Четверта Станція стояла на планеті 2НР4725 серед безмежних боліт, завжди вкритих отруйним туманом. Раз на тиждень її доводилося розчищати від оранжевих водоростей, які жалились. Тягнучись із багниська, вони так обплутували комплекс, що чаша Телескопа не могла обертатись.

У нас же було зовсім інше. Коли постало питання про будівництво Шостої, місце для неї дібрали дуже швидко. Власне, вибирати було ні з чого: у потрібному секторі знаходилася лише одна планета й гіршого місця навряд чи можна було б побажати. Мертва скеляста кулька якимось чином існувала в системі двох зірок різного віку й розмірів, словом, різного класу. Кулька оберталася навколо своїх сонць по дуже витягнутій еліптичній орбіті й, крім звичайних днів та ночей, на РП4727 були ще один День і одна Ніч, відповідно — Світанок і Вечір, які, аби не виникло плутанини, у звітах писалися з великої літери. Ніч з великої літери тривала сто двадцять звичайних діб і починалася тоді, коли біле сонце ховалося за диск величезного червоного. Після цього всі сто двадцять днів осявалися лише тьмяним червоним гігантом. В цей час на Станцію без перешкод могли прилітати пороми, можна було ходити по поверхні, будувати, ремонтувати — тобто Вночі наставало більш-менш нормальне життя. Коли ж на обрії спалахувала спопеляюча біла зірка, починався День тривалістю сто вісімдесят діб. Це був найнеприємніший час на Станції. Температура на поверхні планети підскакувала настільки, що плавилося каміння. Від сонячних променів Телескоп ховався за пелюстками жаростійкого Купола, що мав теплові відбивачі. Аби хоч якось уберегти Станцію від високих температур, вирішено було поставити її біля самісінького полюса. Тут денна спека була не такою жахливою й грунт до ранку встигав охолонути настільки, що по ньому можна було ступати, хоча він і залишався м’яким. За всю історію Станції на РП4727, тобто майже за вісімдесят років, дев’ять разів захисний Купол Телескопа втрачав вертикальне положення й хилився в південний бік, бо, незважаючи на систему тепловідбивачів, саме з цього боку грунт розплавлявся й “тік”. І все-таки жодного разу за вісімдесят років Телескоп не виходив із ладу. Та найважливіше, що за всі ці роки жоден із членів тридцяти чотирьох екіпажів, що відчергували на Станції, не загинув, хоча вахта на Шостій і вважалася найнебезпечнішою. А може, саме це й дисциплінувало, примушувало бути вкрай обережним, двічі, а то й тричі дублюючи засоби захисту життя екіпажу. Опіки, звичайно, траплялися, й навіть серйозні, та повторюю, не загинув ніхто. Ми були на станції тридцять п’ятим екіпажем, половина якого — випадок унікальний, та ще й на вахті такої складності — чергувала на Кільці вперше. Для інших же, тобто для Богумила, мене та Адама — це була вже п’ята експедиція. За два тижні починався другий і останній день нашої вахти. В кінці Ночі, яка настане потім, База повинна буде прислати на РП4727 пором із заміною — і ми вже знали, хто це буде: екіпаж Сінгха. Я, Адам і Богумил міняли їх на Двадцять п’ятій. Кожного разу, покидаючи будь-яку Станцію, сумуєш, бо тут назавжди лишається шмат твого життя, неповторний, як і все минуле. Спогади про це минуле єднатимуть нас, шістьох, міцніше, ніж кревність.

Розмірковуючи над усім тим, я заснув перед ранком й проспав своє чергування на кухні. Маша, яка завжди прокидалася раніше за всіх, пожаліла мене (як не раз жаліла багатьох), і коли я відчинив двері нашої невеличкої кают-компанії, вона вже накривала на стіл. Сніданок був майже готовий. Маша збиралася йти, коли на кухні з’явився він, мовчки забрав свою порцію й пішов до себе. Ми з Машою перезирнулися.

Через годину всі, крім мене, — я чергував не тільки по кухні, а й по Станції — вирушили до Купола.

До Світанку було не так уже й далеко, і за ті кільканадцять діб ми хотіли десятки разів усе перевірити, знаючи, що потім такої можливості не матимемо. Богумил та Адам виконували найвідповідальнішу роботу — просвічували, простукували й промацували міліметр за міліметром фундамент Купола. Маша перевірю ла кріплення тепловідбивачів. Максим та Георгіос відповідали за кінематику Купола й електромережу. Петро знайшов собі роботу сам — він оглядав троси-розтяжки. дзеркала Телескопа.

