— Ні, — мовив Клосс, — ми почекаємо тут на наших. Лотар не дійшов би, а наші вже недалеко. Ми мусимо зачекати.

Залізли в солому, Лотар трохи марив. Його мучила висока температура. Клосс з Фрідріхом та Бруно ухвалили, що чекатимуть два дні. Якщо до того часу німці не здобудуть це безлюдне село, вони, мабуть, спробують-таки пробратися до своїх.

А на другий день усіх втікачів, ще окутаних в солому, витягли патрулі німецьких десантників, які йшли вслід за танками. Виведені на сонце, втікачі мружили очі. Хтось із танкістів напоїв їх гарячою кавою із термоса, в цей час під’їхав “оппель” одного з високопоставлених офіцерів. Чудом врятованих німців — уцілілі жертви більшовицького варварства — відправлено до найближчого прифронтового міста. Нагодовано їх і напоєно, принесено їм і якесь вбрання, бо увесь одяг втікачів вже скидався на лахміття, і вслід за цим якийсь урядовець у чорному завів їх у підвальні приміщення, котрі були перетворені на камери. У камерах, зрештою, було тепло й чисто, гестапівець, правда, з чогось там виправдовувався, але Ганс Клосс по дорозі до підвальних приміщень заспокоював товаришів по недолі, витлумачуючи їм, що саме так і повинно бути, бо німецькі власті зобов’язані перевірити, чи більшовицька розвідка не закинула до них, бува, своїх агентів.

Ще того ж таки дня штурмбанфюрер Мюллер наказав привести їх до нього.

— Ви стверджуєте, — заговорив він, — що втекли з радянської тюрми й пробиралися до лінії фронту.

— Вас не точно поінформували, пане штурмбанфюрер, — пристукнувши закаблуками, сказав Клосс, — Ми втекли з ешелону, в якому евакуювали нашу в’язницю.

— Ви тримаєте себе, як солдат, — мовив штурмбанфюрер. Він з приємністю розглядав цього молодого пристойного чоловіка, що мав таку бездоганну військову поставу.

— Я був солдатом, — сказав Клосс.

— Солдатом? — У голосі Мюллера почулися нотки недовір’я. — І вас тримали в тюрмі, а не в таборі для військовополонених?

— Це довга історія. Ще за литовського часу у Клайпеді я закінчив підпільну школу підхорунжих. Мені присвоїли звання лейтенанта. Напередодні вступу більшовиків у Литву я отримав наказ перебратися до Вільна, бо ж майор Губертус завербував мене на роботу в абвер. Мій умовний номер ГК-387. Я, на жаль, не встиг розгорнути свою діяльність, бо, коли більшовики вступили в Литву, мене відразу ж заарештували разом з усією родиною і повезли кудись на схід. Мені вдалося втекти з ешелону, я спробував перейти кордон, але був схоплений. Це трапилося в березні сорок першого року. Мене впіймали як цивільну особу. Детально допитували, але, звичайно, я їм анічогісінько не виказав.

— Ми ще поговоримо про це, — сказав Мюллер. — Ваше прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ганс Клосс? — повторив той. — Десь я вже чув це ім’я, але де? Пам’ятаю, це було кілька місяців тому, в зв’язку з якоюсь справою… — Глянув угору й зустрівся з щирим поглядом молодого мужчини. Зауважив, що це наймення він уже якимсь чином знав.

— Може, ви знали когось із моєї родини? Мій батько мав маєток у Литві, але я не знаю, що з ним тепер. З матір’ю і сестрами — теж. У кращому випадку, — він спохмурнів, — ріжуть сосни десь у тайзі. А може, ви знали доктора Гельмута Клосса, мого дядька? Напередодні війни він працював окружним суддею в Крулевці.

— Дурниці, — промовив штурмбанфюрер, бо саме в цей час пригадався йому рапорт Штедтке, читаний кілька місяців тому. — Дурниці, — повторив. — А як вас, панове, звати? — звернувся до решти присутніх.

— Лотар Байц…

— Генріх Фогель…

— Бруно Дреєр… — відповіли ті один за одним.

— Шановні панове, кожний з вас одержить папір і приладдя для писання. Ви напишете детально свої біографії, звернувши особливу увагу на перебування в Росії. Крім того, кожний з вас складе мені реєстр тих, хто може підтвердити вашу особу. Ви, звісно, самі розумієте, що, поки ми не переконаємося в правдивості ваших зізнань, ви повинні бути ізольовані. Постараємося створити вам найліпші умови й максимально скоротити час очікування. Ви вже ж досить насиділися в тюрмі.

