Так от, нічого подібного цим разом не сталося, й церемонія вітання Петра з нагоди вступу в герцогську родину пройшла без ускладнень. Кардинал Тіначчо зняв із подушечки, яку тримав перед ним старший церемоніймейстер, maоtres des cйrйmonies з білячими зубами, герцогський меч у золотих піхвах та золоте берло і неквапливими рухами передав ці обидві коштовні регалії донові Тімонелеві, котрий, уклякнувши на одне коліно, шанобливо поцілував берло, перше ніж укласти його Петрові в руку, а потім припнув йому до пояса меч. Відтак він підвівся, приклав три пальці до розп’яття, яке тримав перед ним кардинал Тіначчо, й заскрипів своїм старечим голоском:

— Ім’ям усіх громадян Страмби я, як головний суддя, вибраний ними представник, складаю вам, герцогська високосте, присягу у вірності й слухняності.

І народ забувши або не бажаючи згадувати, що подібне вже відбувалося тут зовсім недавно, що вимовлялися ці самі слова, коли узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, приймав берло, висловлював зараз бурхливу радість, немовби й справді був переконаний, що настають часи нові й небувалі, найкращі з усіх тих, які вже минули. Отже, з цієї хвилини Петр став герцогом, вибраним за всіма правилами, і ніщо вже не могло завадити йому виконати свої наміри.

Коли ритуал вручення меча й берла було завершено, Петр, прикрашений цими атрибутами, зійшов головними сходами до палацової брами; там на нього вже чекав білий кінь з золотими підковами, під осяйним чапраком, на його породистій вузькій голові погойдувався білий султан із пір’я; на цьому коні, за давнім звичаєм, Петр мав проїхати вулицями столиці. Сенсу й справжнього підґрунтя цього звичаю добре не знав ніхто, — можливо, це був символічний натяк на нерозривний зв’язок правителя з його підданими, а може, це робилося просто для того, аби народ міг краще роздивитися свого нового володаря.

Коли Петр сів на коня, його оточило четверо пажів, які підняли на позолочених дерев’яних тичках білий балдахін; захищений цим балдахіном, у супроводі кардинала Тіначчо та корпусу чужоземних послів, чия участь у цьому параді була бажана, оскільки треба було показати, що не тільки сама Страмба, але й довколишній світ радо схвалює вибір нового герцога, Петр повільно об’їхав piazza Monumentale, причому народ, який ще з учорашнього дня захрип, щосили кричав evviva й так щільно заповнив весь майдан, що супровід продирався вузьким проходом, а балдахін, який ледве тримали слабкі ручки пажів, гойдався і хитався з боку на бік; однак ця маленька недоладність нітрохи не применшувала гідності герцогської проїздки, а, навпаки, будила в громадян, які за нею спостерігали, симпатію і здорову веселість.

З piazza Monumentale Петр і його почет звернули на via del Sole, а звідти на трикутний майданчик Santa Croce, де нарешті сталося те, чого з таким нетерпінням чекали громадяни Страмби, про що кожен з них мріяв і до чого готувався; це був той жаданий і старанно підготовлений ефект, несподіваний зрив якого гірко розчарував би ціле місто: білий Петрів кінь загубив одну із своїх підків, праву задню, яку герцогський коваль навмисне прикріпив сяк—так; слід зазначити, що тільки ця підкова була із щирого золота, тим часом як інші три, добре прибиті, були тільки позолочені. Через цю притичину Петр на кілька хвилин відстав від кардинала та чужоземних послів, у яких темперамент італійців часто викликав подив, бо бійка за підкову була така вперта й дика, що довелося зупинитись і зачекати, поки вона скінчиться.

Коли ж, нарешті, Петр і його почет рушили з piazza Santa Croce на piazza Monumentale, сонце раптом сховалося за ліловими хмарами, засвистів вітер і несподівано налетіла хуртовина, така густа й колюча, що не стало видно нічого далі, ніж на п’ять кроків, і на балдахін над головою Петра, люто шарпаний вітром, намело цілу кучугуру снігу. Для гірського краю в цьому не було нічого особливого й—незвичного, але та обставина, що хуртовина почалася саме під час. першої проїздки нового герцога, в багатьох забобонних серцях збудила тривогу й застрашливе передвістя, що владарювання герцога Петра Першого буде сповнене неспокою, передавалося від уст до уст.

