Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:
— А я хочу, щоб басом.
— Басом хочете?
— Басом, тільки басом!
— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.
— Просимо, — кричать усі, — просимо!
А потім як заходилися усі, як заходилися:
— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!
— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.
Понаписували всім.
А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:
— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?
А другий додав:
— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?
Ну, що я міг зробити?
— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.
І зразу залунало:
А з другого кутка тихесенько попливло:
Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.
А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.
P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.
А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.
Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…
На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…
Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.
І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:
«За ваше здоров'я! Будьмо!»
Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.
Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.
Це — його фах, спеціальність…
А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…
Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.
Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…
Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.
Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.
Це — коли він працював на Уралі.
Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?
Нічого подібного.
Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:
«Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»
— Ні, ні і ні! Треба використати.
І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…
А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.
І мертве оживає…
Потвора перетворюється на ажурне мереживо…
А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.
А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.
Марко Іванович Недужко…
Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.
Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.
Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.
І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…
Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…
Який він собою?
Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…
Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.
У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.
А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…
Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.
І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».
Родина Макарових.
Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.
Забайкальці…
На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.
Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.
Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…
Які вони?
Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.
Річ у їхній ударній роботі.
Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.
А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.
Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани…
З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов'язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».
Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.
Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!
Іван Олександрович Румянцев.
Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.
Чому уславлений?
Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?
Та нічого подібного!
Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.
Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…
А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.
За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…