Кімната. Два шандали зі свічками. У фотелі — жінка в чорному.

— Знаєте, я його дуже любила, — сказала жінка. — Дуже. Він був художником.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте. Я любила в ньому Митця. Він їхав і повертався. Знаєте, наше тіло пам’ятає довше. Довше, ніж серце. Він повертався. І вночі знову моя голова лягала йому на плече, а стегно притулялося до стегна, неначе тільки вчора ми спали разом. Я люблю сидіти на підлозі. Читати, дивитися телевізор. Я любила сидіти біля його колін і слухати. Він був сильний і талановитий.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте!

Глібов увійшов у напівтемряву і повернувся звідти з чаркою коньяку. Жінка взяла чарку і кивнула:

— Налийте всім.

Глібов знову вийшов з освітленого кола.

— Розумієте, — жінка тримала чарку в долонях, — я була певна, що він талановитий.

Я бачила його ескізи, етюди. Він писав вірші… Знаєте, — вона засміялася, волосся розсипалося по плечах, і було видно, що жінка молода і вродлива, — одного разу він сказав: “Я напишу роман”, — а я відповіла: “Мені приснився початок твого роману”. — “Який?” — “Синьо-чорний з золотим…” Він подумав і сказав: “Мабуть, саме так він і розпочнеться. Хоча я почав з іншого: “Чоловік зрозумів, що життя не склалося…” Я знала, що він напише цей роман. І ту картину. І вірші. І зробить усе, що захоче…

— А потім? — Глібов дивився просто в її зелені очі і бачив у тих зіницях сумну Ольгу, і Рудольфа, який сидів на підлозі біля дверей, і Сіверського з чаркою у руці.

— А потім, — вела далі жінка, — потім я прийшла на виставку і побачила його полотно.

Тільки зараз Сіверський почув запах скипидару і зрозумів, що вони з жінкою колеги по ремеслу.

— І ти побачила, — заплакала Ольга, — що це погано?

— Ні, — відповіла жінка. — Це було не погано. Це було жахливо. Це було бездарно.

Він прикидався художником.

Сіверський здогадався:

— Ти розлюбила його?

— Ні. Я досі його люблю. Але себе я люблю більше.

— Ти маєш на увазі, — Глібов підійшов до шандала і дмухнув на свічку, — що заради поваги до себе самої ти залишила коханого?

— Виходить, що залишила.

— Так помер він чи ні? — спитав Глібов у Сіверського.

— Ліпше б помер! — несподівано розгнівався Рудольф.

— Що з нами роблять, — схлипнула Ольга.

— А що? — сказав Глібов. — Вона на диво точно вхопила суть.

— Я люблю його. Але його більше немає. А справді була б могилка — було б де поплакати… — Жінка засміялася і тріпнула головою: — Славо, налийте нам.

— Вона — жива? — кивнув на жінку Глібов.

— Може бути, — відповів Сіверський.

— Жива, — сказала Ольга.

Жінка підвелася, і всі побачили, що вона горбата.

— Господи Ісусе! — не стримався Рудольф.

— Ходім додому, Іване, — сумно сказав Глібов.

— Час, — підтакнув Рудольф.

Жінка взяла пальто:

— Я теж з вами.

Світало. Продеренчав порожній трамвай.

“Чому, — думав Глібов, — ніч закінчується сумним ранком? Гидко дивитися на трамвай, на жіночу голівку на твоїй подушці… Ми живемо. Але нас колись намалювали, і ми померли. Тепер живемо в намальованому світі. Ця жінка — вона кохала. Що з того?

Намальоване вогнище тата Карло. Єдина жива людина — каліка. Господи! Дай мені сили пережити це! Чорні силуетики побігли чорними вулицями. Навіщо мені тепер запальничка?”

Глібов зупинився під ліхтарем, дістав запальничку й кинув її на водостічну решітку. Пістолетик застряв між ґратами. І тоді Глібов підбором спробував проштовхнути цю іграшку в чорний отвір. Розлючений, він бив по ній, доки не перетворив на шматочок безформного заліза.

