Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:

— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ася…

— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мій дім.

— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!

— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!

Наталя Паняєва

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС

Оповідання-феєрія

Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.

— Загнуздали!

Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.

— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.

Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.

Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.

Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи, переповідав плітки. І зараз, сидячи у фотелі посеред майстерні, Глібов розглядав вершників і втішався тим, як вигідно контрастує його елегантний костюм зі стареньким светриком Сіверського.

— Їх треба звільнити, — нарешті зробив висновок Глібов. — Так, звільнити.

Різко викинув руку вперед і чотири рази клацнув запальничкою.

Сіверський відчув запах гару, який перебив запах плісняви й олії.

Глібов затягнувся сигаретою. Мчали фіолетові коні, розметавши вуздечки.

Сіверський тоненько звереснув.

— Ти що, Іване? — Глібов байдуже повернувся до канапи. — Невже тобі не подобається? — Розтоптав недопалок на брудній підлозі і підвівся. — Давай-но ще раз спробуємо.

Сіверський мовчав.

Глібов пройшовся вздовж стіни, вишукуючи інше полотно. Торкнув носком черевика натюрморт з ядучо-жовтими плямами в неоковирному, схожому на старий чобіт глечику. Гмикнув і клацнув запальничкою. Знову запахло гаром.

Ядучо-жовті квіти лишилися стриміти в глечику-чоботі.

— Не вийшло. Мертва картина, — констатував Глібов.

На сходах почулися кроки.

— С-с-славко, — затинаючись з переляку, прошепотів Сіверський, — с-сховай!

— Що? — не зрозумів Глібов.

— К-коней.

— Навіщо? — Глібов здивувався.

— Йдуть! — гикнув Сіверський.

— Нервовий ти якийсь став, Іване. — Глібов неквапом напнув на картину брудне простирадло, на якому спали всі клієнти старої канапи.

У двері вже сунули гоcті.

— Іване! — кричала спортсменка Лариса, розмахуючи руками. — Великі новини!

Вона метушилася, стягуючи з себе шубу і водночас намагаючись доторкнутися до Сіверського яскраво нафарбованими губами. Сіверський ухилявся, він знав, що Ларисина помада змивається погано.

Товстий і вусатий Богданов важко кректав у кутку, викручуючи собі руки, бо пальто було йому замалим.

Лариса, почепивши шубу на вішалку, вирвалася на вільне місце і, крутячись на каблуці, вигукувала:

— Великі новини!

Глібов мовчки спостерігав цю метушню. Потім мовчки підняв запальничку. Клацнув.

Лариса зникла.

— Метеор-баба, — Богданов витирав хусточкою спітнілу лисину, — зникла зі швидкістю звуку.

Сіверський знесилено опустився на долівку.

— Що з Іваном? — запитав Богданов, ховаючи хусточку в кишеню піджака. Піджак теж був йому замалий.

— Нервовий він, — відповів Глібов, знімаючи простирадло.

Знову по майстерні заметалися, форкаючи, фіолетові коні. Вуздечки зі свистом розтинали повітря. Безладно метлялися стремена.

— Добре! — прогув Богданов. — Як живі! Дихають.

— По-моєму, навіть форкають.

— Експресія! Молодець, Іван!

— Молодець Глібов, — сказав Глібов, але Богданов не зрозумів.

Сіверський потроху приходив до тями.

— Слухай, Іване. — Богданов присів біля нього навпочіпки. — Це надзвичайно! Лариса вже казала. До речі, зникла кудись. Метеор-баба, затягла мене сюди, а сама пурх — і нема. Ні. Глібов неправий. Картинка прекрасна. Так от. Великі новини. Виставка. Я не знаю — яка. Якась. І хто у виставкомі — теж не знаю. Іване, ти нічого не чув? Ох, які ж вони славні, ці конячки. Люди повинні їх побачити. Світ повинен дізнатися про них! Дай їх світові, Іване! Ти будеш благодійником людства. Ви, Глібов, бажаєте бути благодійником людства? Не вийде — не старайтесь. У мене теж. Я все життя малюватиму квіточки в банці з-під сметани. Золотих рибок. Сині очі. Світ я не переверну. І ви, Глібов, не перевернете…

— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.

Сіверський заскиглив у кутку.

На сходах почулися кроки.

До майстерні ввалювалися гості.

— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.

Дами хихотіли.

— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.

— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.

— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.

— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.

— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.

— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…

— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.

— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.

Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.

Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.

У голові Глібова стиха дзвеніло.

Було гидко. Про нього забули.

Він одягнувся й вийшов.

На вулиці було темно й холодно.

Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.

Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.

— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.

— Вперед! — Глібов викинув поперед себе руку.

Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.

Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.

Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.