— Ad acta,[7] — мовив полковник. — Я б не хотів більше повертатися до справи цієї людини, яка кілька місяців водила нас за ніс.

— СД не дозволяє водити себе за ніс.

— Хто б подумав! Був такий симпатичний.

— Нордичний тип, — погодився з ним Штедтке, — виразно нордичний тип. Все ж він повинен був мати трохи німецької крові, бо, треба визнати, це була добре продумана і добре виконана робота. Слов’яни на таке не здатні.

Фон Цангер вдивлявся в його перекривлений усмішкою рот і думав, чи Штедтке глузує, чи він справді такий ідіот. Однак точно відповісти на це питання полковник не міг. Обличчя Штедтке, на губах якого, мов приліплена, завжди висіла усмішка, було для нього вічною загадкою.

9

Літак летів низько над лінією фронту. Ці ПО-2 завжди літають низько. Недосяжні для зенітної артилерії, вони здатні легко вийти із зони кулеметного вогню, ці малі розвідувальні літачки багато страху наганяють на німецьких солдатів. Не відомо звідки з’являються, не відомо куди зникають, наповнюють повітря туркотом, ніби хтось, біжучи, києм веде по плоті з густо поприбиваними штахетами. Але цей ПО-2 не мав ніяких розвідувальних завдань, не літав над лінією німецьких окопів, щоб сіяти паніку серед ворогів. Єдиним його завданням було взяти на борт, якщо так можна назвати це тісне приміщення позаду пілота, цього окутаного кожухом чоловіка, про якого ані сам пілот, ані спостережник нічого не знають, як тільки те, що російська вимова їхнього пасажира виказує його чужоземне походження…

Близько двох тижнів блукав він по лісі, аж поки натрапив на партизанський загін, радист якого мав зв’язок з Великою землею. Натрапив — це не зовсім вдале слово: знайшли його непритомного, голодного, без документів. Коли ж він через тиждень прийшов до пам’яті, то побачив схилені над собою бородаті обличчя і пригадав чомусь Якубовського. Попросив, щоб партизани повідомили в штаб, що в них перебуває Я-23, Командир загону не задавав йому зайвих запитань. Цей літак був відповіддю на його донесення.

Повільно наближалися до місця посадки. Стах намагався роздивлятися крізь віконечко, однак не помічав нічого, крім чорної поверхні лісу. І все ж літак приземлився. Прифронтовий польовий аеродром був добре замаскований. Коли Стах виліз з “кукурузника” і одним лише потиском руки попрощався з мовчазним пілотом, до літака підійшов офіцер у короткому кожушку.

— Пересадка, — промовив. — Другий літак вже готовий — чекаємо тільки вас.

Стах проспав увесь шлях до. Москви, потім ще трохи подрімав і в автомашині, що везла його з аеродрому. Передавали його з рук до рук, не задаючи жодних запитань. Гадав, що його відвезуть до готелю, однак авто затрималося перед якимось адміністративним будинком.

— Полковник Якубовський чекає на вас, — сказав солдат у бюро перепусток.

І він справді чекав, хоча пора була вже й пізня, нічна. Посадив його в м’яке глибоке крісло, подав велику чашку кави, до якої не жалів рому.

— Розповідай, — наказав, а коли Стах закінчив свою оповідь, мовив: — Відпочинеш, поправишся, а потім зможеш вступити до польської армії, як ти колись бажав.

— Ні, повернуся туди, — заговорив Стах. — Я вирішив, що повернуся. Там я буду більш корисним.

— Куди повернешся, божевільний? Ти ж провалився!

— Ні, — продовжував він. — Провалився агент, що удавав із себе Ганса Клосса. А тепер може з’явитися до них справжній Ганс Клосс, якого більшовики досі тримали в ув’язненні і якому, нарешті, вдалося втекти; Клосс, який пам’ятає, що йому задавали безліч ідіотських запитань, зв’язаних з ревматизмом тітки Гільди, спогадами дитинства й сімейними стосунками; Клосс, якому наказували сто разів повторювати свою біографію й доповнювати її тисяччю подробиць і який мало що розумів у цьому. Проте розповідав, бо ж це не були військові таємниці… Розумієш?

