Та Петр теж був не слабак і, навіть знавіснівши від люті й жаху, не втратив розуму, а, згадавши один чудовий прийом, якого його багато років тому навчив старший товариш Франта, вдавив у вічі вбивцеві два пальці лівої руки, а правою зацідив його під щелепу і, натискуючи на горлянку знизу вгору, спричинив такий нестерпний біль, що той, захарчавши й завивши, враз відпустив його шию й схопив за обоє зап’ясть, але Петр різким ривком вивільнився з його рук, і теж завдяки Франтиній науці, а потім уже вистачило різко рубонути — теж школа меткого Франти, — ребром долоні по лівій скроні, і здоровань, украй виснажений потрійним хитромудрим прийомом, перейнятим від сина потіпахи Ажзавтрадодому, перекинувся на бік і так лишився лежати, безпорадно смикаючи лівою ногою, що було безсумнівною ознакою струсу мозку. А Петр підвівся й, хитаючись, наче п’яний, ввійшов до будинку, щоб у непроглядній пітьмі намацати дорогу туди, звідки долинав жалібний стогін Джованні.

Він застав його на ліжку, заваленого сволоками й камінням, які впали на нього з обрушеної стелі. Джованні скиглив, що в нього розтрощені обидві ноги, але виявилося, що сволоки, замість придавити його, навпаки, захистили від більшого лиха, впали упоперек тісної кімнати й не змогли привалити його всією своєю вагою; отож коли Петр після довгих зусиль визволив його, Джованні, хоч і мав жалюгідний вигляд і весь був у синцях, зате цілий. Тим часом землетрус припинився, і страшна ніч змінилася похмурим неприємним ранком, який годився лише для того, щоб освітити жахливе спустошення міста, до якого прибули наші подорожні. Вежа храму святого Стефана нагадувала дуплистий зуб, вежа храму святого Іоанна теж мала жалюгідний вигляд, так само як і вежа святого Михаїла біля єзуїтської колегії; головний міст, що вів до замкової брами, знову був зруйнований і, за своєю давньою звичкою, плив по Дунаю до Скіфського моря; посеред вулиць зяяли тріщини, будинки понахилялися, коминів наче й не було; оскільки своя сорочка ближча до тіла, з усієї цієї руїни юнаків найбільше вразило те, що їхня карета зникла з двору разом з перснем Чезаре Борджіа, і з соболиними хутрами, й зі справжньою Моною Лізою, й з іншими коштовностями, які були в ній; щезли й коні, які тягли карету, і верхові, зникла й чудова рушниця Броккардо; не важко здогадатись, що звіялися й лакеї — вони були вже далеко — за горами, за долами!

Петрові й Джованні, які втратили коней і карету, не залишалося нічого іншого, як вирушити завойовувати світ на своїх двох. Вони так і зробили й, вийшовши з Відня, подалися проти течії Дунаю і два дні тинялися, опираючись західному вітрові, місцевістю сумною, наче передпілля чистилища — праворуч височіли стрімкі скелі, схожі на величезні руїни мурів, ліворуч, між дорогою і річкою, — коричневі, з фіолетовим відсвітом зарості вересу.

— Врешті—решт ми можемо тільки радіти, — озвався Петр, — що здихалися цих харцизяк, які зазіхали на наше життя і яким, крім усього іншого, ми винні були гроші, а така ситуація, погодься, не лише нестерпна, але й безглузда і негідна нас.

І, щоб довести, що його оптимістичний погляд на ситуацію, яка склалася, цілком виправданий, він узяв Джованні під руку й у такт ході затяг старовинну пісеньку студентів; Джованні, не зважаючи на цілковитий брак слуху, чим він, — хоч як це дивно для італійця, — відзначався, підтримав його.

— In silvis resonant, — співали вони наперекір своїй суворій долі, — dulcia carmina, in silvis resonat dulce Carmen…[34]

Це було й справді наперекір долі, бо вони чули хіба що крякання ворон і скрипіння дерев, які опиралися напорові вітру, але dulcia carmina, солодкого співу, який мав лунати з лісу, так і не було чути. Джованні зовсім не протестував проти цієї неузгодженості між реальністю і поезією й збунтувався лише тоді, коли Петр заспівав «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» — «Веселімось, поки молоді».

