Все це сталося так несподівано, що Клосс занепокоївся, чи встигне він на умовлену зустріч, яку Бруннер призначив йому в пані Ірміни Кобас. Цього разу пиятика мала відбутись у вузькому колі — лише їх двоє та господиня. Бруннер сказав, що вони випиватимуть аж до п’ятої, бо лише тоді, як почне світати, він зможе вирушити до Варшави. У такий спосіб Клосс довідався, що остання нагода звільнити Філіпа може бути використана завтра на світанку. Він майже вибіг з будинку гестапо, впіймав якогось рикшу й наказав везти себе в той бік, де жила пані Кобас. Трохи почекав, поки рикша від’їхав, поминув дім, у якому містилась квартира пані Кобас, і зайшов до крамниці з написом “Качалки”. На щастя, Бартек вже був на місці. Виявилося, він привів з собою чотирьох хлопців, які надійдуть сюди о другій годині.

План, який Клосс запропонував Бартекові, по-дитячому простий. Він спробує якнайдужче споїти Бруннера, відправить його додому, а там хлопці хай чекають на нього, — найліпше в німецьких мундирах. Треба відібрати в Бруннера течку, з якою він не розлучається, — ясна річ, із золотою монограмою. У ній Бруннер зберігає всі документи, у ній, напевно, буде й наказ про виїзд, а також лист до начальника в’язниці з розпорядженням видати Філіпа. Потім зв’язати Бруннера й чекати водія, що, як правило, заходить до кімнати. Водія теж добре скрутити й спробувати щастя визволити Філіпа з в’язниці.

Отже, план простий, але тільки на перший погляд, бо чигає небезпека: в тюремній сторожці може чергувати хтось із тих, що особисто знає Бруннера. Це по-перше. По-друге, ще серйозніше, стосується конвою. Заарештованих возять легковим автомобілем на задньому сидінні, між двома гестапівцями. Але вслід за легковим автомобілем іде напіввантажний “оппель” з шістнадцятьма есесівцями. Отже, треба, крім групи, що визволятиме Філіпа, створити ще й другу, яка нападе на охорону й дасть можливість легковому автомобілеві втекти. Про дрібні небезпеки, наприклад, таку, що Бруннер мешкає в будинку, де живуть лише німці, і досить одного його знака чи крику водія, щоб зіпсувати всю справу, Клосс навіть не згадав. Бартек у цьому не новачок і знає, на що йде. Вони обидва розуміли, що такої нагоди їм не можна втратити. Наостанок вони домовилися, що чекатимуть саме тут, у цій крамничці, що міститься на півшляху між будинками пані Кобас і Бруннера. Коли трапляться якісь непередбачені ускладнення, Клосс їх повідомить.

Він лишив Бартека, який мав протягом кількох годин організувати дві незалежні операції, і чорним ходом вийшов з крамниці. Був певний, що Бруннер уже сидить у пані Кобас, а тим часом сам прийшов перший. Вона не приховувала радості, побачивши його. Посадила в найм’якіше крісло, принесла каву й коньяк. Протягом п’ятнадцяти хвилин не переставала щебетати.

— Це добре, що ви прийшли раніше, — відчув він нову нотку в її голосі. — У мене до вас справа, яку хочеться владнати з вами наодинці.

— Якщо зможу.

— Я знала, що ви, пане обер-лейтенант, мені не відмовите. Хочу оросити вас допомогти мені. Справа, ясна річ, делікатна, запевняю вас, що все залишиться між нами. Ви чули, — зона нахилилася до нього, — про арешт дантиста Сокольницького?

“Провокація? — враз майнула думка. — Страшенно груба. Чому саме йому вона ставить це запитання? Невже вона — отой Гайбелів Вольф? Мабуть-таки, ні. Надто вже демонстративна в них приязність. То ж чого вона хоче від нього, на що заміряється пані Кобас?”

— Чув, — відповів Клосс. — Ну й що з того?

— В чекальні дантиста заарештовано мого родича, далекого родича, чоловіка моєї двоюрідної сестри. Його звати Ян Борецький. Це скромна, безневинна людина, що не встряє ні в яку політику. Службовець, має троє дітей. Він зовсім не причетний до справи дантиста, просто в нього розболілися зуби.

— Ви не за адресою звертаєтесь, — зворушливо усміхнувся Клосс. — Адже напевно знаєте, що ці справи у віданні гестапо. Ви повинні поговорити з Гайбелем або Бруннером.

“Невже вона вважає мене за ідіота? — розмірковував Клосс. — Спритна. Вдає, що дантист Сокольницький її не цікавить, що потрібен їй якийсь Борецький. До цієї дамочки треба надалі добре придивитися”.

— Гайбель, Бруннер, — почув він її голос, — це ж ваші друзі. Вони вас краще послухають. Коли б ви замовили слівце…

— Ви з ними обома познайомились раніше, ніж я.

— Моя кузина, щоб врятувати чоловіка, віддала б усе своє майно.

