запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.
Тембр голосу був досконалим: оксамитовим i хриплуватим одночасно, з ледь помiтною ноткою вередливої зверхностi.
— Ось там, — заметушилася дiвчина. — Але треба роздягнутися.
Луїза скинула жакет на руки гардеробнику, i, йдучи до свiтлового табло «Казино», автоматично порахувала працiвникiв: два на стiйцi, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорi, троє на входi до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмiшкою, теж в унiформi, закрила собою вхiд немов шафа:
— Добрий вечiр. Маєте паспорт?
— Паспорт? — Луїза розгубилася на долю секунди. — Забула.
— Наступного разу не забувайте, — молодиця впевнено тримала на обличчi завчений оскал. — Вiдкрийте, будь ласка, сумочку.
Луїза лiниво натиснула на ґудзик ридикюля, вiн сухо клацнув, як i годиться клатчу, продемонстрував поглядам стороннiх шовковi нутрощi з вiялом рiзнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронцiв.
— Приємного вiдпочинку! — побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.
У великiй залi переважали червоний, густо-зелений та колiр тьмяного золота, а освiтлення виявилося стишеним до мiнiмуму. Лише над столами, за якими сiрiли обличчя гравцiв, свiтла було бiльше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помiтними. Пахло… сiркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля — сигаретний хамський дим i невiдворотнiсть: що має статися, те станеться, вийдеш тодi, коли буде дозволено. «Побачимо!» — з веселою злiстю подумала Луїза та впевнено, без поспiху, пiшла углиб, вихоплюючи поглядом деталi.