Отже, всього цього, повторюємо, Алессандро Барберіні і його друзі не знали, за що й поплатилися гірше, ніж жорстоко.

А Петр, десятками сильних рук посаджений у сідло, почав свій тріумфальний похід до столиці герцогства, до своєї Страмби, скелястою стежкою, обабіч якої стояли селяни, котрі щиро його вітали.

Уже споночіло, але була місячна повня, й на горах, на пагорбах і на скелях палали великі вогнища, яскравим полум’ям освітлюючи небо, всіяне зорями; а коли перед ними відкрилася долина й, схожа на величезний пень, з’явилася гора Macca, яка на своєму камінному хребті несла Страмбу, Петрові здалося, що все місто палає, поглинуте вулканічним вогнем, а з його брам витікає розплавлена лава; та це була не пожежа і не розплавлена лава, а юрми людей, які розмахували смолоскипами й пливли з брам назустріч новому герцогові, котрий наближався; герольди з сурмами, дівчатка в білих суконьках, з повними свіжих весняних квітів кошиками, яких охороняли лучники в парадному вбранні на конях, барабанники, блазні й дударі, картезіанці в сніжнобілих шатах, які співали релігійних, але сповнених радості пісень, вояки в блакитному й гвардійці в жовтому, за ними — сам кардинал Тіначчо в супроводі вісьмох пажів, верхи на гнідому коні під кармінно—червоною, розшитою золотом попоною, за ним герцогиня—вдова в золотих відкритих ношах, пригорнувши до себе юродиву Б’янку, в оточенні всіх своїх придворних дам, які йшли пішки, кокетливо підібравши свої спідниці; за ними рухалася вся страмбська знать і багаті міщани і, нарешті, нескінченний людський потік — бідаки, усі в святковому, всі зі смолоскипами й ліхтарями, і всі до хрипоти вигукували своє duca, duca, evviva duca, duca.

Петр жадібно шукав серед них обличчя чарівної молодої жінки зі збудливо—грішними тінями під неймовірно великими очима, потрійну корону чорних кіс, які палали темним вогнем, але не знаходив її ніде; прекрасна Фінетта, яка після закінчення, за її власним висловом, спектаклю гніву й прикрості через втечу віроломного Петра Куканя без сумніву стала старшою управителькою, тільки вже не гам—барінівського, а герцогського палацу, і тепер, либонь, готувала чудову зустріч переможцеві, який повертався до міста; думаючи про неї, Петр відчував приплив тепла до серця, і його смуток, спричинений смертю капітана д’Обере, поволі відступав. «Якщо у мене в цілому світі немає щирого друга, то є бодай подруга, котра ніколи не зрадить», — думав він.

Юрба, яка супроводжувала Петра, попростувала до Партенопейської брами; в цьому, мабуть, ховався певний задум, бо ця брама була дещо збоку від їхньої дороги — нею, як правило, користувалися тільки ті, хто приходив із півночі, з Болоньї, але в жодному разі не ті, хто наближався до Страмби з півдня, з Умбрії. Як нам відомо, перед цією брамою височів пагорок для страт, і, очевидно, треба було, щоб новий правитель відразу, з першого ж погляду пересвідчився в жорстокості свого незаконного попередника, бо шибениці на цьому пагорку були обвішані трупами так само густо, як і того разу, коли Петр і Джованні вперше приїхали до Страмби, і в усі п’ятеро коліс, піднятих на палі, так само було вплетено спотворені тіла; одне з цих тіл, тонке, струнке, було жіноче. Волосся закатованої, грубо вистрижене катовими ножицями подекуди аж до самої шкіри черепа, вкрите пилюкою, болотом і кров’ю, було біле; обличчя невпізнанно змінилося, розклалося, і його роздзьобали птахи, так що на ньому можна було розрізнити лише дві ямки, в яких колись були посаджені очі, й чорне провалля вуст, і досі розверсте в останньому зойку болю. Все це нагадувало тліючу купку листя, розворушений мурашник, груду болота, розтоптану ратицями худоби; Петр здригнувся від жаху, побачивши це видовище; він був твердо переконаний, що це не тліюча купка листя, не розворушений мурашник, не розтоптана груда болота, а що це людське обличчя, точніше, було колись ним. Блідий Петр зблід іще дужче.

— Це… — сказав він, хоч уже здогадувався, хто це.

— Це, високосте, ніхто, — озвався поруч послужливий голос одного з придворних, які його супроводжували.

— Як це ніхто?

— Una niente, ніщо, — повторив голос придворного з таким підлесливим шепотом, яким розмовляють тільки з тим, хто щойно зійшов на найвищий щабель влади. — Колишня господиня заїзду, а потім полюбовниця Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я.

Підлесливий голос вів далі, немовби вві сні:

— Узурпатор Джованні Гамбаріні підозрював Фінетту, — так називалася ця особа, — що вона комусь… комусь… я точно не знаю кому… допомогла втекти з темниці, і вона в цьому зізналася під тортурами. Через те він наказав її колесувати. Але, повторюю, це була una niente, ніщо, особа, нічим не прикметна в кривавій історії цих днів… хіба тільки тим, що…

— Тільки тим, що? — перепитав Петр.

