Майєр допитливо глянув на нього, затягся цигаркою й примружив очі, в які зайшов дим.

— Коли б я не полюбив вас за ці кілька днів, Ганс, то ладен був би подумати, що ви мене…

— Перевіряю? Ні, — щиро розсміявся Клосс. — Таких людей, як ви, перевіряє їхня справа. Найліпша рекомендація вашої відданості справі — це танк.

— Справді? — глузливо запитав Майєр. — А якби я проектував трактори для сільського господарства або портові крани?

— Стривайте, адже підйомний кран Майєра…

— Тридцять другий рік! Як це давно! Ви цікавилися портовими кранами?

— У сорок першому році я мав захищати диплом у Гданському політехнічному інституті.

— Ви захищали європейську цивілізацію. — У голосі Майєра відчутно забриніла1 насмішка. Він раптом став серйозний: — Чи можу я вас щось попросити, Гансе, чи могли б ви щось для мене зробити?

— Постараюсь.

— Скажіть мені правду. Адже ви з абверу, ви знаєте, мусите знати значно більше, ніж потрапляє до газет. Що насправді було в Гамбургу? Це для мене дуже важливо: там мешкають дружина з дитиною й батьки.

— Вчора був наліт, — процідив крізь зуби Клосс. — Я чув про якийсь наліт, не знаю подробиць, але в нас у Гамбургу чудова зенітна артилерія.

“Боїшся, нарешті боїшся, — не без задоволення подумав Клосс. — Твоя дружина, твої батьки… А що в тридцять дев’ятому, коли бомби падали на Варшаву, або в сороковому, коли руйнували Лондон? Там теж були чиїсь дружини й чиїсь батьки; тоді ти теж не любив війни чи перестав її любити лише тепер, коли зрозумів, чим це пахне?”

Він би розповів йому про своїх родичів, чиїх могил уже ніколи не зможе знайти, струсонув би ним, постукав би пальцем по цій страшенно дурній німецькій голові, хоча й знає, що ця голова народила багато сміливих технічних проектів і могла, б служити миру так, як зараз служить війні. Жаль йому було цього чоловіка, що заплутався в тенетах, з яких не в змозі вибратися, а водночас відчував задоволення, що вони, німці, спробували нарешті, що таке страх і тривога.

— Ви не хочете мені сказати, — порушив мовчанку Майєр. — Значить, це правда. Унтер-офіцер з нашої їдальні сказав мені по секрету, він теж родом з Гамбурга. Дев’ять годин тривав безперервний наліт… Почали англійці вночі, а скінчили американці серед білого дня. Наш будинок недалеко від порту. Вчора телефон не відповідав цілісінький день.

“Що я йому скажу? — міркував Клосс. — Втішати його? Унтер-офіцер з їдальні добре поінформований, мабуть, слухає закордонні радіопередачі. Це треба запам’ятати — така інформація може стати в пригоді. За слухання Лондона унтер-офіцерові з їдальні загрожує Східний фронт, а то навряд щоб було його мрією. Він ладен зробити все, аби уникнути цього. Він родом з Гамбурга — робітничого міста. Там гітлерівці завжди програвали — гамбуржці голосували за соціал-демократів і комуністів”.

Клосс переглядав сьогодні вранці бюлетень з позначкою “цілком таємно” і довідався: те, що звалося Гамбургом, сьогодні — суцільна руїна.

— Очевидно, обірвана лінія, — голосно мовив Клосс, — але це ще нічого не значить. Скажіть мені, будь ласка, вашу адресу, імена батьків, дружини й дитини. Спробую додзвонитися по військовому проводу.

Майєр написав кілька слів на папірці, мовчки й довго стискав долоню обер-лейтенанта.

“Це безглуздо, — думав Клосс, — я співчуваю йому зараз, розумію його тривогу. Але ж сьогодні опівночі в ефір полине моє донесення, і буде зруйновано завод, знищено плоди багатомісячної праці цього чоловіка з глибоко запалими очима, а може, навіть убито і його самого”.

— Проклята війна, — сказав Майєр і відвернувся. Заходився складати папери. Коли Клосс був уже на порозі, почув уривчастий Майєрів голос: — Ви мусите сказати мені правду! Мусите!

6

Хлопець плакав тихо, не соромлячись сліз.

— Я лишуся тут, — схлипнув він.

— Лишишся, — відповів Бартек. — Поки що лишишся, а потім щось придумаємо, їж. — Він подав йому тарілку з гарячим супом.