— Ти з’їхав з глузду, тебе треба лікувати. Перш ніж підеш до війська, пошлемо тебе в санаторій. Твоя нервова система…

Стах чекав цього. Все ж не відступав. За вікном уже благословилося на світ, коли він нарешті домігся від Якубовського обіцянки провести експеримент. Стах кільканадцять днів буде вести спостереження за справжнім Гансом Клоссом, який і далі перебуває в ув’язненні під доброю охороною. А потім, в один із днів, одягнеться в його одяг і піде до тієї ж камери як Ганс Клосс. Якщо його друзі по нещастю нічого не помітять…

— Чоловіче, вони сидять з ним вже принаймні з рік, бачать його щодня — таке не може вдатися…

— Якщо вони здогадаються, що щось не так, я погоджуся на все, навіть на санаторій. Але якщо удасться, ти обіцяєш мені…

— Це щось незрозуміле, — сказав Якубовський. — Це якесь чудо природи. Навіть тембр голосу у вас обох однаковий. І все ж це не може вдатися.

— Отже, приймаєш мою умову? Якщо в’язні не розпізнають мене в камері, якщо вони будуть думати, що сидять з тим самим чоловіком, що й раніше, то пожертвуйте тими людьми, дайте їм змогу втекти з ув’язнення десь поблизу фронту. Втечу, звичайно, організує Ганс Клосс.

— Я передам твоє прохання генералові. Якщо тобі добре поведеться в тій тюрмі — я підтримаю це прохання.

Через півтора місяця вартовий ввійшов до камери, в якій сиділо четверо німців, і викликав Ганса Клосса, який буркнув у бік своїх товаришів, що його знову тягнуть на той ідіотський допит. Підштурхуваний вартовим, він увійшов до кабінету начальника в’язниці, де тепер сидів Якубовський. Вартовий відрапортував, пристукнув каблуками і вийшов, розмірковуючи над тим, чому після того, як він вийшов, полковник крутнув ключ у замку дверей.

— Ну і що? — запитав Стах. — Я сиджу з ними вже десять днів. Ви за мною спостерігаєте. За їхньою реакцією теж. Здається, я не помилився!

— Право вирішити цю справу генерал залишив за мною — Якубовський повільно набивав тютюном свою люльку. — Що ж мені робити?

— Те, що обіцяв. Що з ним? Дуже дивувався, що забрали в нього одяг?

— Його вже ніщо не дивує. Увесь час, поки ти сидів у камері, ми його допитували. Витягли з нього ще трохи подробиць.

— Я це знаю: читав протокол допитів. Крім того, так, як ти й радив, я відсвіжив у своїй пам’яті кілька фотографій. Найгірше, однак, не те, що треба запам’ятати обличчя людей, яких я ніколи не бачив, а те, що треба забути обличчя тих, яких бачив. Все ж — спробую.

— Ти знаєш, що тобі загрожує, знаєш, і чим ризикуєш Однак ти вже дорослий, і я не маю права тебе затримувати. Твоя робота була корисною. Але запам’ятай: втретє я вже не дам згоди.

— Третього разу не буде. Зрозумій же: все так логічно складається. Був якийсь чоловік, що видавав себе за Ганса Клосса. Був — і загинув. Я сам, сховавшись за стіною, чув тоді, як Штедтке сказав: “Він уже мертвий, сам собі виніс вирок” — чи щось подібне. А тепер з’явиться в них справжній Ганс Клосс. Адже не стукне ж їм у голову думка, що ми можемо бути такими ідіотами і засилати до них агента, який провалився. Для німецьких голів це занадто неправдоподібно. В одному лиш ви повинні мені допомогти. Треба добратися через берлінську агентуру до центрального архіву, де, напевне, зберігається справа Ганса Клосса, і замінити всі документи, писані моєю рукою, на якісь інші, писані будь-ким (це на випадок можливих графологічних досліджень).

— Наказ про це вже передано. Післязавтра ми евакуюємо цю в’язницю. Треба ще домовитися, коли ти маєш утекти.

10

Пробиралися вперед тільки вночі. Гуркіт канонади, що наближалася, свідчив: фронт проходить найбільше в двадцяти кілометрах звідси. Втікачі знайшли збезлюдніле село. Там вирішили перечекати. Лотар обморозив ноги, і Клосс разом з Бруно останні п’ять кілометрів несли його на руках. Втікачі вирішили, що опустілий підвал на краю села буде найбезпечнішою схованкою. Бруно проклинав задум втечі, однак після того, як Ганс знайшов у підвалі банку консервів і слоїк смальцю, настрій Бруно змінився на краще.

— Що б ми без тебе зробили, Ганс? — сказав Фрідріх. — Коли ми доберемося до своїх…

вернуться

7

Буквально: до актів (лат.); тут у значенні: здати в архів, справу вирішено.