Клосс подумав, що це, мабуть, кінець… Кілька років важкої роботи… Звісно, живим його не візьмуть. Він простяг руку до кишені, ампулка була на своєму місці. Запасну мав у бумажнику. Дати її Еві? Повинен дати її Еві, бо в дівчини немає вже ніякого порятунку.

Клосс не належав до людей, що миряться з дійсністю. Коли існує якийсь вихід, бодай один із ста, навіть з тисячі випадків, він спробує його… Скажімо, він має ще десять хвилин… Десять хвилин це дуже багато. Ковальський не хотів знищувати Крука, зле не лишається нічого іншого, як довіритися цьому лікареві… Зрештою, М-18 тут один; решта персоналу—порядні люди. Клоссові не можна демаскувати себе. Але часом є тільки один вихід — гра відкритими картами…

Ковальський був у Еви. Сидів обіч неї на ліжку й міняв пов’язку. Ева блідо усміхнулась, побачивши Клосса.

— Сюди зараз приїдуть німці, — почав Клосс, сідаючи біля лікаря. Він дістав з внутрішньої кишені мундира і простяг Еві маленьку ампулку. — Проковтнеш в останню мить. Пам’ятай: в останню мить…

Ковальський дивився на них широко розплющеними очима.

— Що стосується нас, ми так не вагаємось, — мовив Клосс. — Ваш пацієнт, Крук, переживе…

На обличчі лікаря з’явилася невпевненість. Він підвівся, потім виструнчився, як солдат.

— Я до ваших послуг, — сказав він. — Можете мені вірити.

— Боюся, що вже надто пізно, — відповів Клосс.

— Я нічого не знав! — раптом вибухнув Ковальський. — Врешті-решт, ви нічого й не сказали. До останньої миті я не був певен, що це не провокація.

— Тепер це вже не має значення. Якщо ми загинемо, а вам пощастить вижити, розкажете по війні про зустріч з обер-лейтенантом Клоссом і Евою Водницькою — таке її справжнє прізвище. От і все.

— Нічого вже не можна зробити?

Клосс чекав цього запитання. Він знав, як важко часом схилити людей на найбільший риск. Якщо він не помилявся в Ковальському, міг уже на нього важити.

— Можемо спробувати, — сказав поволі Клосс. Глянув на годинник. — Кому з своїх працівників ви найбільше довіряєте?

— Кларі, — не вагаючись відповів Ковальський. І потім додав: — Вона в підпіллі. — Знову вибухнув: — Ви повинні були вірити мені від самого початку…

— Я не міг. Як ви гадаєте, хтось із них, Стоковський або Кристина, працює на німців?

— Ні, це неможливо. Стоковський родом з Варшави, батьків його заарештовано, а він змінив прізвище. Це боягуз, але чесний хлопець. Боявся Вельмажа, бо той щось про нього знав.

— Хто, на вашу думку, вбив Вельмажа?

— Не знаю, — Ковальський знизав плечима. — Це важливо зараз?

— Найважливіше. — Клосс широкими кроками ходив по кімнаті. — Якщо вчинили це не ви, існує одна версія. І вона для нас рятівна…

— Хто?

— Я волів би цього не говорити. Волів би ніколи не казати про це. — Клосс сів знову обіч Еви і голубливо гладив її руки. — У мене шалена думка, лікарю… Божевільна думка… Існує невеличкий шанс на успіх, але якщо Роде вдасться переконати… Чи зможете ви ризикнути?

— Зможу, — в голосі Ковальського відчувалася рішучість.

— Я оцінюю реальні можливості. Роде небезпечний суперник. Це інтелігентний офіцер, не дасть себе легко ввести в оману… Багато значить також випадок. — Клосс пояснював, а вони слухали з величезною напругою. — У нас багато роботи, — вів далі Клосс, — і дуже мало часу. Ви повинні використати й Стоковського…

— А Кристину?

— Ні, Кристині нічого не розповідайте. І пам’ятайте: коли намір не вдасться, я стрілятиму. Захищатимусь… Тоді для вас буде тільки одна можливість — втеча. Певна річ, якщо встигнете втекти, якщо Роде до того не оточить лікарню…

— Чи ще маєте ви до мене претензії щодо Крука? — раптом запитав Ковальський.

— Ні, не маю, — відповів Клосс. — Ми з іншого тіста; ви, можливо, були праві. А зараз покличте Клару.

Дівчина була щиро здивована, побачивши їх утрьох в ізоляторі: Еву, Ковальського, що ходив по кімнаті, і Клосса, який ніжно гладив руки дівчини.

— Кларо, — мовив доктор Ковальський, — ти мусиш нам допомогти.

