Малий, смішний локомотив здригнувся й потяг, важко пихкаючи, кілька невеличких вагонів. Молодий чоловік біг якусь хвилину обіч поїзда, потім схопився за поручні останнього вагона, повис на мить у повітрі, бо поїзд набрав уже швидкості, але, врешті, йому вдалося присісти навпочіпки на підніжці.

— Ну от і все гаразд, — мовив Клосс. — Устиг сісти.

Жінка подякувала йому самими очима й відсунула трохи клунок, що тиснув Клоссові ногу.

Добре йому, хоч і тісно. Вбранням він майже не відрізнявся од решти пасажирів. Приладнався до окупаційної дійсності. Інтелігентний Роде, певно, роззявив би рота від здивування, коли б побачив його в цій цивільній куртці зі смушевою обшивкою, в бриджах і чоботях, у кепці, недбало зсунутій набакир. Клосс дуже рідко одягається в цивільне. Це надто небезпечно. Хоч походжати в мундирі офіцера вермахту на вулицях міст Генерал-губернаторства теж не вельми проста штука. Та, про всяк випадок, він забезпечив собі алібі. Подзвонив до Роде й розповів про підозри гестапо: в навколишніх лісах нібито діє партизанська радіостанція. Шкода, що її ліквідує Гайбель, а не абвер. Роде клюнув на приманку. Тоді Клосс запропонував йому, що він сам спробує дістатися до радіостанції. Роде зрадів, але про всяк випадок застеріг Клосса, що він іде на власний риск. Що ж, завтра треба буде йому доповісти — знайти радіостанцію, на жаль, не вдалося. Той скривиться, напевно, скаже, що з самого початку не вірив в успіх цього заміру, а можливо, коли буде в доброму настрої, похвалить Клосса за відвагу. Але Клосс дістанеться до радіостанції. Мусить до неї дістатися ще сьогодні, до настання ночі, бо знає, що рівно о першій годині нуль-нуль радіостанція вестиме передачу. Востаннє, щоб інформація про день виїзду інженера Майєра разом із зразками його танків дійшла, змогла дійти туди, звідки мають вислати ескадрилью бомбардувальників, щоб унеможливити виїзд.

Довідатися про точну дату виїзду йому допоміг випадок. Він подзвонив Майєрові за півгодини по тому, як вийшов з заводу, аби сказати йому, що військова лінія до Гамбурга так перевантажена, що тільки десь у п’ятницю він зможе довідатися про долю його родини.

— На жаль, буде надто пізно, — відповів Майєр. — У четвер на світанку виїздимо. — Йому і невтямки було, що цією єдиною фразою він обернув завод разом з зразками танків на згарище.

А щоб це могло статися, Клосс вирядився в цивільний одяг, що зробило його звичайним молодим чоловіком як на ту пору, весну сорок третього року, який, очевидно, займається конспірацією або принаймні контрабандою.

Певна річ, поїздка до лісу була викликана крайньою необхідністю. Він зважився на це тільки тоді, коли по дорозі до Філіпа, за старою звичкою, затримався перед вітриною годинникаря, щоб перевірити свій годинник. Йшов правильно. Але точний час показував не бридкий годинник з двома маятниками, а паскудний блазень з циферблатом на животі. Клосс, не оглядаючись, поминув браму будинку номер тридцять два. Зупинив рикшу, що саме проїздив, і звелів везти на Затоже. Найперше, що йому треба зробити, це попередити Філіпа. Ллє в районі маленьких будиночків для однієї родини, де в тітки мешкав Філій, вій помітив чорного “оппеля”, реєстраційний номер якого запам’ятав. На ньому їздив Бруннер. Щедро винагородивши рикшу, який, певно, страшенно здивувався, чого це раптом офіцерові вермахту забаглося проїхатись, повернув до центра міста. З першої ж аптеки задзвонив по трицифровому номеру. Відповіли, що пап Козьол виїхав через хворобу бабусі й не відомо, коли повернеться. Це був пароль, що означав тривогу.

“Чи Філіпові вдалося зникнути? — розмірковував Клосс. — Яке саме кільце ланцюга порвалося? Чи був це постріл наосліп, чи ланка добре розробленої операції?”

