Ще раз покликав Кристину. Вона була така ж спокійна, як і раніше.

— Я хочу поставити вам тільки одне запитання, — почав Клосс. — Кого ви побачили в коридорі, виходячи з перев’язочної, коли пролунав постріл?

Вона довго мовчала.

— Нікого, — відповіла нарешті Кристина.

— А Стоковського?

— Не пам’ятаю.

— Стоковський твердить, що був весь час у коридорі.

— Якщо так твердить, то був, — мовила Кристина.

Клосс хотів крикнути: ви брешете, кажіть правду, але мовчав. Сказав їй, що може йти. Вона вийшла з кімнати не оглянувшись, бачив тільки її ледь згорблену спину.

Лишався доктор Ковальський. Лишався також німець, що лежав у коридорі, — фон Крук. Адже у фон Крука відомості, що їх чекає Центр… Кілька чоловік вже загинуло, щоб їх добути. І це завдання не буде виконане: фон Крук помре, а він, Клосс, не встигне, напевно, дізнатися від нього бодай що-небудь. Навіть уточнити термін проведення експерименту.

У дверях кімнати чергового з’явився доктор Ковальський. Клосса чекала зараз найважча розмова.

— Ви допитали всіх? — Лікар сів на стільці й простяг ноги. Вій був стомлений.

— Так, — відповів Клосс.

— Зараз, певно, моя черга? — В голосі Ковальського важко було не помітити іронії. — Я не дуже розумію, навіщо ви проводили це слідство?

— Виникла крайня потреба. — Клосс замовк і якусь мить дивився лікареві в обличчя. Нічого не міг на ньому прочитати. — Уявімо собі, — мовив він, — що йшлося про щось інше, не лише про викриття вбивці.

— Я так і думав. — Лікар підвівся і підійшов до телефонного апарату. Бавився шнурком, який Клосс перерізав. — Ви боялися, що в лікарні хтось може викликати… німців.

Невже провокація? Але ж цей Ковальський і так знає досить багато.

— Дівчина, яку сьогодні ви оперували, — поволі мовив Клосс, — брала участь у бою. її впізнали.

Ковальський, здавалося, не був захоплений зненацька.

— Я знаю, — сказав він. — Знаю навіть, що її поранено неподалік лісової сторожки…

— Тим краще. — Клосс говорив уже різкіше. — Ви довідались про це від нього, так?

— Звичайно.

— Де він лежить?

— Я наказав перенести його до перев’язочної. — І невдовзі додав: — Що ви хочете зробити?

Тепер треба було відкрити карти, не лишалося іншого виходу.

— У нас нема вибору, — сказав Клосс. — В обох. Завтра або навіть сьогодні сюди може прибути гестапо. Ви розумієте, що означають зізнання цього німця?

— Хто ви такий?

— Це не має значення… Докторе, зрозумійте мене, я хочу вам вірити. Знаю, що це важка справа, але цього німця, Крука, нам треба ліквідувати.

Ковальський дивився на Клосса не розуміючи.

— Чого ви мовчите? — Клосс підвищив голос. — Ви бачте інший вихід?

— Я тільки лікар, — відповів Ковальський. — Мене не вчили вбивати пацієнтів.

— А я один з багатьох, що мусять вбивати… — Клосс ледь володів собою. — Йдеться про винахідника смертоносної зброї, про людину, що без вагань віддасть вас завтра в руки гестапо.

— Він перебуває під моєю опікою, — прошепотів Ковальський. — Я нічого не знаю… Не знаю навіть, чи можу вам довіряти.

— Ви знаєте досить багато.

Ковальський підійшов до Клосса. Вони стояли зараз один навпроти другого, обидва насторожені й напружені.

— Я не можу згодитись на це, — мовив лікар. — Ви мусите знайти інший вихід.

— Який? Ви або простодушні, або…

— Або що?

— Не виключено, що ви агент абверу, з криптонімом М-18.

Тепер усі карти були відкриті. Як сприйме це Ковальський? Лікар розсміявся.

— В лікарні діє німецький агент.

— І ви гадаєте, що ним можу бути я? — запитав лікар.

