14 Львовотерапiя

Коли визначаєшся, нарештi чого насправдi хочеш, настає час дiяти. Людство дiлиться на цi двi категорiї: люди, якi говорять, i люди, якi дiють. Однi жалiються на долю та обставини, марнують час у проговорюваннi банальних речей, зрозумiлих без слiв, так i не дозрiваючи до дiй. Iншi менше говорять, бiльше роблять, поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будiвлю. I вона росте, робиться помiтною. А у перших, з якої точки не подивишся — рiвнина зi слiв.

Галю п’янило її нове захоплення. Герої, подiї, дiалоги тiснилися на виходi до бiлого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорiв та вихiдних, коли можна буде вiдкрити ноутбук з першим роздiлом роману.

— Галко, як у тебе в суботу? — голос Луїзи у слухавцi здавався втомленим.

— Працюватиму вдома. Хлопцi на рибалку зiбралися, Сергiй — на авторинок. А я писатиму, — Галя не уточнила, що саме писатиме. — А що, Луїзо?

— Думала, може зустрiнемося?… Гаразд, тодi до середи!

— Бувай!

У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кiмнатах i з нетерпiнням та пiднесенням поставила на стiл ноутбук, який не вiдкривала кiлька днiв, бо була до пiзнього вечора зайнята у редакцiї.

I пiшла до телефону.

— Луїзо, де ти є?… А коли звiльнишся? Я можу за годину пiд’їхати до пам’ятника Шевченку.

Недарма щось тривожне у голосi Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозумiло, що та у глибокому мiнорi. Хоча одягнута, як завжди, з цiкавинкою — уся у приємнiй сiро-рожевiй гамi. Але на цю її особливiсть жоднi негаразди не здатнi вплинути.

Проблема Луїзи вискочила з екрану монiтора. Побачила у домашньому комп’ютерi Коня папку пiд назвою Olga. Вiдкрила її, а там фотографiї, на яких щасливий Кiнь поруч з якоюсь усмiхненою жiнкою. Або ця жiнка сама, без нього, але зрозумiло, що фотографував вiн. Луїза вже бачила цю жiнку ранiше. Її фото стоїть у нього на кухнi на поличцi у рамцi. Луїза вирiшила, що це колишня дружина. Тому навiть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душi: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марiя, Кiнь колись згадав її iм’я, i Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютерi називався Olga. Хто така Ольга?

— Хто ця жiнка? Дружина? — запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.

— Нi, це — Ольга, — вiдповiв Кiнь.

Луїза чекала пояснень, але їх не було. У кiмнатi панувала мовчанка.

— Я кохав її, - сказав Кiнь. — Ти копирсалася у моєму компi?

Що вразило її бiльше: «кохав» чи «копирсалася»?

— Що ти собi дозволяєш? — вибухнула вона.

— Експериментальний кролик може собi дозволити усе!

Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Вiн не зателефонував i не прийшов до неї наступного дня…

У Галi перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побiгли сльози.

— А що ти робила в його комп’ютерi?

— Вiн сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку — нам мали надiслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жiноче iм’я… А ти що, змогла б у такiй ситуацiї втриматися i не вiдкрити цей файл?

Галя уявила себе перед комп’ютером Вiктора…

— Звiсно, вiдкрила б! Кожна жiнка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цiкавiсть. Дуже висока ймовiрнiсть нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нiчого. Зазирнула у його минуле. Пусте!

— Яке пусте?! Вiн дав менi зрозумiти, аби я не пхалася на його територiю, що це мене не стосується. I то якими словами! «Копирсалася»! Нiби у кишенях або у бруднiй бiлизнi!

Повернувши за рiг, вони опинилися перед вуличним кафе — столики пiд лапатими парасольками стояли мало не на тротуарi за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулицi.

Через хвилину Галя вже замовляла офiцiантовi каву з мигдальними тiстечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному крiслi бiля столику, додала:

— Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.