Клосс оддав би чимало, щоб знати відповідь на ці запитання. Коли б йому принаймні довідатися, що годинникаря не викрито. Те, що той устиг виставити блазня, ні про що не свідчить. Якщо гестапо розгадало систему зв’язку, то воно викрило й годинникаря і в кімнатці за крамничкою чекає на клієнтів. “Ні, іншого виходу немає”, — розмірковував далі Клосс. Він мусить зробити цю ризиковану подорож і зустрітися з Бартеком, бо тільки так можна передати інформацію, від якої залежить багато чого. І спробувати заново налагодити втрачений зв’язок. Але риск великий. Надто після ранкової конференції в Гайбеля. Клосс мало вірив його похвальбі. Людей з групи, що охороняє радіостанцію, добирали дуже старанно, а Бартек надто обережний, щоб тримати в себе когось, хто викликав бодай би тінь підозри. Одначе ця пиха Гайбеля. йому щось відомо. Це, напевно, не брехня. “А може, — Клосс аж злякався цієї думки, — уся ця конференція була влаштована задля нього. Може, Гайбель вже знає про його роль і тепер чітко продуманими ударами розриває його мережу, щоб побачити, що він робитиме?” Неможливо! Не тому, що Клосс не визнає за Гайбелем таланту поліційного винюхувача, а тому, що викриття не могло початися з нього. Це було б завелике щастя для Гайбеля — викрити офіцера абверу як польського агента. Він би не подарував собі цього…

— Прошу. — Жінка простягла йому яблуко. — Покуштуйте, — відірвала його від думок. — Ви теж до Трокішок?

Клосс щось невиразно пробурмотів, жінка зрозуміла це як нехіть до розмови й не наполягала. В вагоні було тихо, нікому із стиснених, як оселедці в бочці, людей не хотілося розмовляти. Пофарбована в голубий колір лампа, що висіла під стелею, справляла незвичайне враження, надаючи обличчям якогось фіолетового відтінку.

Клосс витяг цигарку, запалив і побачив, що в пачці лишилося всього кілька штук. Певно, Курт поділився а ним. Він дуже палив і не раз уже потроху обкрадав Клосса на кілька цигарок — йому було замало своєї частки. Клосс вдавав, що не помічає цього. Курт, здається, своя людина. Зустрів його на сходах, коли виходив уже в цьому цивільному вбранні.

— Ви схожі на справжнього партизана, — усміхнувся Курт. — Вам добре в цій одежі, пане обер-лейтенант, — може, навіть краще, ніж у Feldgrau…[23]

“Невже це був натяк, частина змови, невже Курт відігравав тут якусь роль?” — Клосс відігнав цю думку. Просто він сказав те, що йому відразу спало, на гадку. Курт не дуже приховував свою нелюбов до захисного кольору.

Клосс пригадав учорашній ранок. Він їхав всюдиходом-амфібією на полігон, де випробовували на міцність нову, дослідну броню танка. В кінці полігона, обіч заростів, він наказав Куртові зупинитися нібито за потребою. Йому вистачило всього дві хвилини, щоб витягти з ремінної пряжки фотоапарат і тричі підряд натиснути на кнопку. Коли Клосс вийшов на шлях, вдаючи, що застібає мундир, Курт засміявся: “Ви, пане обер-лейтенант, пішли за кущі, щоб сховатися від мене, а там, — він показав на групу людей, що наближалася до танка, — вами міг милуватися весь штаб на чолі з генералом. Я б сам це залюбки зробив…” — “Що?” — не второпав Клосс. “На самого генерала”, — відповів Курт, зухвало дивлячись йому в очі. Клосс мусив осмикнути його. Але на Курта це не подіяло. Він знав, що коли б обер-лейтенант Клосс хотів його скривдити, то зробив би це давно.

Рік тому до Клосса потрапила справа кількох німецьких солдатів, у яких було знайдено гумористичний тижневик, що його видавало польське підпілля німецькою мовою. Всі вони вдавали з себе здивованих, твердили, що вперше бачать “це свинство”. Але в документах Курта, хлопця з Битома, Клосс знайшов чимало цікавого: якийсь арешт за анекдоти, дисциплінарне стягнення з пропозицією послати на Східний фронт за розмови польською мовою. З цього видно, що Курт не палає любов’ю до райху Адольфа Гітлера. Коли Клоссові вдалося якось зам’яти справу, він постарався зробити Курта своїм ординарцем, показавши йому перед цим весь матеріал проти нього. Найменшою карою, що чекала на Курта, був штрафний східний батальйон. Курт зрозумів. Він інтелігентний ординарець, вміє берегти таємницю й ніколи не ставить зайвих запитань. Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу, і Курт цінував це високо. Ні, він не дав би втягти себе ні в яку змову проти нього, не зумів би лицемірити. Клосс переконався в цьому не раз.