Майор фон Роде не байдикував. Двічі вже розмовляв з Берліном, обіцяючи, що протягом двох годин знайде Крука. Він знав, що ставка в цій справі — його кар’єра. Наказав оточити місто. Агенти абверу й гестапо нишпорили по сусідніх селах. Спеціальні команди СС мали вранці прочісувати довколишні ліси. Роде двоївся й троївся, але з кожною годиною втрачав надію. Знав, що в цій грі час — вирішальний чинник. На бойовищі не знайдено Крука. Крук міг бути ще десь поблизу. Однак наслідки операції були нікчемні. Лише пізно ввечері патруль жандармерії затримав по дорозі з Божентова до лісової сторожки селянина, що їхав порожньою підводою, вимощеною сіном. На сіні знайдено плями крові. Роде вирішив сам допитати затриманого. Це був літній чоловік, дуже переляканий. Він повторював увесь час одне й те ж саме: цього разу, як щотижня, приїхав до міста, побував у харчевні, як побачив панів жандармів, злякався й почав тікати. Але він нічого не знає, нічого поганого не зробив, вони можуть спитати місцевого старости, що він був завжди сумлінний і вчасно сплачував продовольчий податок.

— Не корч дурня! — гаркнув есесівець. Це був найкращий спеціаліст тамтешнього СД, якому фон Роде дозволив застосувати методи, що змушували говорити. Сам він не любив цих методів і не брав участі у таких допитах, користувався тільки результатами.

Роде терпеливо очікував, за годину звелів викликати спеціаліста з СД.

— Сказав? — запитав він.

— Небагато. Потім тільки марив. Зізнався, що знайшов когось на дорозі, — так принаймні виходило з його марень, і одвіз до лікарні.

— Кого саме?

— Не знаю, — відповів спеціаліст з СД. — Навіть ця лікарня — то мій домисел, бо були то швидше всього уривки слів і окремі склади. Ви ж знаєте, як вони говорять.

— Допитуйте його далі.

Спеціаліст з СД усміхнувся.

— Даруйте, пане майор, — сказав він. — Ви, певно, розумієте, що ми вже ніколи ні про що його не спитаємо.

Роде хотів пояснити цьому молодикові в чорному мундирі, якої він думки про його методи, але глянув йому в обличчя і промовчав.

— Я сам особисто перевірю в лікарні, — тільки й сказав він. — Сам особисто перевірю.

Що робити тепер? Треба принаймні два дні, щоб налагодити зв’язок з партизанами і вивезти Еву з лікарні. А Крук? Чи повинен він застрелити Крука, застрелити хворого чоловіка, що лежить у ліжку? Може, є якась можливість відправити і його в ліс? Певна річ, така можливість була б, якби він знав напевно, хто агент Роде. Але він досі тільки здогадується. Ані крихти доказів, нічого, крім власної версії перебігу подій. Чи можна вірити Ковальському? Знову те саме питання. Він мусить вірити, інакше не лишається жодного шансу. Всі інші говорять неправду, кожного можна спіймати на брехні і не можна зробити з цього жодного висновку. Кристина твердила, що безпосередньо перед пострілом готувалася зробити укол Еві. Але виявилось, що Еві дано укол значно раніше, отже, й тут Кристина не хотіла казати правди і, може, саме тому…

Клосс кружляв по кімнаті чергового й ніяк не міг нічого вирішити. Бракувало йому ще одного: дізнатися, чи М-18 повідомив Роде…

Саме в цей час сюди увійшов його ординарець Курт. Виструнчився в дверях. На обличчі був такий самий байдужий вираз, як і завжди, коли заходив до Клосса в кімнату.

— Доводжу до вашого відома, пане обер-лейтенант, що мене допитував Роде.

Клосс підійшов до нього й довго мовчки дивився на цього хлопця, якого знав уже цілий рік, виручивши його перед тим з біди.

— Йшлося про дівчину, — мовив Курт.

— І що ти сказав?

— Навіщо ви питаєте? Те, що треба, пане обер-лейтенант… А потім до штабу привели якогось селянина, затриманого разом з підводою. Я сам його бачив.

— Дякую. Можеш іти, Курт.

— Я нічим не зможу допомогти?

— Ні, — відповів Клосс. — Тут ти вже не допоможеш.

Клосс намагався обміркувати ситуацію спокійно й розважливо. Що міг сказати селянин, який знайшов Крука на узліссі? Тільки те, що привіз якогось чоловіка з бойовища. А можливо, на підводі лишився якийсь слід? Це також треба врахувати. Роде може запідозрювати, що це саме Крук у лікарні. Чекав повідомлення від М-18, а не діставши його, сам скоро з’явиться сюди. Як він, Клосс, пояснить свою присутність у лікарні? Роде накаже обшукати лікарню, знайдуть Еву, знайдуть Крука, все інше тоді з’ясується… Захищатися в лікарні! Нісенітниця!