Вона не зрозуміла.

— Мусиш мені допомогти, — повторив він.

Клосс підвівся.

— Панно Кларо, — пояснив він. — Я офіцер польської контррозвідки. А ви повинні зіграти роль моєї коханки, причому зіграти цю роль добре…

13

Вони переставляли ліжка й виносили хворих. Робили це швидко і вправно, а Клара щомиті вибігала на подвір’я і вдивлялася в морок. Коли крикнула: “Їдуть!” — все було вже напоготові. Край столу в кімнаті чергового сидів Клосс, бавлячись пістолетом, перед ним стояв доктор Ковальський, Клара сиділа на маленькому стільці під вікном. Гуркіт моторів лящав у вухах, потім раптово вщух. У коридорі пролунали важкі кроки, на порозі з’явився майор фон Роде. Одним поглядом обвів кімнату. Помітивши Клосса, не то усміхнувся, не то скривився.

— Пане майор, — підвівся Клосс, — доповідає обер-лейтенант Клосс…

— Ах, так… — Роде пересунув кобуру на живіт. — Ви, виявляється, прудкіший?

— Дякую за похвалу… — сказав Клосс.

— Похвалу! Всім вийти звідси, — тихо мовив Роде. — Чекати в коридорі.

Вони лишилися віч-на-віч — Роде і Клосс.

— Ну-у-у, Клосс, — фон Роде дивився на пістолет свого офіцера, — сховайте зброю.

— Слухаю, пане майор. — Клосс був уособленням дисципліни. — Дозвольте доповісти, пане майор…

— Відповідайте на запитання! Як ви сюди потрапили?

Клосс споважнів. В його голосі пролунали різкі нотки.

— Ви мій начальник, майоре… Але я нікому не дозволю… — Він знав, що найліпше впливає крик. Ці люди звикли до крику.

— Я вам казав, що лікарня — мій клопіт… — фон Роде розстебнув кобуру. — Ви розумієте, Клосс, що це значить?

— Ви не дозволяєте мені говорити, пане майор.

— Будь ласка. Тільки швидко…

— Сьогодні після обіду, — тепер Клосс намагався бути спокійним і діловим, — ви застали мене з дівчиною. Ця дівчина працює тут, у цій лікарні…

— Ах, так…

Чи Роде повірить? Чи може він повірити?

— Після розмови з вами, — вів далі Клосс, — я повернувся додому. На мене чекала Клара, тобто моя дівчина. Повідомила, що в лікарні вчинено вбивство…

— Що?

— Так, убивство. Я, певна річ, прибіг сюди. Хотів доповісти вам по телефону, але хтось перерізав шнур… — Клосс показав на телефон. — Я вирішив, що краще буде, коли лишуся в лікарні…

Роде мовчав. Клосс відчував на собі його погляд, пильний і уважний. Розумів, що йому не можна зробити бодай найменшої помилки.

— Кого вбито? — запитав Роде.

— Вашого агента, — відповів Клосс.

Обличчя Роде налилося кров’ю.

— Вельмажа? Звідкіля ви знаєте, що він був моїм агентом?

— Бо агент відрекомендувався б мені, коли я прибув до лікарні. Оскільки ніхто не відрекомендувався…

— Хто його вбив?

— Я допитую працівників.

— Ах, ви допитуєте… Це вже мій клопіт… — Роде відчинив двері в коридор. — Лікарю! — крикнув він.

Зайшов до кімнати Ковальський.

— Сьогодні ввечері, — поволі говорив Роде, — до лікарні привезли чоловіка з села. Привезли?

— Так, — спокійно відповів Ковальський.

— Де він? — крикнув Роде.

— Помер. — В голосі Ковальського не відчувалося й крихти вагання. — Шок, в результаті — сердечний припадок. Завтра вранці я повідомив би про це власті.

— Я хочу його побачити.

— Будь ласка, його ще не віднесли в морг.

Роде рушив до дверей. Став на порозі.

— Скільки осіб працює в лікарні?

— Три медсестри, — відповів Ковальський, — санітар і фельдшер. Санітара вбито.

— Знаю, що вбито, чорти б його взяли… — Елегантний майор фон Роде не міг тримати себе в руках. Відчинив двері: — Перерити цей курник! — наказав він.

Наближався критичний момент. Жандарми кинулися в палати, схилялися над хворими. В третій палаті лежав на ліжку літній чоловік.

— Помер тридцять хвилин тому, — сказав Ковальський. — Це його привезли з села. Можна сказати, що вмер з переляку. Його знайдено на місці битви. Так принаймні пояснив мені той селянин.