— Я розумію, — суворим тоном промовив Клосс, — підкуп. Не сподівався я цього від вас. Мені не лишається нічого іншого, як піти й розказати Гайбелеві про нашу розмову. — Він підвівся, ніби справді хотів іти.

— Пане обер-лейтенанте, — пані Кобас була щиро вражена. — Хто ж тут говорить про підкуп? Я, певна річ, не думала про вас, але ці гестапівці…

— Це ще краще, — холодно сказав Клосс. — Ви перекопуєте мене в тому, що німецький поліційний апарат продажний. — Його щодалі більше звеселяла ця розмова.

— Боронь боже, пане обер-лейтенанте, я нічого такого і на думці не мала. Я схвильована, сама не знаю, що кажу. Хотіла б допомогти своїй кузині, та не знаю як. Сядьте, будь ласка, адже ви домовилися з Бруннером. — Дзвінок у дверях був для неї порятунком. — Нарешті, Бруннер, — мовила вона й благально притулила палець до вуст.

Але в кімнату ввійшов не Бруннер. Клосс думав, де він бачив цього чоловіка, коли пані Кобас відрекомендувала його:

— Знайомтеся, це пан Зайонц, теж торгівець. А це обер-лейтенант Клосс. Оскільки у пана Зайонца якась важлива справа до штурмфюрера Бруннера, я запропонувала йому почекати.

— Я радий, — промовив Клосс, — люблю розсудливих поляків. — А воднораз гарячково намагався пригадати, де бачив цього чоловіка. Це прізвище теж йому знайоме.

— Мені приємно, що ви вважаєте мене розсудливим, — спокійно відповів Зайонц.

— Людина, що має спільні справи з Бруннером, не може бути не розсудливою. У мене таке враження, що я вже десь вас бачив…

— Це цікаво, — сказав Зайонц, — мені ваше обличчя теж здалося звідкілясь знайомим. Ну що ж, місто невеличке.

Зайонц поволі потягував коньяк. Пані Кобас клопоталася біля кави. У служниці був сьогодні вихідний.

— Я вже знаю, у нас спільні знайомі, — мовив Зайонц. — Уявіть собі, — він спокійно провадив далі, — ми лікували зуби в одного дантиста.

— Справді? — Рука в Клосса не затремтіла. Він підняв чарку, і в цю ж мить згадався йому спекулянт, якого бачив у лісовій сторожці. Це був він. — Я щось вас не пригадую.

— Ви, пане обер-лейтенант, не звертали уваги на пацієнтів, що сиділи в приймальні. А може, я помилився? — схаменувся він, мовби враз пошкодував сказаних слів. — Пробачте, пане обер-лейтенанте, я пригадав, що маю владнати ще деякі справи.

— Але ж ви хотіли діждатися Бруннера, — мовила пані Кобас. — А пан обер-лейтенант дуже милий чоловік і, запевняю вас, особисто не має нічого до поляків.

— Авжеж, і я так гадаю. — Це пролунало для Клосса як погроза. — Одначе мушу вже йти.

На щастя, подзвонив Бруннер. Клосс пересунув кобуру, щоб зручніше було вихопити пістолет.

“Зараз почнеться”, — майнула думка.

— Мені треба з вами поговорити, — вихопився Зайонц, тільки-но Бруннер зайшов до кімнати. Штурмфюрер жестом відсторонив його. Він був уже напідпитку.

— Дайте спокій, Вольфе, теж мені знайшли час для розмови. Твоя сенсація чекає до завтра.

— Я дуже прошу вас, — настійливо повторив Зайонц.

— Ти спершу вип’єш з нами, заслужив на це. Як гадаєш, Гансе?

— Певна річ, ви завше встигнете, пане Зайонц, — мовив Клосс. І майже силою посадив його в крісло.

— Ви маєте допомогти мені напитись, хлопці. Завтра чекає на мене розмова, якої я й ворогові не зичив би… — Бруннер присунув до себе пляшку.

Вони пили мовчки, тільки Бруннер повеселів. Зайонц сидів насторожений, напружений, зосереджений. Раз по раз нагадував Бруннерові, що має йому щось сказати.

— Пане Зайонц! — вигукнув голосно Клосс. — Ви тільки вдаєте, а не п’єте разом з нами!

— Слушно кажеш, Клосс, — в тон йому мовив Бруннер. — Пий, Зайонц, пий, Вольфе, Sieg heil![24] За твою сенсацію. Ірмінко, музику! Клосс, друже, прошу тебе, подзвони Ругге, скажи, хай під’їде сюди, а не під мій дім. Або ні, стривай, я подзвоню сам, — хитаючись, він підійшов до телефону. — Ругге, гей, йолопе! — гаркнув у трубку. — Машину подай сюди, я тобі кажу, що сюди, адже ти знаєш, де мешкає пані Ірміна Кобас. Підіймись нагору — дістанеш шнапсу.