— Поклич командира, я хочу йому щось сказати.

— Ти міг з ним поговорити тоді, коли він хотів, а тепер сиди, доки сидиться. А втім, його немає.

“Це погано, — подумав Клосс. — Якщо командир справді кудись пішов, я не зможу зробити того, що вирішив, не зможу йому сказати: “Моя кличка — Я-23”. А Бартек ще не повернувся. Це достеменно. Інакше я не сидів би в льоху разом з цим базікою та його автоматом”. Примирившись із долею, Клосс сів на ящик, витяг з кишені цигарки й сірники. Партизан з приємністю вдихнув дим.

— Пали, пали, — пробурмотів він, — це, напевно, твоя остання цигарка. Треба було забрати їх у тебе. Коли б оце я сидів на твоєму місці, а ти на моєму, мерзотнику…

Клосс знову простяг руку до кишені, витяг цигарки й кинув їх партизанові. Той спіймав їх на льоту. Взяв у рот цигарку й давай плескати себе по кишенях, шукаючи сірників. Автомат він тримав між затиснутими колінами. Клосс ще раз мусив полізти до кишені. Витяг сірники й раптово схопився з місця. Перш ніж Франек зробив рух, Клосс уже притиснув його своїм тілом.

Одним ударом ноги він вибив у партизана зброю й паралізуючим прийомом затис його горло Франек розтулив рота, щоб крикнути, а Клосс ніби тільки цього й чекав: заткнув йому рот величезною картоплиною. Своїм шарфом зв’язав партизанові руки, потім розгледівся, шукаючи чогось, щоб притиснути йому ноги. Витяг з загородки дошку, й картопля присипала партизанові живіт і ноги. Клосс підняв автомат, струсив його, глянув Франеку в розлючені очі. Сутичка ця Клосса майже не втомила, хоч Франек був здорованем. Шість місяців навчався дзюдо в японського інструктора. Нарешті це йому знадобилося. Щоправда, косоокий інструктор не дав уроків, як картоплиною затикати рота.

Його здивувала тиша в сінях. Обережно прочинив двері кімнати, в якій стояла радіостанція. Ще коли він вперше розмовляв з Флоріаном, помітив зелений провід, що тягся з шафи. Крізь прочинені двері побачив, що дівчина, замислившись, сидить на ліжку. Всього кілька кроків відділяло Клосса від столу, на якому лежали його документи й пістолет. Чи встигне він добігти? Штовхнув ногою двері і спрямував на дівчину автомат. Вона схопилась і, як він і передбачав, кинулась до столу. Але Клосс був спритніший. Він сховав зброю й документи, а дулом автомата наказав їй підійти до шафи.

— Стріляй, — мовила Анка. — Чого не стріляєш, ти… — вона змовкла, шукаючи міцного слівця.

— Шкода часу, — кинув Клосс. — За три хвилини вам виходити в ефір. Візьміть олівець, запишіть, що я скажу, і зашифруйте. Починаю: “Від Я-23”…

— Від Я-23… — повторила дівчина й розсміялася. — А ми думали…

— Нема часу, записуйте… “Об’єкт, згаданий у попередньому повідомленні, треба розбомбити найпізніше вночі з середи на четвер. Неодмінно. Комплект фотографій, що стосується справи “М”, у дорозі”.

“Треба ж і мені, дідько б його взяв, комусь вірити, — думав Клосс, поки дівчина шифрувала. — А втім, її, мабуть, не можна брати до уваги, вона ж працює тут усього кілька місяців”.

— Скінчили? — гучно запитав Клосс.

Анка кивнула. Підійшла до шафи, одягла навушники. Пальці її ритмічно запрацювали на ключі.

— Все гаразд, — сказала вона. — “Тітка Зюзанна” засвідчила прийом.

— Перекажіть Бартекові, що завтра я чекатиму на нього в пункті номер три. Він знає. — Клосс повернувся до дверей, звідки долинав якийсь шурхіт, але одразу ж опустив скеровану в той бік зброю. У дверях з’явився Бартек.

— Ясно, що буду, — мовив він. — Я хвилювався за тебе. Боявся, що коли Філіп…

— У Філіпа провал, — Клосс сів на ліжку й запалив. “Філіп… — подумав він. — Треба рятувати Філіпа”.

Він забув про все, що спіткало його тут, забув уже й про повідомлення, ради якого дістався сюди. Повідомлення прийнято, отже, справа закінчена Тепер нове завдання — Філіп.

Бартек якусь мить пошепки розмовляв з Анкою, потім сів поруч із Клоссом.