Дiстала шкiряний футляр зi своєю забавкою — маленькою люлькою на довгiй нiжцi, пакет початого тютюну та сiрники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспiшно розпалила, затягнулася i з задоволенням випустила дим. За її рухами хотiлося спостерiгати, не вiдводячи погляду. Над столиками розлiгся благородний аромат.

— Менi вже так багато не вдалося у моєму життi, Галко. I знову щось не те виходить.

— Бiйся Бога! Що тобi не вдалося? Роботу маєш, любиш її, грошi заробляєш пристойнi, маєш цiкавi плани…

— Я про iнше.

— Про людей, якi поруч? Теж не гнiви Бога. А свого чоловiка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.

— У тому то й рiч, що це вiн. Я вже знайшла його. Тiльки щось подумаю — вiн це каже. Або вiн щось почне говорити — я закiнчую. Чи навпаки, несподiване щось бовкне або неочiкуване втне i я ще бiльше переконуюся — це той, кого чекала. Менi подобається, як вiн пахне, як їсть, люблю слухати, як вiн ходить по квартирi, як плюскається у ваннi. Ми смiємося разом, регочемо як пiдлiтки, розумiєш? Я хочу бути з ним. I я йому теж потрiбна. Менi навiть говорити про це не треба, я й без слiв усе бачу. Розумiєш?… Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на мiсце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…

— Це з твоєї точки зору. А з чоловiчої дзвiницi ваша суперечка виглядає, мабуть, так…

Галя пiднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза грiла свiй коньяк у долонях, не поспiшала пити.

— Ставлю себе подумки на мiсце чоловiка, — вела Галя. — I розумiю, що вiн не збирався приховувати вiд тебе цю iнформацiю. Просто вашi стосунки ще не дозрiли до такої розмови. Або моменту вiдповiдного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слiдство ведеш зi стурбовано-трагiчним виразом обличчя. Кому це сподобається?

— Чому зi стурбовано-трагiчним?

— А що — з безтурботно-веселим? Та ще й пiсля пiдступного з його точки зору вторгнення у його особистi фотофайли. Чоловiки такi речi сприймають як вiдверте зазiхання на їх свободу. Як намагання жiнки встановити над ними контроль. А ти ж хiба цього прагнула? Тобi ж потрiбна вiдвертiсть та щирiсть у стосунках… Тому у таких розмовах важливi жiночi iнтонацiї, найдрiбнiшi нюанси, здатнiсть вiдчувати момент. А також iнтуїцiя — чи варто продовжувати розмову зараз, чи вiдкласти її без образ на потiм. От побачиш, вiн сам усе розповiсть, прийде час. Не пiдганяй його i не ставай у позу ображеної квочки.

— Ображеної квочки?…

— Ну… Вiдвернутися вiд нього i робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся iншими речами: порпаєшся у пилюцi, трясеш гребенем, шукаєш хробакiв…

— Ну добре. А раптом вiн її i далi любить?

— Звичайно, що любить. Якась частка чоловiчої душi завжди кохатиме жiнку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслiдно. А ти сподiвалася зустрiти чоловiка без минулого? Навiть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвiд бодай дитсадiвських кохань. Замiсть безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. I взагалi, Луїзо, де твоя природна легкiсть? Звiдки викотилася ця важка артилерiя на любовному фронтi?

— Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрiбниця має шалене значення.

— Дивись, не зiпсуй усе. Чоловiки надмiрної серйозностi у цих справах не люблять. Наша зброя — здорова доза пофiгiзму, iронiї, легкостi, гри. Що занадто серйозне — смiшне. А у чоловiкiв серйозне там, де гра.

Неподалiк рiзко пригальмувала маршрутка, миттєво вiдреагувавши на помах руки хлопця з заплiчником за спиною. Вiн пiдсадив на пiднiжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А дверi не спiшили зачинятися. Водiй чекав жiнку, яка добiгала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесi — наздогнати i не зашпортатися. Зняти її на вiдео у цю хвилину i показати згодом цi кадри, не повiрить, що це вона.