Трьома днями пізніше Мюллер, забувши, котрий вже раз, перечитував зізнання чотирьох ізольованих у в’язниці німців, яким вдалося вирватися з рук росіян. На його письмовому столі, поряд із зізнаннями тих людей і власноручно писаними тими ж людьми автобіографіями, лежала папка, яку сьогодні вранці йому надіслали з центрального архіву в Берліні. На папці рукою сумлінного службовця воєнного міністерства був старанно викаліграфований напис готичним шрифтом: “Ганс Клосс”. Штурмбанфюрер Мюллер тільки-но ознайомився з документами, що були в папці, і з ще більшою увагою вчитувався в зізнання цих чотирьох людей… Сам Ганс Клосс лише розширив своє зізнання, яке він склав під час першого допиту. З особливою увагою Мюллер вдумувався в ту частину зізнання, де Ганс Клосс описував дивний допит, який вели радянські офіцери. Його, Клосса, випитували про різні подробиці з часу дитинства, про якісь незначні зустрічі. Клосс, наприклад, оповідає, що він кілька тижнів змушений був описувати всіх своїх гімназійних товаришів.

Справи решти трьох втікачів були значно простішими. Лотар Байц був купцем з Латвії, мав залізо-скоб’яну крамницю на вулиці Вокзальній. Хтось із його клієнтів залишив у нього якийсь не відомо з чим ящик. Це трапилося вже після вступу росіян у Латвію. Представник НКВС з’явився до Байца через кілька днів, знайшов у ящику деталі радіостанції, і ув’язнено Байца спочатку в місцевій тюрмі, а потім переведено до Саратова. Росіяни запідозрювали, що Байц підтримував контакти з німецькою розвідкою, однак він вперто доводив, що не знав, з чим був залишений у нього ящик (і це, до речі, була щира правда). Дружина Байца мешкає, мабуть, у Нюрнберзі, у своїх родичів. Залишила його у тридцять восьмому році, не ладнали вони між собою, однак вона, звичайно, підтвердить особу свого колишнього чоловіка. Мюллер дав розпорядження надіслати відповідну телеграму й отримав відповідь, що фрау Байц прибуде сюди протягом тижня.

Другий німець; Генріх Фогель, працював у Бориславі, був інженером-нафтовиком. Після сімнадцятого вересня подав заяву з проханням дозволити йому повернутися в Німеччину, але радянські власті не дали йому дозволу: він був потрібен їм, до того ж мали в руках його контракт, укладений ще з польським акціонерним товариством, за цим контрактом Фогель зобов’язався працювати на промислі до сорок другого року. Та в сороковому році, після перемоги над Францією, Фогель, “обмиваючи” в львівському ресторані ту перемогу, почав переконувати своїх приятелів у тому, що Гітлер незабаром рушить на Росію. Тієї ж самої ночі Фогеля заарештували. За ворожу пропаганду і ненависть до Радянської влади, демонстровану публічно, інженер отримав кілька років тюремного ув’язнення. Сидів у різних тюрмах, був задоволений, що його не перевели в якийсь північний табір, бо дуже боявся холоднечі.

Що ж до Клосса, то Байц познайомився з ним, власне, в тюрмі. Клосс уже перебував там, коли Байца заарештували. Кільканадцять днів сидів з ним в одній камері, потім його перевели в іншу камеру, однак зустрічався з ним і далі на прогулянках Всі ув’язнені німці співчували йому, бо його, Клосса, мало не щодня викликали на допит, який тягнувся цілі години, однак до самого кінця так і не було відомо, чого від нього хотіли. Якось зо два дні розповідав їм про якусь свою кузину. Клосс радився із співвітчизниками, чи говорити на допиті правду…

Штурмбанфюрер Мюллер почав перегортати папери, що лежали перед ним, — хотів знайти протокол допиту Байца, точніше — фрагмент того протоколу. Знайшов потрібний аркуш і прочитав: “Запитання: Чи в період між липнем сорок першого року і березнем сорок четвертого ви бачили Клосса щодня в тюрмі? Відповідь: Так, за винятком кількох днів, коли я перебував у тюремному госпіталі, в жовтні чи в листопаді. В липні та серпні я перебував з ним в одній камері, а потім зустрічав його на прогулянках або в коридорі тюрми. Пам’ятаю, що на різдво Христове Ганс чергував — розносив їжу”.