— Я — граф Гамбаріні, — упевненим голосом вимовив Джованні, — і хочу поговорити зі своїм дядечком бароном фон Гайнесбург.

Ці слова справили на чоловіка за вічком враження, хоч і приємне, але не таке вже сильне, щоб він притьмом відчинив браму й розсипався в запобігливих вибаченнях.

— О, ви помилилися адресою, — озвався він. — У даний момент пан барон у хурдизі і, як мені здається, сидітиме там досить довго, а що з ним буде далі, тільки один Бог відає.

— У якій хурдизі? — запитав Джованні, не зрозумівши цього жаргонного слівця.

— Я хотів сказати, що він у буцегарні, — виправився чоловік, який стояв за вічком.

— Де, де? — здивувався Джованні, все ще нічого не розуміючи.

— У тюрязі, хай йому біс, у холодній, за ґратами, — пояснив чоловік по той бік брами. — Але якщо хочете довідатись більше, то завтра тут відбудеться відкритий розпродаж усього його майна.

— Це неможливо! — вигукнув Джованні.

— Атож, пане графе, це справді неможливо, але це так, — відповів чоловік за брамою. — Я не відаю, за що його посадили, але кажуть, буцімто пан барон, даруйте на слові, крав.

— А де пані баронеса? — запитав Джованні.

— Пані баронесу від цього побив грець, — відповів чоловік за віконечком.

— О Боже праведний! Але ж це неможливо! — простогнав Джованні. — А як же баронеса Пепі?..

— Баронеса Пепі не знесла цієї ганьби, вистрибнула з вікна й забилася на смерть, — повідомив чоловік і грюкнув заслінкою вічка.

Державний переворот у Празі, видно, відкинув свою холодну й задушливу тінь і на це місто над Дунаєм.

— Sic transit gloria mundi,[33] — зітхнув Петр. — Здається, обидві родини, чия кров рівномірно тече в твоїх жилах, ускочили в халепу.

Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.

— Бідолашна Пепі! — зітхнув він. — Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.

З шовковою хустинкою, піднесеною до очей, він здавався таким пригніченим, що Петр не зміг стриматись, пирснув сміхом і заразив ним і Джованні.

— Уявляєш, одного разу вона, — почав він, але сміх заважав йому говорити.

Петр реготав разом з ним, бо думка про те, що баронеса Пепі, що одного разу вона… здавалася йому чарівною.

— Що одного разу? — запитав він крізь сльози сміху.

— Одного разу вона… — спробував знову почати Джованні.

— Я задушу тебе, якщо ти не розкажеш мені, що вона одного разу! — завив Петр.

— Одного разу їй забаглося грати з нами в paume… — аж заходився сміхом Джованні.

— Цими своїми прозорими… — видушив із себе Петр.

— А папужка їй закричав: «Іди ти в с…» А ми не циніки, що регочемо над таким горем? — запитав Джованні, витираючи сльози.

— Звичайно ж, ні, — відповів Петр. — Бо коли на людину падає стільки нещасть, що здається, ніби на світі взагалі немає нічого іншого, крім самих нещасть, тоді це вже, далебі, Джованні, просто кумедія.

Вони зупинилися в заїзді «У золотого колеса» поруч з єзуїтською колегією. Оскільки слуги знову знахабніли й часто навмисне збиралися разом і про щось жваво шепотілися, зизувато поглядаючи спідлоба на обох юнаків, ті вирішили, що цілу ніч стерегтимуть карету, змінюючись кожні дві години; хоч дверцята карети й замикалися, але тепер, коли мораль так занепала й давні тверді устої руйнувались, можна було боятися й того, що вартівники—лакеї обернуться на ворогів та злодіїв і виламають їх.

Карета стояла посеред двору, бо в возівні для такого великого повозу місця не знайшлося. Джованні, не роздягаючись, ліг на ліжко, а Петр заступив у першу зміну. Минули дві години, але йому ще не хотілося спати, отож замість того, щоб розбудити Джованні, він обережно походжав по двору, застромивши за пояс пістолі; під сорочкою в нього був панцер пана Войті. Петр був певний, що цієї ночі щось станеться; він майже фізично відчував, як звідкись, може, зблизька, а може, аж із горища, де постелили слугам, підступні очі стежать за кожним його рухом.