“Не можна так, — думав Сіверський, — фіолетових коней більше не буде. Людина слабка. Канючить, канючить у долі хоч стілечки таких перевтілень. А коли має… Той, хто сидить нагорі, теж розумний. Не дає, не дає, а потім — лясь тобі на тім’ячко грудку щастя: на, мовляв, жери. А ти, слабка людина, лякаєшся — не треба. І ходиш, треш на лисині ґулю, набиту тим-таки щастям. Сумно. Потім знову просиш, а він тільки посміхається: чого не брав, коли давали…”

“Де, де помилка? — розмірковував Рудольф. — У чому я винуватий? Жив, як інші, навіть ліпше. Я, звичайно, не вірю, що я намальований. Але з іншого боку… В намальованому світі живуть намальовані люди. Це логічно”.

“Шкода Ваню, — думала Ольга. — Бідолашний. За що людина мучиться? За фарби оті кляті… Так і помре під парканом”.

Чому Сіверський мав померти під парканом, Ольга не знала, але відчувала, що жити йому буде важко.

Важко забути цю ніч і фіолетових коней.

Так вони добрели додому. І зрозуміли, що все й справді минуло. Постояли перед під’їздом, не наважуючись увійти. “А що, як?” — думав Глібов.

“Може…” — сподівався Сіверський.

— Холодно, — сказала горбата і шарпнула двері. Тоді всі гуртом рушили слідом і затупали по сходах.

У майстерні було темно й тихо. Тхнуло олією і вином. Гостей не було. Лише на канапі хропів Богданов.

Сіверський обережно підійшов до картини. Помацав простирадло.

Кепсько було Івану, ой як кепсько.

— Казки, Іване, — співчував йому Глібов, — лишились у дитинстві.

— Стягни те рядно, — підказала Ольга.

Сіверський відчайдушно смикнув за край простирадла. На полотні плоско і мертво скакали чотири вершники на фіолетових конях.

— Ніяких чудес, — сказав Глібов.

— Ніби нічого не було, — зітхнув Сіверський.

А нічого й не було.

Борис Штерн

ЗАГАДКА ЧОРНОГО МОРЯ

Оповідання

Молодіжна газета в приморському місті мала назву “Молодий чорноморець”. Її відділом культури завідував літній чоловік, який підписував статті псевдонімом Нордост. Нічого від славнозвісного вітру у нього не було: штани, підперезані старим флотським ременем, на ньому ледве тримались, а в чому трималася душа — невідомо. Шкіра та кістки: дмухни — полетить.

Але новачки й позаштатні кореспонденти тяглися саме до Нордоста, тому що в нього було найдобріше в редакції обличчя, та й назва відділу — на будь-які життєві випадки.

— Відділ культури — наче прохідний двір, — полюбляв скаржитися Нордост. — Усі прагнуть щось надрукувати.

Ось, наприклад, сьогодні зранку, не встиг іще Нордост заварити чай, як у відділ культури зазирнув заклопотаний молодик — із тих, які пишуть і ходять.

“Новенький”, — відзначив Нордост.

— Заходь, сідай, — запросив завідуючий. — Нічого не кажи, зараз я тебе розгадаю.

Телепатично… Студент третього курсу філологічного факультету. У “дипломаті” — вірші, а в голові — агресивний план захоплення рубрики “Молоді голоси”. Все правильно вгадав?

— Ні, — усміхнувся студент. — У мене проза.

— Це одне й те саме, — зітхнув Нордост. — Усі під богом ходимо. Велика проза?

— Роман. Триста дев’яносто шість сторінок.

— Для газети це знахідка, — розуміюче кивнув Нордост. — Завтра ж почнемо публікувати… з продовженням до кінця року. Який роман? Фантастичний?

— Так, фантастичний. На військово-морську тему. Про висадку феодосійського десанту.

Мабуть, уперше в житті Нордост розгубився. Він устромив кип’ятильник у пивний кухоль з холодним чаєм.

— Усе правильно! — вимовив замислено. — Настав час молодому поколінню сказати своє слово про війну. Що ж, почитаємо. А зараз виручай: рубрика горить! Якщо вже ти пишеш морську фантастику, тебе треба познайомити з Федором Крюковим. Ось тобі бойове завдання: катай на спуск імені Добролюбова, — Нордост уже писав адресу, — візьми в нього інтерв’ю і зроби мені нарис для рубрики “Про людей хороших”, а то ми здебільшого про поганих пишемо… А він чоловік незвичайний. Моряк. У сорок першому році, приблизно в твоєму віці, втратив праву ногу, а з протезами тоді було скрутно. То він знаєш що зробив? Не спився і не пішов з костуром та гармошкою по трамваях, — ні, він купив велосипед і почав ним їздити, крутячи однією ногою. Оце людина!