Рекордсмен

Діялося це не на Радянській Україні. Говоримо про це зразу, а то ще хтось подумає, — чи не про мене, мовляв, мова мовиться.

Довелося оце мені трохи поподорожувати.

От і заїхав я на якусь таку землю, що й сам не допойму, чия вона.

Зовсім ніби щось незнайоме: ставки, понад ставками верби, далі лани, ліси, ярки, села, міста, цукроварні, там десь гори, а там луки…

Посередині тієї землі річка тече, назва в неї якась чудернацька, що ніяк на наші не скидається: спереду «Дні», а ззаду «про».

Ну, садки, вишеньки, чорнобривці, — це як і в нас.

Люди такі, як і в нас: дві руки, дві ноги і клунок. Це як у поїзді.

А як у місті — то дві руки, дві ноги й щось у руках плетене. Як вони його звуть, не вимовлю: чи то «воська», чи то «фоська».

А як на полі, так у них у руках (було це навесні) або тракторна баранка, або ручка від сіялки, або сапачка, або лопата, або повід од недоуздка, або налигач, або чепіга…

Частував мене голова однієї артілі.

Випили ми, значить, закусили. Потім, значить, закусили, випили.

Співати там народ не вміє, так що хазяїн уже за щоку взявся й розпочав: «Ой ти, Галю», але я його спинив:

— Пожди, — кажу. — Так, як у нас співають, ти, — кажу, — все одно не заспіваєш, давай краще поговоримо.

— Давай, — хаже.

— Як, — питаю, — живете?

Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже^:

— Во!

Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять.

Я ще раз його перепитав, як вони живуть.

Він іще раз підняв великий палець, але вже лівої руки, правою рукою зробив жест, ніби він той лівий палець солить:

— З присипкою! — каже.

Що значить «жити з присипкою»?

Нічого не розумію.

Я до нього ще раз:

— Во з присипкою?

— Точно! — каже.

Ну, добре, думаю собі. Хай буде «во з присипкою». Хай буде на придачу й «точно».

Далі розмова пішла на мигах.

— Ну, а конкретніше? — питаю.

— Можна, — каже, — й конкретніше. Ті, котрі мають у голові лій, живуть добре, а ті, котрі без лою, живуть гірше. Матеріально, може, й не гірше, так зате їх отут пече… — сказав мій хазяїн.

Сказав «отут» і показав на серце.

— А чого ж їх отам пече? — питаю.

— Слухай! — каже.

— Слухаю! — кажу.

— От головую я в артілі. Хазяйство велике, робота велика. Не можна, щоб про цю роботу не знали на всій землі нашій! Так?

— Так!

— І рільництво, і скотарство, і конярство, і свинарство, і птахівництво! Так?

— Так!

— Пшениця щоб родила! І цукрові буряки, щоб родили! «І житечко, і овес», і технічні, і пропашні! І щоб молоко! І щоб худоба плодилася, і щоб курка неслася! Так?

— Так! На те ж і сільськогосподарська артіль!

— Розуміємо, розуміємо! Я ж про те й говорю! Але щоб як хліб родився?! Але щоб як скот плодився?!

— Як?

— Так, щоб про артіль говорили! Щоб рекорди були! От!

— Ну, що ж, — кажу, — рекорди — річ непогана!

— Я ж про те й говорю! От у мене цукрові буряки! Та ви знаєте, що в мене є ланка, яка дає 700 центнерів буряків з гектара.

— Чудесно, — кажу. — А скільки всього у вас бурякових ланок?

— Десять!

— А решта — дев'ять ланок — по скільки центнерів дають?

— Вони дають по сім центнерів, але ж у моїй артілі рекорд урожайності буряків на всій нашій землі! І про мене говорять! О!

— Н-да! — промимрив я.

— От у мене, — вів далі хазяїн, — од усіх свиней усі поросята ділові. Усі в діло йдуть. У райземвідділ, у райміліцію… Хіба не діла?!

— Діла! — промимрив я…

— А ви знаєте, що наша корова Кармен рекордистка на всю нашу землю? Дев'ять тисяч літрів молока за лактаційний період!

— Ну?!

