— Ви гадаєте, орендарі боронитимуться? — спитав я.

— Припустімо, що вони роззброєні або принаймні вважаються беззбройними, — сказав Гендерленд, — бо ще багато холодної зброї приховано в затишних місцях. Крім того, Колін Кембл викликав на допомогу солдатів. Однак на місці його дружини я не почував би себе спокійно, поки він не повернеться додому. За цих Аппінських Стюартів ніколи не можна ручитися.

Я спитав, чи вони небезпечніші за своїх сусідів.

— Не сказав би цього, — відповів законовчитель. — У тому ж то й лихо, що коли Колін Рой доб'ється свого в Аппіні, йому доведеться починати все знову в сусідній місцевості, яка називається Мамор і є одним з володінь Камеронів. Йому як королівському агентові в цих землях доводиться виселяти орендарів з них обох; і, відверто кажучи, містере Балфор, я певен, що коли йому цього разу й пощастить уникнути смерті, то вдруге вже ніяк її не минути.

Так розмовляючи, ми йшли цілий день. Нарешті містер Гендерленд висловив своє задоволення, що так приємно згаяв час у товаристві друга містера Кембла, "якого, — сказав він, — я наважусь назвати солодкоголосим співцем нашого духовного Сіону", і запропонував мені звернути трохи вбік від Кінгерлоха й заночувати в його домі. Правду кажучи, я надзвичайно зрадів, бо не мав великої охоти знайомитися з Джоном Клеймором і після подвійної невдачі — спершу з провідником, а потім з джентльменом перевізником — трохи побоювався незнайомих верховинців. На знак згоди я потиснув священикові руку, і пополудні ми підійшли до невеличкого будиночка, що самотньо стояв на березі Лінні-Лоху. Сонце вже закотилося за пустельні Ардгурські гори, але ще освітлювало Аппінські скелі на другому березі. Затока була спокійна, мов озеро. Тишу порушували тільки чайки, що квилили над затокою. Вся навколишня країна мала якийсь урочистий і жаский вигляд.

Та не встигли ми підійти до дверей оселі містера Гендерленда, як він, на мій превеликий подив (бо я встиг уже звикнути до ввічливості верховинців), раптом шалено пробіг повз мене, вскочив у кімнату, схопив глек, маленьку рогову ложечку й заходився набивати ніс табакою. Потім добре прочхався і з досить дурнуватою посмішкою глянув на мене.

— Я дав обітницю не брати з собою в дорогу табаки. Це, звичайно, дуже тяжка покута, але як згадаю про мучеників не тільки шотландських, а і в інших християнських країнах, мені соромно навіть подумати про таку дрібницю.

Коли ми пообідали (вівсяна каша й сироватка були найкращими стравами добряги), він серйозно сказав, що мусить виконати свій обов'язок перед містером Кемблом, тобто з'ясувати, в якому стані моя душа. Я ладен був розреготатись на згадку про випадок з табакою, але незабаром від його слів на очі мені набігли сльози. Доброта і скромність — ось ті дві якості, які ніколи не повинні обридати людям. Не так уже часто ми здибуємо їх у цьому грубому світі серед холодних і пихатих себелюбців. І хоч я й пишався надміру своїми пригодами, що скінчились так щасливо для мене, все-таки слова містера Гендерленда, сповнені доброти й скромності, примусили мене стати на коліна перед цим простим, бідним старим чоловіком і радіти й дякувати долі, що я спіткав його.

Перед тим, як лягти спати, він запропонував мені на дорогу шість шилінгів із своїх убогих заощаджень, які зберігав у торфовій стіні будинку; від його надмірної доброти я розгубився. Але містер Гендерленд так серйозно наполягав, що я вирішив не сперечатися, хоч після цього він став біднішим од мене.

Розділ XVII

СМЕРТЬ ЧЕРВОНОГО ЛИСА

Вранці другого дня містер Гендерленд знайшов чоловіка, який мав власного човна й збирався після обіду переправитись через Лінні-Лох в Аппін ловити рибу. Рибалка належав до його пастви, тому Гендерленд умовив його взяти мене з собою; таким чином моя подорож скоротилася на цілий день, і я заощадив гроші, які довелося б заплатити за переправу на двох поромах.

