— Ті, хто не нюхав пороху, — різко сказав він, — переоцінюють небезпеку. І Шнайдер, і я — старі фронтові офіцери й не раз потрапляли в справжню небезпеку. У вас є ще якісь запитання, штурмфюрере?

— Шнайдер був уже в цьому місті в сорок першому. Він згадував про це? — Бруннер уважно подивився на Броха.

— Я не збагну, куди ви гнете. Якщо в чомусь запідозрюєте Шнайдера, то я розповім…

— Оце й усе. Поки що дякую, майоре. — На словах “поки що” Бруннер зробив особливий наголос. Брохові не треба бути дуже впевненому в собі. — До побачення. — Бруннер простяг йому руку.

— Хайль Гітлер! — відповів Брох, підвівшись і викинувши вперед праву руку в фашистському вітанні, ніби не помітив простягненої долоні. Енергійним кроком рушив до дверей. Він вдавав, що не бачить глузливої посмішки, яка майнула на вустах штурмфюрера Бруннера.

Після того, коли Брох вийшов, Бруннер на якусь мить задумався. До приходу Шнайдера лишалося ще чверть години. Він затягся пахучим димом, з приємністю дивився на сигару, з якої не спадав попіл. Тільки в гарних сигарах попіл тримається до кінця. Бруннер любить палить і палить тільки гарні сигари. Він узяв трубку, набрав номер і попросив з’єднати з обер-лейтенантом Клоссом. “Це має бути, мабуть, непоганий план”, — думав він, чекаючи, поки на другому кінці проводу візьмуть трубку. Нарешті почув голос Клосса.

— Пробач, Гансе, що турбую тебе в святковий день, але ти знаєш, в нашій роботі немає свят. Передусім хочу привітати тебе з підвищенням у чині, я забув зробити це вчора, був п’яний як ніч. Сподіваюся, ти не гніваєшся за вчорашнє вторгнення. Я скучив за тобою, друже. Ти ж знаєш, що я не можу довго бути без тебе. До речі, маю щось таке, що може тебе зацікавити, напевно зацікавить. У гестапо перебуває партизан, якого схопили позавчорашньої ночі під час нападу на віадук. Чи говорить? Навіть співає, ти ж знаєш, я вмію змушувати співати людей, навіть тих, — розсміявся він, — які зовсім не мають слуху. Зайди до мене, як матимеш вільну хвилину, прочитаєш його зізнання. А може, хочеш допитати його сам?

Бруннер поклав трубку, глянув на годинник. Шнайдер ось-ось прийде. “Чи сказала вона йому про це? — міркував він. — Це б ускладнило справу. Треба б щось пошукати проти Шнайдера, а щось може знайтися. Правда, є ще Клосс, — снував він далі свою думку, — але не дуже вірогідно, щоб вона сказала йому про це. Кузина, давня любов. Дурниці! Клосса повинні переконати зізнання цього партизана. Клосс надто дбає про свою кар’єру і не ризикуватиме, захищаючи якусь там кузину…”

Він пригадав собі ранкову розмову з Едитою. Пішов до неї зумисне. Мусив гак зробити. Він теж погано спав цієї ночі. А може, він помиляється? Може, то була не ця дівчина? Адже Бруннер бачив її тільки якусь мить, було темно. А коли навіть вона? Чи впізнала б вона його через стільки років? І хто б їй повірив, що саме тоді вона побачила його й запам’ятала? Але Бруннер знає, що не можна ризикувати, аби його звинуватили в цьому. Колишній комендант цього міста нині обіймає високу посаду в Берліні. Документи, що містяться в архіві, знову витягли б на світ божий, і хто знає, що можна знайти в старих документах? Едита Лауш зізналася, Що була вже в цьому місті в сороковому році, виїхала в сорок першому, але хоч як наполягав Бруннер, вона не могла пригадати жодного інциденту, нічого не лишилося в неї в пам’яті. То, може, вчора вночі, коли він підходив до неї з чаркою, йому примарилося, що вона якось особливо глянула на нього? А сьогодні вона дивилася інакше, власне, робила все, щоб уникнути його погляду. Але тоді вона сказала, що познайомилася з Шнайдером раніше, при першому перебуванні в цьому місті, отже, йому треба допитати Шнайдера. Від того, що скаже Шнайдер, залежить подальша доля юнацької любові Ганса Клосса”. Ці роздуми здалися йому такими втішними, що він почав реготати, дивлячись на зовсім викурену сигару. Він перестав сміятися тільки тоді, коли знизу подзвонили, що прийшов капітан Шнайдер.

Клосс вирішив іти пішки. Щоправда, далеченько, але він любить ходити. Коли хоче над чимось подумати, щось добре обміркувати, вирішити, іде на прогулянку. Сьогодні він має кілька справ, які мусить розв’язати.