— Тільки тим, що вона відзначалася винятковою силою і волею до життя, — сказав придворний. — Відколи світ світом, ніхто такого не чував, щоб колесували жінку. Жінок вішають, спалюють, живцем закопують у землю, але щоб їх ламали в колесі — такого ще не було. Тож це перший відомий в історії випадок, і мушу вам сказати, що це була велика несподіванка, бо ще ніхто так довго не жив після того, як його вплели у колесо, як вона. Усі в Страмбі ходили дивитись на неї і навіть бились об заклад, чи довго вона ще витримає. А вона жила й жила, аж поки нарешті Господь покликав її до себе.

— І мучилася? — запитав Петр зі слабкою надією почути на відповідь, що Фінетта зразу знепритомніла й хоч іще жила, нічого вже не відчувала. Але підлесливий придворний з подивом глянув на нього:

— А як же інакше, високосте? Смерть на колесі невимовно тяжка.

Петр притис до очей обидва кулаки, здоровий і поранений, і простогнав:

— Будь проклята та хвилина, коли взагалі все це почалося!

Частина п’ята

FINIS STRAMВАЕ

Другого дня в головній залі герцогського палацу зібрався сенат, так звана Велика рада, ядро якого складав Суд дванадцятьох мудреців — giudizio de’dodici savi, розширений за рахунок представників цехів; єдиним пунктом програми цього засідання було формальне обрання нового правителя. Ситуація була ясна: узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, зник, бажання Його святості всім відоме, населення Страмби ставилося до Петра з явною прихильністю, і тому засідання, яке відбувалося за зачиненими, старанно пильнованими дверима, довго не тривало; вже через півгодини на галереях палацової вежі з’явилися барвисто вбрані герольди, які пронизливим вереском своїх сурм сповістили всіх, хто зібрався на piazza Monumentale, що вибори пройшли з успіхом, і юрба зустріла цю вість вигуками «слава». Невдовзі по тому на балкон, з якого в часи свого благословенного правління промовляв до народу герцог Танкред, вийшов голова Суду дванадцятьох мудреців, іспанський дворянин дон Тімонель дела Сафра, щоб радісну новину, яку щойно було повідомлено громадськості в музичній формі, підтвердити ще й усно; а відтак він шанобливим і привітним жестом запросив нового володаря, який досі тримався віддалік, підійти ближче і відрекомендуватися своїм підданим.

Петр був одягнений у пишне вбрання з білого атласу, пошите майстром Шютце та його підмайстрами за одну ніч; голову його оздоблював білий, усіяний діамантами берет, з—під якого виглядала свіжа пов’язка, накладена на рану, що додавало йому геройського вигляду та привабливості; ліва рука, яка ще вчора була обмотана закривавленою ганчіркою, з—під якої стирчали жмути корпії, була завита елегантним бинтом так старанно, що жителі Страмби могли виразно розгледіти: в нового герцога бракує підмізинного пальця. Схудле героєве обличчя, дбайливо підправлене косметикою, було бліде, позначене двома кривавими слідами від батіжка, які тяглися від підборіддя аж до лівого вуха й скроні.

З рук кардинала Тіначчо, котрий стояв поруч нього, він прийняв благословення, а герцогиня Діана, вродлива й усміхнена, начертала йому на чолі хрест. Як ми вже знаємо, вона не любила Петра, він здавався їй підозріливим і дивним, та й кардинал Тіначчо, звісно, теж не був задоволений тим, що представник місцевої знаті, Джованні Гамбаріні, повівся так боягузливо, нерозумно, ганебно, через що наступником роду д’Альбула і господарем Страмби став чужинець, однак успіх є успіх, а Петрів успіх був такий переконливий і безсумнівний, що обидві ці великі особи, кардинал і герцогиня—вдова, змушені були скоритися й, затаївши в душі образу та лють, люб’язно всміхатися власному програшу. Отже, Петр дістав благословення, причому люд, який пильно стежив за цією церемонією, обговорюючи і коментуючи кожну подробицю, відразу помітив, що маленької Bianca matta десь не видно, можливо, герцогиня—вдова боялася, що юродива дозволить собі якусь нову непристойність, і тому порушила свою beneficenza permanente, постійну примхливість, якої за інших умов ретельно додержувалася. Адже минулого разу, коли узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, вийшов на балкон у супроводі цих самих поважних осіб, кардинала й герцогині—вдови, Bianca matta простягла до нього руку, немовби й собі хотіла його поблагословити, як це щойно зробили кардинал з герцогинею; але коли він з усмішкою нахилився до неї, щоб вона дотяглася до його чола, вона дала йому ляпаса, налякавши цим усіх, хто спостерігав цю сцену. Громадяни Страмби витлумачили це як погану прикмету і, здається, не без підстав.