Гарні то були роки. І люди в чергах стояли приємніші, якісь лагідніші, добріші, щиріші в розмовах, не те що зараз. І чого лишень не почуєш у тих чергах — усі новини знаєш, не треба ні радіо тобі, ні телебачення.

Отак роздумуючи й принагідно багатозначно позираючи на симпатичних дівчаток, Пантій поминув кілька кварталів і звернув праворуч, на майдан, де тулилися численні рундучки. Втім, зараз його більше цікавила кінцева тролейбусна зупинка, оскільки за нею в останні роки стихійно виникло жваве місце торгівлі. Натреновані очі ще здалеку вгледіли добрячу чергу, і серце в грудях звично стрепенулося: дефіцит! Щоправда, дефіцитом сьогодні стало все — від шиферних цвяхів до мила.

Пантя негайно вирішив удатися до давно відпрацьованого тактичного маневру: зайняти чергу, а коли хтось стане за ним, проштовхатися до продавця і на власні очі глянути, що продається. Бо коли навпаки, тобто спершу в розвідку до прилавка, а затим — у чергу, то неодмінно опиняєшся на два-три чоловіки далі. Дрібниця, на перший погляд, але багаторічний досвід свідчить — у черзі дрібниць не буває, тут, як на марафонській дистанції: вдалося зрізати трохи траси — вже ближче до мети, сів комусь “на колесо” — зекономив сили, а там, дивись, в останній момент вискочив з-за спини і фінішував першим.

Пантя наблизився до солідного з вигляду чоловіка, ввічливо кашлянув і гучно, аби всі його почули, спитав:

— Пробачте, ви крайній?

Чолов’яга щось мугикнув і одвернувся, насунувши на очі фетровий капелюх. “Кепсько, — подумав Пантя. — Якщо він не зафіксував мене, то може й забути”.

Пантя уважно фотографував очима спини й потилиці тих, хто стояв поперед нього. А хай йому біс, жодної яскравої постаті чи деталі. Ані тобі патлатого чи лисого, гладкого чи довготелесого, як жердина, всі більш-менш охайні, без господарських торбин. Публіка дивна, не базарна. Можна навіть сказати — інтелігентна. Пантя вдався ще до одного маневру:, він лагідно звернувся до суб’єкта, котрий стояв перед ним:

— Не підкажете, за чим така черга?

Той меланхолійно повернув голову, ковзнув по ньому снобівським поглядом, однак так і не спромігся розтулити повні губи. Інший, може, й образився б, та Пантелеймон на таке не зважав. Він одразу зметикував — черга не за ковбасою, а по-серйозному. Що ж, його цим не здивуєш. Адже і меблі, і польська кухня, і кольоровий телевізор, і багато чого іншого, що є у них з Нюрою в домі, він придбав, витримавши такі черги, за які годилося б вручати медалі. Було всього: і ночівля холодної осені під вітриною меблевого, і багатомісячні відмічання в списках. Пам’ятає й часи, коли офіційно створювати черги заборонялося, люди ж дотримувались її підпільно, закодовано, під номерами, розподілившись на десятки, потім п’ятірки, переносячи зустрічі щоразу в інше місце. Просто як у детективному фільмі.

Нарешті підійшли дві середніх років красуні, запитали про крайнього і, навіть не з’ясувавши, за чим черга, палко повели між собою мову про сильні та слабкі сторони таланту модної в тридцятих роках кіноактриси.

“Тил забезпечений”, — заспокоївся Пантя. Тепер уся увага на те, що діється попереду. Аналізуємо: господарських кошиків, торбин, сіток у руках ні в кого немає, так собі, кілька “дипломатів”. Значить, черга пристойна, тобто всілякі харчові продукти або дрібні промислові товари відпадають. Щось у заводській упаковці? Ні, ті, хто достоявся, відходили з порожніми руками. Отже, відбувається запис. Що ж, вирахуємо, на що записуються. На майдані немає ні меблевої, ні господарської, ні шпалерної крамниць. На цьому клаптику широкого тротуару біля кінцевої тролейбусної зупинки торгували пиріжками, квітами, насінням, бабусі розкладали цілющі корінці або пучечки зелені, інколи, овочеві магазини практикували виїзну торгівлю. Ага, пригадав Пантя, останнім часом почали з’являтися тут і кооперативи. Не виключено, що запис може провадити будь-який кооператив. От якби на будівельні матеріали, скажімо, на цеглу чи цемент… Пантелеймон із сумом пригадав виділену рік тому профкомом садову ділянку, порослу непролазним бур’яниськом, на яку ще згайнується стільки сил і здоров’я. От коли б таку ділянку та років десять назад… І цементу, і шиферу було на складах повно, а вже того дерева, всіляких там дощок — на будь-який смак. Зараз же луплять утричі дорожче, та й спробуй ще їх дістати.

