— Так, так, Богдане. Волосся в мене справді не потребує опромінення.

— Отож, отож я й кажу, — зрадів Богдан.

— А коли ви вже дуже хочете знати, то справа в тому, що мені цього літа ніколи було загоряти… — Люка дивилася на Богдана пустотливими очима й думала: невже він повірить цьому?.. — Ну, а засмаглість, як тепер доведено, не тільки прикрашає людину, а й дуже корисна для здоров’я. Наприклад, професор… професор Філінбері.

— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.

— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.

— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.

— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!

“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.

Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.

— Люко! Люко!

— Що таке?

— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?

Люка лукаво посміхнулася.

— Недовго. Всього двадцять секунд.

І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:

— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…

А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:

“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”

Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!

Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.

— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!

Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:

— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!

І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..

Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:

— Богдане! Богдане! Швидше сюди!

Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.

— Що т-трапилося?

— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.

Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!

— Як?

— Пам’ятаєш опромінене зерно, що його пожерли пацюки? Тепер пацюки перетворилися на гігантів… Е, та що казати! Зараз сам побачиш!

10. ПАЦЮКИ АТАКУЮТЬ

Поряд з Олд-Боєм і Богданом бігли робітники радгоспу, озброєні палицями й сокирами. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість людей — усе це свідчило про серйозне становище. Сонце зайшло за обрій, на землю опустилися сині сутінки.

“Електрику ще не ввімкнули, — подумав Богдан, — певно, завжди так буває: коли треба, то її нема. “Олд-Бой прискорив ходу:

— Там щось коїться! Богдане, мерщій!

За рогом будинку вони побачили Ганну. Дівчина бігла їм назустріч.

— Ой, лихо! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знову пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати, Ганна не сказала. З-за сарая вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховисько майнуло перед дослідниками і, стрибнувши кілька разів, зникло в напрямі крільчатника. Скрикнувши, Ганна побігла далі. Петро на мить спинився, дивлячись у слід сірій потворі. Він насупив брови, до крові закусив нижню губу.

— Т-ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Богдан, хоч це запитання й було зайве. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Олд-Бой. — Та ще й який! Ходімо швидше!

Від крільчатника почулися постріли. Богдан і Олд-Бой здаля побачили, як вгору стрибнула сіра тінь і зникла на даху крільчатника. Юнаки підбігли ближче. Біля входу стояв з рушницею в руках Данило Якович. З ним було ще кілька робітників, озброєних чим попало. Сашко теж тримав напоготові рушницю. Угледівши друзів, він безнадійно махнув вільною рукою.

— Що? — спитав Богдан.

— Та тут таке… — і Сашко обернувся до Данила Яковича, наче ждав його розповіді.

— А, і ви вже тут, хлопці? — мовив директор, глянувши на прибулих. — Гаразд, нашого полку стало більше. Стріляти вмієте? Добре, добре. Он можете взяти рушниці в тих двох, — кивнув він на робітників, що невміло тримали зброю. — Ці з переляку не знають, що з ними робити. Тепер слухайте.

Він обіперся на рушницю.

— Зараз у крільчатнику їх, здається, штук п’ять-шість. Вони вже розідрали кількох кролів, а більше зробити нічого не можуть, бо решту кролів устигли замкнути в другій половині крільчатника. Вдерлися пацюки через головні двері. Розумієте? Другого виходу звідси немає. Отже, тікати їм нікуди. Так. Ми повинні їх знищити.

— Гаразд, Даниле Яковичу.

— Ідіть за мною! І поки що ніяких розмов! Ну, хлопці, за мною! Дивіться, стріляйте тільки тоді, коли я подам сигнал.

Він розчинив двері крільчатника і ступив уперед. За ним посунули Петро, Богдан і Сашко, озброєні рушницями.

В крільчатнику було напівтемно і тихо. Чулося лише важке дихання директора. Широкий коридор вів до другої половини, де сиділи кролі. Двері ліворуч, які хтось підпер дерев’яною лопатою, перетинали пацюкам дорогу назад. Данило Якович тихенько відсунув лопату, трохи відчинив двері і зазирнув усередину. Тихо. Немов нічого не трапилось. Але ж пацюки були десь тут!

— Тсс… — прошипів Данило Якович. Він обережно посувався вперед, тримаючи рушницю напоготові. Його зіркі очі приглядалися до темряви, що огорнула все навколо. Здавалося, що хтось ховається в темних кутках.

— П-пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Богдан Сашкові. Той, погоджуючись, кивнув головою. Але де ж вони? Проте Данило Якович уже помітив ворога; не кажучи жодного слова, він вказав рукою в лівий далекий куток і зробив виразний жест, що означав одне — готуйтесь!

Тепер, коли очі звикли до темряви, було ясно видно кожному, що в далекому кутку сиділи готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їхніх спинах наїжилася, пащі загрозливо розкрилися. Але пацюки не насмілювалися перейти в наступ. Це були не ті пацюки, що кілька днів тому попали в пастку. Ті були великі, а ці — гігантські! Жодна пастка звичайного типу не могла б убити таку потвору.

Данило Якович повільним, розміреним рухом навів рушницю, прицілився. Те саме зробили й інші. У тиші кожен чув удари власного серця.

— Вогонь! — скомандував директор і натиснув на спуск.

Дружний залп роздер на шматки загрозливу тишу. Полум’я від пострілів освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, сіпаючи лапами. Інші кинулися врозтіч. Найбільший як блискавка стрибнув просто на людей.

Постріл… ще один… ще…

— Стріляй! — гукнув Данило Якович.

Певно, чиясь куля влучила в найбільшого пацюка, бо він поспішив сховатися біля далекої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли, і він залишився лежати нерухомо.

Втім, решта пацюків помчала до найдальшого кутка. Один високо підстрибнув, вхопився лапами за бантину. Деякий час він гойдався в повітрі, потім перевалився через неї і зник на горищі. Три пацюки, що лишилися на землі, намагалися зробити те саме.