— Коли б я одразу прибіг до крамнички, кали б не петляв вулицями, ми б устигли попередити Філіна, а так…

— Ти мусив петляти, — сказав Бартек. — Добре, що попередив годинникаря.

— Він при мені виставив блазня, — мовив хлопець. — Але чим це допоможе Філіпові?

— Годі рюмсати, — урвав його Флоріан, той самий кучерявий чоловік, якому сліпий передавав дані у комірчині за крамничкою. Він різкий і своєю різкістю хоче допомогти хлопцеві, на чию долю випадає таки важкий, як на його шістнадцять років, тягар випробування.

Флоріан подумав про смерть сліпого. Два тижні тому він особисто дав йому ампулу з ціаністим калієм. Старий давно випрошував її в нього.

— Я боюся, — сказав він, — що коли потраплю до їхніх рук, то ще викажу вас. Страшенно боюся болю Дій мені щось таке, що діє одразу.

І Флоріан дав йому ту ампулу. І хоч знає, не ми зробити інакше, все ж відчуває частку і своєї вини в тому, що гармоніст помер.

— Виспись, — мовив Бартек і кинув хлопцеві кожух на дерев’яну скриню.

В сусідній кімнаті, найбільшій у цій лісовій сторожці, де вони сиділи вже третій місяць, Анка-радіотелеграфістка готувалася до виходу в ефір.

— Коли побачиш, що не вкладаєшся в часі, — кинув їй Бартек, — то передусім передай останні інформації Філіпа. Знаєш, ті, що від Я-23.

— Спробую вкластися в часі. Починаю. Не заважайте. — Палець її затремтів на телеграфному ключі. Бартек якусь мить не зводив з неї очей, ніби хотів ще щось сказати, потім обережно присунув до вікна два стільці, сів і запросив сісти Флоріана.

— Він встиг нас попередити, — мовив Бартек. — Певно, його арешт не має нічого спільного з тим, що готується тут. Бо тоді… — Він замовк.

— Ти думаєш про Я-23? — спитав Флоріан. — Хто це саме?

Бартек запитливо глянув на нього. Невже Флоріан агент гестапо? Ні, це неможливо. Але ж в донесенні Філіпа говорилося ясно: “Не виключено, що в загоні перебуває агент гестапо”. Тільки ж Флоріана завербував Філіп. Вони підтримували між собою зв’язок уже понад рік. У Флоріана було багато можливостей провалити групу через радіостанцію. Він завжди знав, де вони переховуються. Що означало це попередження Філіпа? Чи запідозрював він когось конкретно? На жаль, Філіп уже нічого не скаже.

Флоріан зніяковів під пильним поглядом Бартека. Добре знайомим Бартекові жестом він розкуйовдив чуба.

— Вибач, — мовив, — це безглузде запитання.

Цей жест, невідомо чому, заспокоїв Бартека, розсіяв його сумніви.

— Найгірше, — сказав Бартек, — що Я-23 ще сьогодні мав передати відомості про термін бомбардування заводу. “Тітка Зюзанна” чекатиме. У Філіпа теж є ціаністий калій? — пошепки спитав він.

— Ти гадаєш, що він ним скористається?

— Ні. Якщо гестапівці мають хоч трохи глузду, вони його пожаліють. На це вся надія.

— А потім боєм його звільнити чи як?

— Про те подумає округа. В усякому разі, без дозволу людини, яка стрічалася з Філіпом, — без Я-23, — робити цього не будемо.

— Коли Я-23 не схоплено… — спохмурнів Флоріан.

— Сподіватимемося на краще. Я зустрінуся з кимось із округи ще сьогодні. Буде нарада. Слушна нагода, щоб попередити хлопців з інших загонів про наміри СД. До мого повернення, — Бартек встав і потягнувся, — командуватимеш загоном ти. В разі чого, знаєте, куди тікати. Вистав охорону з боку колії.

— Так, — виструнчився Флоріан.

Анка скінчила пересилання, замкнула шафу, підійшла до Бартека.

— Що зробити опівночі? В час виходу в ефір. “Тітка Зюзанна” нагадує, щоб повідомили їй день і годину нальоту.

— Оголосиш перерву. — Погладив її по щоці. — Відгукнемося днів за три на резервній хвилі. Скажеш, стався великий провал: заарештовано Філіпа, а можливо, й Я-23. — Він різким рухом пригорнув її й поцілував у губи.

— Сподіваюся, — сказав він уже з порога, — що застану вас тут…

7

— Янку, Янку, — верещала закутана в хустку жінка, висунувшись з вікна переповненого вщерть поїзда вузькоколійки. — Вій лишиться, дурненький, лишиться! — лементувала вона.