Була вже обідня пора, коли ми сіли в човен. День видався похмурий, усе небо затягло хмарами, крізь які ледве пробивалися сонячні промені, тільки де-не-де освітлюючи землю. Затока в цьому місці була дуже глибока й спокійна, і мені довелося набрати в рота води, щоб переконатися, що вона справді солона. З усіх боків здіймались високі громаддя голих гір, що здавались дуже чорними й похмурими в тіні хмар, але мінилися сріблом гірських потічків, коли їх освітлювало сонце. Країна Аппінів була сувора, і я не міг зрозуміти, чому Алан так палко любив її.

Між іншим, слід згадати ще про одну подію. Невдовзі після нашого відплиття сонце освітило щось червоне, що рухалося вздовж берега на північ. Його колір дуже нагадував колір однострою англійських солдатів. Крім того, на ньому час від часу щось виблискувало й іскрилося, ніби промені сонця відбивались від блискучої криці.

Я поцікавився в човняра, що б то могло бути. Човняр відповів, що то, очевидно, пливуть англійські солдати, викликані з форту Вільяма для виселення з Аппіну бідних орендарів. Зізнаюсь, поява солдатів засмутила мене. Можливо, тому, що я подумав про Алана, чи, може, від якогось передчуття в глибині душі, але, вдруге побачивши військо короля Ґеорга, я не відчув до нього прихильності.

Нарешті ми так близько підійшли до берега біля входу в Левенську затоку, що я попросив висадити мене. Човняр (чесний хлопець, який пам'ятав обіцянку, дану священикові) охоче б довіз мене до Балахуліша; але це віддаляло мене від місця мого таємного призначення, тому я наполіг на своєму і висадився на берег біля Летерморського (чи Летерворського, мені доводилося чути і ту, й ту назви) лісу в Аппіні, на батьківщині Алана.

Той березовий ліс укривав крутий скелястий схил гори, що нависав над затокою. В ньому було багато галявин і видолинків, порослих папороттю, а посеред лісу з півночі на південь ішла дорога чи, власне, гірська стежка для верхової їзди. Біля повороту цієї стежки, де протікав струмок, я й сів, щоб перекусити вівсяним хлібом містера Гендерленда й подумати над своїм становищем.

Тут мене почали турбувати не стільки жалючі комарі, скільки сумніви, які роїлися в моїй голові. Що мені робити? Навіщо мені зустрічатися з Аланом, засудженим вигнанцем, будь-коли готовим учинити нове вбивство? Чи не розумніше було б негайно повернутися на південь країни? І що подумають про мене містер Кембл або навіть містер Гендерленд, коли дізнаються про мою нерозважність і самовпевненість? Оці думки й не давали мені спокою.

Поки я сидів і роздумував, з лісу долинули голоси людей і кінський тупіт, а незабаром на повороті з'явилися четверо подорожніх. Дорога в цьому місці була така вибоїста й вузька, що вони йшли поодинці пішки, ведучи коней на поводі. Попереду йшов високий кремезний рудоволосий пан з владним червоним обличчям; капелюха свого він тримав у руці й обмахувався ним, бо задихався від спеки. Другого, судячи з його чорного одягу та білої перуки, я цілком слушно взяв за правника. Третій був слугою і носив одяг із тартану, це доводило, що його господар — верховинець, який або перебував поза законом, або ж, навпаки, користувався особливою ласкою уряду, бо закон суворо забороняв носити такий одяг. Коли б я краще розумівся на таких справах, то знав би, що одяг з тартану носили слуги Аргайлів (або Кемблів). До сідла слуги була прив'язана велика валіза, а з кульбаки звисала сітка з цитринами для пуншу; саме так дуже часто тут подорожували багаті мандрівники.

Що ж до четвертого, який ішов позаду, то я й раніше зустрічав таких людей і одразу впізнав у ньому помічника шерифа.[24]

Помітивши цих людей, я вирішив (не знаю чому), що доведу свою подорож до кінця, а коли перший з них порівнявся зі мною, я піднявся з папороті й запитав у нього дорогу в Охарн.

Він зупинився і якось дивно глянув на мене, а потім, обернувшись до правника, сказав:

— Мунго, багато хто сприйняв би це за дуже погану прикмету. Я їду в Дюрор у відомій вам справі, і ось несподівано з папороті з'являється юнак і цікавиться, чи я їду до Охарну.