— Іди ти до біса й там веселися, — буркнув він. — А в мене водянки на п’ятах виступають.

Відверта щирість його обурення й уявлення, що п’яти, на яких утворилися водянки, — п’яти справжнього графа, знову викликали в Петра напад заливного реготу, але Джованні цього разу не заразився ним і лишився похмурий, мов зимова ніч.

Коли вони досягли того місця, де дорога, яка досі тривожно віддалялася від річки, наче вертаючись назад до дрімучих лісів, що облямовували Чехію, знову повернула на південь, місцевість повеселішала, немовби тут на неї зійшло Боже благословення; верес змінили поля, а скелі — села; і якщо друзям доводилося проходити через котресь із цих сіл, люди вибігали їм назустріч і розпитували, чи не з Відня вони йдуть і чи не пережили у Відні землетрус, і чи це правда, що Відень зрівнявся з землею і що від нього не зосталося каменя на камені, і що всі віденці загинули, і що до землетрусу долучилася пожежа, і що та дещиця, яка залишилася від Відня, горить ще й досі? А оскільки чутки не лише літають, як стверджує Вергілій, але під час цього літання ще й розростаються, то що далі юнаки віддалялися від Відня, то фантастичніші задавали їм запитання, наприклад, чи це правда, що там, де стояв Відень, тепер зяє величезна прірва, з дна якої шугає підземне полум’я, і що ті рештки міста, які не запалися, пережили, до всього іншого, ще й напад турків, котрі порубали й погнали в неволю всіх, хто чудом уцілів під час катастрофи й лишився живий, і так далі, і так далі; і відповіді юнаків, що землетрус був жахливий, але не такий спустошливий, щоб нічого не можна було виправити, і що хоч пошкоджено кілька будинків, а кілька веж завалилося, решта все ціле, ніяких пожеж, ніяких турків, — так от, ці відповіді, на які Петр і Джованні скупилися тим менше, чим більше переконувалися, які вони благотворні і корисні, викликали загальну радість, і здспокоєні селяни, більшість з яких мали в столиці родичів, братів і сестер, синів і дочок, і онуків, трохи не пересварилися через подорожніх, запрошували їх до себе на нічліг, пригощали молоком, пивом, соками та ковбасами і намагалися витягти з них усе, що юнаки, можливо, ще знали, проте не сказали.

За таких обставин Петрові й Джованні подорожувалося приємно, і в Джованні, аж надто чутливого до виявів людської уваги й поваги, настрій піднявся, і, щоб сподобатись своїм господарям, він змальовував їм віденські події в дедалі рожевіших барвах, дедалі привабливіше, в тому розумінні, що землетрус хоч і стався, але це була скоріше розвага, аніж катастрофа — справжнє задоволення.

Але коли поминули містечко під назвою Креме, яке мальовничо розкинулось у підніжжі пагорба, засадженого виноградниками, їхній інформаційній діяльності настав край, бо Відень тим часом отямився від шоку й відновив зв’язок з рештою австрійських міст. Коли, переночувавши в Кремсі, наші подорожні знову рушили вгору проти течії Дунаю, їх наздогнав поштовий диліжанс; він охоче зупинився й перевіз їх через високі гори та дрімучі ліси, повні ведмедів і вовків, аж до кордонів Баварії, до єпископського міста Пассау, розташованого біля місця злиття трьох річок — Дунаю, котрий, як відомо, голубого кольору, зеленавого Онюса або Інна, в якому знаходять перли, і темноводої Ільзе, яка тече з півночі. Там кінчався маршрут поштового диліжанса, і наші мандрівники пересіли на судно, яке тягли берегом коні і яке пливло проти течії Інна, в лоно гір, на південь, до Італії, назустріч любому дядечкові Танкреду, аж до містечка Альтеттінг, яке стоїть уже на баварській землі й славне своєю чудовою капличкою, де сліпі, глухі й хворі на всілякі недуги люди позбуваються своїх болячок. Звідти й далі на південь річка була вже не судноплавна, й Петр із Джованні змушені були верстати шлях знову на своїх двох, до того ж немало потерпаючи, як вони дістануться до місця, бо вміст Петрового капшука з дукатами весь час танув і танув, так що тепер треба було витягувати пальці на всю довжину, спершу вказівний, а відтак і середній, щоб можна було виловити монетку на його виснаженому дні.