— Ми вшиємося звідсіля ще сьогодні, — сказав він. — Тих, хто бачив тебе, я перекину кудись далі. Дізнайся щось про Філіпа. Командування вирішило, що, коли випаде нагода відбити його, треба ризикнути. Бартек провів Клосса аж до шосе.

— Не знаю, чи вдасться це зробити, — сказав Клосс на прощання, — але про всяк випадок мені потрібні в місті троє або четверо бойових хлопців. Непогано було б, якби вони володіли німецькою мовою. Якщо перевозитимуть Філіпа, — що цілком можливо, бо ж в гестапо знають, з ким мають справу, — то я повідомлю. І пам’ятай про зв’язок зі мною. Більше мені б не хотілося розшукувати тебе в лісі.

Вони розійшлися на галяві. Коли Клосс дістався нарешті до Трокішок, починало світати. Підходив перший поїзд.

Він не будив Курта, що спав на кухні; навіть крізь зачинені двері чути було, як він хропе. На столику, біля ліжка, була вечеря й записка про те, що дзвонив штурмфюрер Бруннер і просив обер-лейтенанта Клосса зв’язатися з ним. Тільки ввечері Клоссові вдалося подзвонити в гестапо. Перед цим доповів полковникові Роде про нещасливу, як він висловився, мандрівку до лісу. На його думку, ні про яке велике партизанське угрупування в цьому районі не може бути й мови. Жодної радіостанції виявити йому не вдалося. Роде, бачачи, що Клосс ледве стоїть на ногах, послав його відпочивати.

— Коли проснетеся, зателефонуйте Гайбелю, — сказав Роде. — У нього до вас якась справа, але спершу відпочиньте. Хай не думають ці панове, що офіцери абверу ладні бігти на перший же їхній поклик. Потім доповісте мені про розмову.

Клосс виспався, потім, не кваплячись, прийняв ванну і пообідав.

Гайбель перебував у войовничому настрої.

— Я хотів вам сказати, Клосс, що більшовицькі агенти чортзна відколи працюють під носом абверу.

— Так само, як і під носом гестапо. Ви маєте якісь цікаві відомості?

— Самі побачите. Старий діяч комуністичного руху, очевидно, зв’язаний з цією бандитською радіостанцією.

— Він зізнався в цьому?

— Ви їх не знаєте? Вони заперечують, заперечують все, навіть достовірні факти.

— Я сподіваюся, — мовив Клосс, — що ви розкрили цілу мережу, а не одного агента?

— На жаль, нікого більше не схопили. їхня конспіративна система працює надійно.

— Може, ви його надто рано взяли?

— А що ж, я мав чекати, поки він утече? Ми витягнемо з нього все. А якщо нам не вдасться, то витягнуть у Варшаві. Скоро відправимо його туди. Я подумав: може б, ви з ним поговорили?

— Як ви натрапили на його слід? — запитав Клосс. — Випадково?

— Випадковості не буває. У мене краща агентура, ніж в абверу. Мій найкращий агент Вольф кілька місяців шукав слідів. Цей старий діяч, що переховувався, певна річ, під фальшивим прізвищем, був дантистом. Здається, лікувалися в нього й німецькі офіцери. Ми з Бруннером гадаємо, що з цього можна зробити цікаві висновки.

— Цей ваш Вольф, чи як він там, знає тільки про дантиста чи щось і про німецьких офіцерів?

— Він багато чого знає, — процідив крізь зуби Гайбель. — А ви повинні зацікавитися цими офіцерами.

Бруннер увійшов без стуку, впихаючи когось поперед себе. Тільки по лікарському халату, коричневому від плям, Клосс упізнав Філіпа.

— Де ти подівся, Гансе? — весело вигукнув Бруннер.

— Відвідував довколишні ліси, — відповів Клосс і завважив, як блиснули очі в Філіпа. — Він щось розказав? — спитав Клосс.

— Це — фанатик, — відповів Гайбель. — Ти даремне упираєшся, Філіп’як, — звернувся він до дантиста. — Ми вже знаємо все. Цей Янек, якого ти так покриваєш, виказав тебе. Не віриш? Показати тобі Янека? Але тоді буде запізно, втратиш останню надію на порятунок. Хочеш, щоб я його привів?

Украй змучений чоловік почав якось дивно тремтіти. Незабаром Клосс збагнув, що Філій сміється.

— Приведи його, приведи, — пробелькотів він. Вони, напевно, повибивали йому зуби.

Цей несподіваний приступ сміху подіяв так, що Гайбель став як укопаний посеред кабінету, не знаючи, що робити. Виручив Бруннер. Він широко розчинив двері й виштовхнув Філіпа.

— Відведіть його! — гаркнув він.