— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.

— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?

— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.

Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.

— Пізнаєш його? — запитала.

— Та це ж якийсь шмаркач.

— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.

— Схожий?

— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.

У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.

— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.

— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.

— Але квартира має блищати.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.

— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?

— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.

— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.

— То й поговоримо про це після Нового року, — відрубав Клосс. Бруннер здивовано глянув на нього, якусь мить постояв ще серед кімнати, ніби на щось чекав

— Хайль Гітлер! — нарешті промовив він, але вийшов тільки тоді, коли на письмовому столі Клосса задзвонив телефон. Коли б загаявся ще трохи, то побачив би, як перемінився Клосс на обличчі.

— Обер-лейтенант Клосс? Говорить Едита Лауш, — долинуло з трубки. Клосс відчув, як у нього затремтіла рука.

— Хвилинку, — відповів він. Поклав трубку, витер зрошене потом чоло, запалив цигарку і тільки тоді, коли відчув, що оволодів собою, сказав:

— Це справді ти, Едито?

— Ти не помиляєшся, Гансе, це — я. Не сподівався мене зустріти? Я теж не думала, що тебе ще побачу і саме в цьому місті…

Потім почув, що вона довідалася про нього зовсім випадково і хотіла б його якнайшвидше побачити. Клосс підтакував, запевняв, що й він мріє про зустріч з нею. Докидав, де треба, слівце, що вони бачилися під час канікул у тридцять шостому, і, напевно, обоє дуже змінилися. Далі, сам не знаючи, що робить, запросив її на одинадцяту вечора до себе, назвав адресу, погодився, — може, навіть з надмірним запалом, — аби взяла з собою подругу, що мріє з ним познайомитися… Ще багато разів повторив, що радий, що це чудово — зустріти випадково кузину (“Мабуть, більше, ніж кузину”, — додала Едита), перш ніж зміг нарешті покласти трубку і обдумати становище. Спершу йому хотілося тікати, залишити все й тікати. Потім прийшло на гадку: адже він так схожий на нього, минуло вісім років, неможливо, щоб…

— Едита Лауш — це наймолодша дочка тітки Гільди, — вголос подумав Клосс, бо єфрейтор Якобс здивовано глянув на нього.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — нахилив він до Клосса своє гладке, баб’яче обличчя.

— Нічого, нічого, — Клосс підійшов до вішалки, одяг плащ, не стараючись навіть приховати похмурого настрою.

— Ви, пане обер-лейтенант, повинні були прочитати й висловити свою думку про цей проект інструкції. — Єфрейтор уклонився до нього з притаманною дрібному службовцеві, яким він завжди був, покорою й настирливістю.

— У наступному році, — відповів Клосс, що Якобс сприйняв як добрий дотеп. Клосс вислухав його найліпші побажання, зайшов до кабінету шефа, щоб висловити свої, поцілував у підставлену щічку руду Фредку, шефову секретарку, не намагаючись навіть зиркнути на розкладені перед нею папери, бо його мозок свердлила одна-єдина думка: “Я мушу знати все про Едиту Лауш”.

Клосс повернувся додому стомлений. Не поспішаючи відімкнув двері своєї надто просторої, як для однієї осо/ би, кімнати. Колись, до війни, в цьому непривабливому будинку з червоної цегли містилося ремісниче училище; тепер офіцерів розквартирували в колишніх класах. Спершу Клосс почував себе ніяково в цьому приміщенні, де легко можна було б розмістити два взводи солдатів. Ця кімната припала йому до душі після одного випадку. Якось уночі його розбудив грюкіт у двері і крик: “Відчиняйте, гестапо!”

Потім виявилося, що це був невибагливий жарт Бруннера, який вдерся з приятелями, шукаючи шнапсу. Але за кілька секунд, перш ніж з’ясувалося, в чому річ, Клосс полюбив цю кімнату: десятиметрова відстань від дверей до його ліжка дозволила б йому відправити на той світ кілька гестапівців, раніше ніж вони дісталися б до нього.

Клосс роззувся, скинув мундир і приліг. Зробив усе, що треба було зробити; тепер кілька годин чекання. Вдасться чи не вдасться? Він не любить очікувати. У такі хвилини, як ця, просто лягає і спить. Сьогодні ж треба спочити як ніколи, бо цей день, останній день 1944 року, приніс йому багато вражень. “Мусить пощастити! Стільки разів щастило”, — встиг ще подумати перед тим, як заснув.

Розбудив його стукіт у двері. Перш ніж сказати “Увійдіть!”, Клосс пригадав собі все те, від чого втік, шукаючи порятунку вві сні. Кузина Едита, подруга дитячих розваг… Юнацька любов… На порозі з’явився Курт.

— Приніс хлопець від годинникаря, — промовив він.

— Дякую, Курте. — Клосс узяв з рук ординарця великий старомодний будильник. — Я відпускаю тебе аж до ранку. Можеш іти до своєї Маргаритки. Чекай, ось їй від мене новорічний дарунок, — гукнув Клосс, простягаючи плитку шоколаду.

Курт козирнув. Він не розсипався в подяках. Знає свого шефа не віднині. Відчуває, коли обер-лейтенант хоче лишитися наодинці. Тепер саме оце настала така хвилина, тож Курт іде собі, розмірковуючи над тим, що коли він зараз віднесе Маргариті шоколад, то чи встигне вона спекти на вечір шоколадний торт. Бо Курт над усе любив шоколадні торти.