— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:

— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…

Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:

— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..

Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.

— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…

— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:

— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…

— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.

Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.

— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.

— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…

Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:

— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…

— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…

— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.

— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…

— Була? — необережно запитав кремезний.

— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.

Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!

А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…

Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…

Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.

Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.

Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?

А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?

Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.

Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…

Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.

Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.

— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.

— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.

Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..

Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!

Води в кімнаті не було.

Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!

Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:

— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?

— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.

Савченко знизав плечима.

— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!

Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.

Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.

— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.