— От вам і «ну?!» А ви знаєте, що в мене взагалі припадає по дев'ять тисяч літрів на фуражну корову на рік?

— Що ви кажете?! Як же це так?! Скільки ж у вас корів?

— Сорок!

— Так сама ж, ви кажете, Кармен дала дев'ять тисяч літрів!

— Так.

— Ну, а решта — 39?!

— Решта не дала нічого. Решта — ялівки!

— Так як же ж ви кажете, що на фуражну корову припадає по дев'ять тисяч літрів?

— Припадає!

— У вас же сорок фуражних корів. От і поділіть…

— Чому я маю ділити, коли в мене одна фуражна корова Кармен…

— А решта — 39?!

— Вони не фуражні, бо для них у мене нема фуражу. Не заготовили.

— Н-да! — промимрив я.

— І живемо! І про нас говорять! І ми рекордсмени! А ті, що ото хотять, щоб скрізь було кругло, — про тих не заговорять.

Я вже тут розсердився:

— Заговорять! Не тільки заговорять, — закричать! І саме тому закричать, що в них «отут» пече! Їх пече, бо в них є серце. Вони за всю землю боліють! За весь народ! А біля серця через уличку й совість живе. Людська совість. Всенародна совість.

Як крикне мій хазяїн:

— Совість?! Про совість заговорив?! Жінко! — кричить. — Забирай сало, забирай паляницю і жени цього гостя до бісової матері…

«От у нас на хуторі!»

За три, за п'ять, а то й більше кілометрів од шляху бовваніють верби, тополі…

То — хутір!

То «статечний хазяїн» газдує-господарює…

І він сам, і його парубок, і його донька на виданні, та й сама газдиня-господиня, як коли їй за десяток років, бува, доведеться іноді до села чи до містечка потрапити, — так усі вони разом чи один по одному, — зразу:

— От у нас на хуторі!

— А що ж у вас на хуторі?

— Ох, і гарно ж у нас на хуторі!

— А що ж у вас на хуторі гарного?

— Садок, лісок!

— А ще що?

— Соловейки на весні тьохкають!

— А ще що?

— Собаки гавкають!

— А ще що?

— Та в неділю як пообідаємо!

— Ну, пообідаєте! А тоді що?!

— Та як полягаємо спати.

— А далі що?

— Та як повстаємо!

— А тоді що?

— Та як пополуднуємо!

— А далі що?

— Та як полягаємо спати!

— А далі?

— Та як повстаємо!

— Ну?

— Та як повечеряємо!

— А тоді що?

— Та як полягаємо спати!

— Ну, а далі?

— Соловейки навесні тьохкають!

— А ще що?

— Собаки гавкають!

— А далі?

— А вранці, як повстаємо!

— Ну?

— Та як поснідаємо!

— А що ж далі?

— Ох, і понаїдаємось!

— Ну?

— І після снідання спати хочеться!

— Так ви, значить, на хуторі?

— От у нас на хуторі!

— А книжки читаєте?

— Ми ж неграмотні!

— А газети читаєте?

— Та ми ж неписьменні!

— А в кіно буваєте?

— Га? А що воно таке — кіно?

— А в театри ходите?

— Що? Га?

— А радіо слухаєте?

— Як кажете? Га?

— А дітки ваші до школи ходять?

— Та іноді ходять! Та далеко ж!

— А як заслабне хтось?

— А в нас баба-шептуха є!

— А як лікаря треба?

— Далеко дуже!

— Ну то й що? Як же без лікаря?

— Помирають!

— А потім?

— Ховаємо!

— А далі?

— Та на обіді як понаїдаємось!

— Ну?

— Та як полягаємо спати!

— А ще що?

— Та як повстаємо!

— Ну?

— Та як пополуднуємо…

— Та як полягаємо спати!

— От у вас на хуторі! Най би ви тричі щасливі були з вашим хутором!

— Е, не скажіть! От у нас на хуторі!

— Збожеволіти можна на вашому хуторі!

— Е, не скажіть! Як понаїдаємось!..

— Ху!

А в колгоспах — школи, в колгоспах — клуби, лікарні, дитячі ясла, дитячі садки.

А в клубах — лекції, вистави, книжки, газети.

В колгоспах — культурне життя.