Дві красуні за його спиною раптом змовкли, й та, котра була за лівим плечем Панті (фарбована блондинка), стривожено запитала в подруги:

— А ти паспорт не забула?

— Ой, — злякано зойкнула та, і чутно було, як вона занишпорила в сумочці. — Є, хвалити бога, — полегшено зітхнула, — не так, як минулого разу.

— Краще не згадуй!

Тепер Пантя захвилювався не на жарт. Де його паспорт? Як правило, він завжди лежав у портмоне. Портмоне грубеньке, не приведи лиха година, будуть витягати, завжди відчує.

Пантя непомітно провів долонею вздовж лівого лацкана плаща. Можна бути спокійним, внутрішня кишеня горбатиться. І все ж краще пересвідчитись. Він зробив заклопотане обличчя, хоча ніхто на нього не дивився, розстібнув ґудзика й дістав портмоне. Паспорт на місці. Перебрав пальцями кишеньки гаманця: календарик, кілька візиток, лотерейні квитки. Сам, з власної ініціативи, він ці квитки не купував, але коли пропонували на роботі, аби нічого не подумали, не відмовлявся.

Чого в житті не буває — а що як виграє? Пантелеймон не дуже сподівався на те, бо вірив тільки в свою голову та руки, однак і втрачати бодай невеличкий шанс теж не хотілось. Усього має бути до міри. В наступній кишеньці гаманця, за лотереиками, переховувалась давно “заникана” сотня карбованців. Цих грошей він ніколи не чіпав, наче їх зовсім у нього не було. Зате почувався в будь-якій ситуації впевнено. Скажімо, трапиться непогане відрядження — зможе дозволити собі покозакувати, і це не вплине на сімейний бюджет.

Пересвідчившись, що потрібний документ при ньому, Пантя знову перейшов на роздумування. Він любив у спокійні хвилини стояння в черзі пофілософствувати. “Філософствування”— термін у даному разі надто гучний, ВД скоріше можна було назвати пошуком істини. Отак брав собі та й розмірковував, приміром, про справедливість та правду. І чим глибше замислювався, тим більше стверджувався на думці, яку б належало викинути з голови, бо дуже вже від неї відгонило крамолою. З тієї думки випливало, що в суспільстві існують дві правди, дві справедливості… Одна правда офіційна, друга — як її віддзеркалення — теж правда, тільки життєва, її кожний визнає в душі, але чомусь про неї на загалі не згадують, замовчують. З одного боку, якщо подумати, то все в нас начебто є, тим паче коли порівнювати з минулими століттями чи роками: і машини, і квартири, всілякі там меблі й магнітофони, а з другого — дістається все кожному ой як неоднаково. Кому падає з неба за посадою чи по блату, а кому — з великим потом і кров’ю, та ще й неодмінно через вимотувальні черги. То де ж та справедливість? Дійшло до того, що навіть у сім’ї відшаровується друге дно. Взяти хоча б їх із Нюрою, наче ж і живуть непогано, в сякому-такому достатку, але ж це все про людське око, насправді давно, якщо покласти руку на серце, вони один одному набридли, як гірка редька. Тому кожен із них має ще й свій маленький недоторканний світ, який старанно приховує, яким дихає тільки при нагоді й потай. Може, через таку роздвоєність і почастішали приховані від сторонніх пиятики й гульбища його колег по роботі. А коли й трапляються окремі суб’єкти, які не визнають двох правд, то серед колег, друзів, знайомих вони вважаються недоумками, а простіше, дурнями. Така людина більше програє, ніж виграє, більше втрачає, аніж знаходить. Що це за явище? Може, переродження або хвороба суспільства? Як це контрастує з тим, чому навчали в школі! Скромність, аскетизм, подвиг, самозречення в ім’я великої мети. Де те високе благородство і людські чесноти, притаманні буремній молодості наших дідів та батьків? Таке враження, що на всіх цих категоріях непомітно проступили поліровка або лак, а мистецтво й офіційна ідеологія старанно натирають цей лак шерстянкою. Час причесав ці категорії, пригладив і підняв на п’єдестал, до якого нам не дотягнутися. На мітингах та зборах красиво всі промовляють, закликають до сяючих вершин, до загального благоденства, а кожний зокрема стягує, що тільки можна, у своє гніздо, ховає, гребе у свою фортецю. Оце й є життєва правда. І якщо раніше боялися її розголошувати, то тепер знаходяться такі, хто вже й не приховує свої достатки, починає вихвалятися ними, козиряти посадою, машиною, зв’язками, знайомствами. А слабим світу цього доводиться напружувати всі жили, аби хоч торкнутися вершин благополуччя, інакше все, вилітаєш у тираж, у другий сорт, з тобою ніхто не буде рахуватися, тебе просто затопчуть… Все життя — це нескінченна черга за життєвими благами…