Назавтра, тільки—но розвиднилося, кардинал Тіначчо вирушив до Рима, щоб привезти свою небогу Ізотту і віддати її Петрові за дружину.

Першою Петровою акцією в ролі правителя Страмби було скликання giudizio de dodici savi, Суду дванадцятьох мудреців, який мав установити вину Алессандро Барберіні та його шістьох спільників, котрі пережили різанину під Страмбою, і визначити їм заслужену кару.

— Це перший справжній судовий розгляд після смерті герцога Танкреда, бо узурпатор Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, загарбавши всю владу, не цікавився нашою думкою, — сказав Петрові головний суддя, високоша—нований дон Тімонель. У мудреців щодо Петра сумління було нечисте, бо серед них не було жодного, хто не брав би участі в змові проти нього, наприклад, аптекар Джербіно, який був узурпаторовим порадником і його правою рукою, чи міністр фінансів банкір Тремацці, який навздогін за Петром послав до Рима гінця, щоб його там заарештували, чи Антоніо Цанкетті, чиєму синові Гамбаріні доручив убити Петра, а тому всі вони змагалися в прислужливості новому правителеві і в проявах доброї волі та лояльності. Зате оскаржені перуджанці трималися на подив самовпевнено, майже зухвало, про щось між собою перешіптувалися і підсміювалися, — одне слово, поводилися так, неначе їх було запевнено, що з ними нічого не станеться, і якщо з рук знавіснілих горян вони вийшли живими й неушкодженими, то тепер їм уже ніщо не загрожує.

Дон Тімонель розпочав судове засідання трьома ударами молоточка об дзвінок і звернувся до Петра:

— Прошу вас, ваша високосте, особисто розібратися в цій справі й на свій розсуд винести вирок цим юнакам. Не бажаючи впливати на думку вашої високості, я все ж дозволю собі висловити уклінне прохання, щоб ваша високість милостиво зважила на їхній майже дитячий вік, а також на те, що дев’ять їхніх товаришів уже наложили життям за цю свою нерозважність. Тому я клопочу за те, щоб їм завдали доброї хлости на piazza Monumentale, а потім під вартою відправили додому.

Петр хвилину посидів мовчки з заплющеними очима, а тоді запитав:

— Решта членів Суду підтримують цю пропозицію? Одинадцять мудреців шанобливо закивали головами на

знак згоди.

— Але ж хлоста — слово багатозначне, — сказав Петр. — Вам належало б висловитися точніше, синьйори. Моя думка така: кожного з них треба стукнути по лобі ополоником, як це роблять матері, коли їхні синочки рвуть на парканах штанці, або відшмагати мітлою, певна річ, тією її частиною, якою метуть, щоб не боліло.

Оскаржені юнаки явно стривожились і насторожилися.

— Скажіть мені, синьйори, — вів далі Петр, — як, згідно з кодексом Страмби, карається крадіжка курки?

Дон Тімонель зволікав з відповіддю, потім, облизавши губи, сказав придушеним голосом:

— Шибеницею, ваша високосте.

— А крадіжка коня?

— Теж шибеницею, після попереднього виламування ребра.

— А підпал?

— Запіканням на малому вогні.

— А фальшування грошей?

— Зваренням у киплячій олії.

— А вбивство?

— Колесуванням.

— І це, по—вашому, справедливо?

— Виходячи з обмежених людських можливостей, справедливо, — відповів дон Тімонель. — Бо курокрад, приміром, якщо його вдалося зловити, розплачується за тисячу інших злодіїв, котрих упіймати не вдалося.

— А карати хлостою негідників, винних у віроломстві, військовій зраді й зловмисному вбивстві свого командира це, по—вашому, справедливо?

— Щиро кажучи, — відповів дон Тімонель після гнітючого мовчання, — ми всі сподівалися, що ваша високість почне своє благослевенне і всім страмбським людом схвалене правління великодушним вчинком, себто амністією, під яку підпадуть і ці сердеги. Оскільки цього не сталося, ми прагнули… я прагнув… з огляду на їхню молодість…

— А Джованні Гамбаріні теж розпочав своє благословенне правління оголошенням амністії? — запитав Петр.