Ніч була ясна, світив місяць у повні, а вдалині сяяла біла як крейда вежа храму святого Стефана; та перед північчю насунули хмари й своїм чорним запиналом закрили місяць і зорі, вежа храму святого Стефана згасла, на небі спалахнула блискавка, зразу ж після цього прогуркотів грім і впали перші важкі краплі дощу. Бурі о цій порі року тут бувають дуже рідко, але ця, налетівши так раптово, була просто—таки жахлива: спалахи блискавок мигтіли майже безперервно, і тільки—но вмовкав один перекіт грому, як відразу ж озивався новий, так що моторошний глас небесного гніву з гуркотом котився над містом, наче рухлива звукова запона, шматована сліпучими зигзагами і знову з’єднувана з оглушливими ударами грому; а посеред усього цього содому шумів, і свистів, і гув вітер, який налітав то з заходу на схід, то з півночі на південь.

Петр швидко підскочив до карети й витягнув із кишені ключик, щоб відімкнути дверцята й сховатися від негоди, але не встиг намацати ручку, як відчув, що ноги в нього роз’їжджаються, немовби він ступив на похилу слизьку підлогу, і тієї ж миті розпластався на землі; а коли, приголомшений і здивований цією несподіваною невдачею, почав підводитись із грязюки, то побачив щось таке, у що важко було повірити, а тим паче збагнути: осяяна спалахами блискавок вежа храму святого Стефана, яка ще кілька хвилин тому являла собою образ непохитної і благородної стрункості, хиталася, мов щогла корабля, який кидало на хвилях, і стала тонкою, наче дротик, бо від неї, певне, відірвалося щось вельми суттєве. У цю хвилину буря, яка прилетіла на крилах кажанів, уже знову віддалялася, так що інтервали між блискавками й ударами грому збільшувалися, але розкоти, які долинали звідкись згори, ще посилились і супроводжувались жахливим гуркотом, що проривався звідкись знизу, з нутра землі, якщо не з самого пекла, і до цих надземних і підземних рокотів приєдналися голоси людей, які кричали, лементували, зойкали й завивали на всі лади.

Коли Петр зрозумів, що його звалив з ніг звичайнісінький землетрус, він відчув полегкість, бо спершу був подумав, що хтось навмисне збив його з ніг; природні катастрофи не такі страшні, як людська підступність і злоба. Це була божевільна думка, бо, як він зміг у цьому за хвилину переконатись, одне зло не виключає друге.

Будинок стрясався від крику, тупоту й грюкоту дверей; чиїсь постаті в самих сорочках біля вікон здіймали руки до синіх іскристих блискавок, але при цьому звідкись із пітьми й негоди долинав дивний побожний спів примирених і впокорених людей, які розплачувалися за те, що настав кінець світу. Тільки—но підвівшись, Петр знову впав, збитий налетілим вихором і новим підземним поштовхом, що супроводжувався страшним гуркотом і ревом, як з’ясувалося згодом, вежа сусідньої єзуїтської колегії завалилася й засипала частину східного крила заїзду. Петр обережно звівся навколішки і, спершись на долоні, почав уставати, та, перше ніж йому вдалося це зробити, щось важке, — за побіжним здогадом, двоє вгодованих чоловіків, — навалилося на нього; йому навіть не треба було світла, аби здогадатися, що на них червоні лівреї з написом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах. Отже, тепер це був уже не землетрус — тепер у дію вступило друге, набагато гірше зло. Два ножі ввігналися йому в спину майже одночасно і майже одночасно зламалися об кольчугу; при цьому один з напасників завив від болю, бо ніж несподівано наштовхнувся на тверду перепону, його долоня зісковзнула з руків’я і в стиснуті пальці аж до самої кості врізався залишок леза. Поранений напасник тут же відмовився від дальших спроб убити Петра й на одній нозі пострибав кудись у пітьму, щедро поливаючи все довкола себе кров’ю, яка цівкою струменіла з нього, поки нове двигтіння землі поклало його ницьма. Таким чином, одного з напасників було усунено, але другий, який затис ножа міцніше, так що при ударі вістря об панцер з ним нічого не сталося, був, як виявилося, здоровенний лобур, який міг би здолати й бугая. Ставши Петрові коліньми на груди, він своїми гачкуватими, міцними, мов лещата, пальцями, схопив його за горлянку й стискав дедалі сильніше; серед цього содому з гуркоту й пітьми чітко пролунав голос Джованні, який кликав Петра на допомогу.