На все це пішов тиждень, і коли роботи були завершені, в нас у запасі лишалося ще три доби. Ми всі були збуджені, хоча й намагалися не виказувати цього. За три дні починалося, мабуть, найважче — чергування за графіком у шлюзовій та шестимісячне сидіння під землею. Виходити до Телескопа в разі необхідності дозволялося лише черговим парам. Та ще раз на декаду провадився профогляд усередині Купола при закритих пелюстках. 1 аварійні виходи, й профогляд були можливі лише в короткі передсвітанкові хвилини, коли грунт хоч трохи охолоджувався й вкривався досить міцною кіркою. На кожний вихід відводилося не більше години. Понад цей час на поверхні ніхто не затримувався ось уже вісімдесят років — скафандри, а на Станції були лише спеціальні важкі скафандри, — згоряли після сходу білого сонця за тридцять секунд. Дзеркало Телескопа, не захищене Куполом, витримувало п’ятнадцять хвилин. Усе це ми добре знали, як знали й те, що коли б Телескоп вийшов із ладу, в Кільці утворився б пролом і аж до Ночі сектор, закріплений за нами, не прослуховувався б і не контролювався б Землею. Тут ми могли б проґавити Контакт, та найголовніше — корабель, зазнавши аварії в нашому секторі, не міг би розраховувати на допомогу. Тому й було прийнято рішення будувати резервний Телескоп, і ось уже другу вахту пороми возили з Бази на Станцію його частини, які тимчасово складались у просторому Куполі. Будівництво мало розпочатися через рік після нашого відльоту на Базу, й уже дібраний був посилений, з п’ятнадцяти чоловік, екіпаж. Щоб перекинути вчасно сегменти нового Купола, на Базу до двох поромів, які були прописані там, додали ще три — два зовсім нові…

Пелюстки Купола роз’їжджалися через п’ятнадцять хвилин після заходу білого сонця, й за п’ятнадцять хвилин до його появи — змикалися. Надходив День. Під час роботи Телескопа троє з екіпажу постійно перебували в готовності номер один, тобто сиділи в шлюзовій камері з інструментальними ранцями. В разі аварійного сигналу виходили двоє — третій залишався на підстраховці. До Купола вели два тунелі — основний, він закінчувався під Куполом, та запасний — на тринадцять метрів коротший. Ним користувалися, коли виникала потреба вийти на поверхню за межами Купола. В шлюзовій та щитовій було встановлено по два екрани: один показував, що відбувалося під Куполом, друга камера була закріплена іззовні й захищалася тепловідбивачами. Її розмістили за п’ятдесят метрів від Купола, з таким розрахунком, щоб можна було бачити весь Телескоп.

Напередодні того Світанку ніхто не спав, хоча робота пелюсток Купола, телекамер, шлюзової, вхідного й запірного люків обох тунелів була перевірена десятки разів. Нарешті за годину до Світанку Богумил, я та Максим почали вдягатися в “передбаннику”. Ось тоді й з’явився він із своїм легким пілотським скафандром і, не звертаючи на нас жодної уваги, теж почав одягатись. Богумил зиркнув на нього, але промовчав, — навчений. Я знав, що Іржі так і не поговорив із Петром; спочатку зволікав, а потім уже було просто ніколи. А може, командир розумів, що після тієї розмови навряд чи щось зміниться на краще. Могло бути й навпаки…

Коли ми, вдягнувшись, увійшли до шлюзової, до закриття пелюсток лишалося трохи більше тридцяти хвилин. Відповідно до інструкції ми всілися в крісла перед екранами. Масивні пелюстки Купола було добре видно. Ми сиділи мовчки. За п’ятнадцять хвилин до Світанку спрацював фотоелемент на щоглі Купола й на Станції ввімкнулася сирена. Вона гула всюди: в усіх каютах, в операційній, на кухні, в шоломофонах кожного з нас. З першими ж звуками сирени Максим, який був другим номером у нашій ланці, підвівся й замкнув червоний рубильник. Якби він цього не зробив, спрацювала б двічі продубльована аварійна система. Ледь рубильник піднявся, важкі вогнетривкі пелюстки ожили й поповзли назустріч одна одній. За півтори хвилини вони зійшлися й завмерли. І лише тоді вимкнулася сирена. Певен, що в ту мить полегшено зітхнув не один я. Та ніхто не ворухнувся, не промовив і слова. Тепер ми всі дивилися на лівий екран. Коли здавалося вже, що збігло не тринадцять хвилин, а значно більше, щось невловиме, непомітне кресонуло по верхівці Купола й у тому місці він раптом спалахнув блакитним: я майже відчув, як розжарюється там метал. Кілька хвилин по тому вже третина Купола палала на тлі фіолетово-чорного неба. Мені здалося, Що я бачу, як краплинами сповзає донизу вмить розплавлений пил, який нашарувався на Куполі впродовж Ночі. Ще через кілька хвилин Купол уже весь палав яскраво-жовтим, і мені ввижалося, наче навколо нього шугають вихорами, закручуються в невеликі стрімкі смерчі напівпрозорі язики полум’я, в’ються, шукають якоїсь щілини, аби ввірватися всередину й палити, палити, палити усе підряд.