Він почував себе добре й легко, йому було приємно, що сніг рипить під ногами, вщухла хуртовина і бліде січневе сонце виглянуло з-за хмар. Він почував би себе ще краще, якби не оте невиразне передчуття загрози. “У тварин є інстинкт, який попереджує їх про небезпеку. Невже й у мене за ці чотири роки, — думав Клосс, — виробилась така ж остережлива система?” Він хотів би знехтувати цими побоюваннями, відкинути їх геть, бо вони суперечать його натурі, адже він любить, щоб усе було просто і ясно. Але досвід вчить, що не можна легковажити навіть цими, ледь відчутними побоюваннями.

Це почалося ще вчора після обіду, як прийшла Едита. Він чекав на неї й трохи боявся, зовсім недаремне. Було так, як і мусило бути. Ввечері вона просто спитала:

— Ти хочеш, щоб я лишилася в тебе?

Потім довго мовчали обоє. Він дивився на дівчину, що лежала обіч нього, радий був, що вона гарна, на кілька годин забув про війну, про небезпеку, яка йому загрожувала, відчував довір’я дівчини і мріяв віддячити їй тим самим, хоча знав, що це неможливо. Коли вона прокинулася серед ночі й зони обоє закурили, він несподівано для себе почав декламувати вірш, що не сходив у нього з думки:

Мало не впав я у розпач:

Сил бракувало мені…

— Це Гейне, — сказала Едита. — Ти знаєш вірші Гейне?

— Звісно, — збентежився тоді Клосс, ніби спійманий на гарячому. — Це лишилося в пам’яті, певне, ще зі школи, — відповів він і почав гарячково лічити роки, щоб переконатися, що Ганс Клосс міг знати ці вірші зі школи. На щастя, міг. А втім, Едиту це не цікавило.

— Мама любить ці вірші. Вона не віддала Гейне — пам’ятаєш, тоді, як палили книжки.

— На твою гадку це дуже погано? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла вона, — сама не знаю. — І Клосс повірив їй: вона не знала.

Потім, коли Едита знову заснула, він проклинав себе, що втратив почуття самоконтролю. Офіцер абверу Ганс Клосс міг знати зі школи вірші Генріха Гейне, але не повинен їх читати.

Може, тоді він уперше відчув цю небезпеку, суті якої не може збагнути, але знає, що вона існує. Так, він дуже хотів би бути відвертим з нею. Ця потреба назріла в нього за стільки років брехні, лицемірства й Маскування. Але не може. Мусить витримати. “Скажу їй після війни, — подумав Клосс, — ніби не було нічого простішого на світі, як зізнатися в тому, що всю війну він був смертельним ворогом її фюрера, якого вона, коли навіть не любить і не захоплюється ним, то визнає за свого”.

А може, він відчув цю загрозу ще раніше, учора ввечері?

— Едито, зготуй щось на вечерю, — попросив Клосс, виставивши перед нею всі домашні запаси, — мені треба ще дещо зробити.

Вона не перечила, знала, що так і треба, не питала, куди йде її Ганс і які справи йому необхідно владнати, — це були його чоловічі справи, в які вона, як справжня німецька жінка, не хотіла втручатися, а може, просто думала, що вони стосуються війни, а їй так не хотілося сьогодні думати про війну.

Бартек чекав на нього, як завжди, в темній кімнатці за крамничкою годинникаря і смоктав свою смердючу самокрутку. Вони підготували операцію на друге січня, дістали якісь англійські міни, що, певне, діють безвідмовно. Бартек був оптимістом, вірив в успіх цієї операції, наперед тішив себе думкою, що в повітря разом з віадуком злетить транспорт, позначений криптонімом “Е-19”, а всякий транспорт з позначкою “Е” надходив з Руру — отже, ясно було, що це зброя й боєприпаси. Вони обговорили подробиці: операція почнеться о двадцять другій годині п’ятдесят вісім хвилин, за сім хвилин до наближення ешелону (“Аби тільки не запізнився”, — молитовно склав руки Бартек). Щоб відвернути увагу, за півгодини до цього окремий загін нападе на поліцейський пост у Грудках. Клосс схвалив це рішення. До Грудок сім кілометрів, отже, стрілянину почують, але дорога погана і дістануться туди не швидко. Наостанок Бартек ніби знехотя сказав, що тривога, яку зчинили після зникнення Флоріана, фальшива. Він під час відходу підвернув ногу, але одразу ж, боячись облави, подався вбік, шкутильгаючи, дістався до садиби якихось своїх родичів і там, сховавшись у клуні, пересидів до ранку.