Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило – дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.

Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім – на Варшаву.

На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.

Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.

– Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? – спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. – Чого мовчиш?

– А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота – варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…

В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах – похмурий вусатий кучер.

Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.

– Холера! Так і задавити чоловіка можна! – бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. – Видно, неабияке цабе – пре, мов на пожежу!

Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.

– Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий… – непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.

Але Спихальський, видно, забув обіцянку.

– Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!

– Але ж ти похвалявся цим у Львові, – нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.

– Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! – І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.

Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.

– Ну, гаразд… Не журись. Придумаємо щось!

– Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.

– Так можна прождати цілий тиждень… Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.

– Добрий день, панове! – з напускною бадьорістю привітався до них.

Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:

– Чого треба панам?

– Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем…

– Паном Таленті?

– Так, – швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.

– Але ж, панове, – здивувався вартовий, – пан Таленті щойно виїхав з замку!

– Хіба? А ми й не впізнали, – розвів руками Арсен. – Доведеться ждати, поки приїде.

Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.

Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.

– Тпр-р-р-у-у!

Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.

– З дороги, лайдаку!

Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.

– Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на дорозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, – сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.

– Що вам треба? – холодно спитав той.

– Ми хочемо бачити короля!

У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.

– Всього-на-всього? – Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі. Арсен стишив голос.

– Пане, йдеться про дуже важливі речі… Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!

– Я кожен день служу ойчизні! – бундючне відрізав пан. – Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.

Тепер сумніву не було. Це справді був Таленті. Арсен сказав рішуче:

– Ні, мостивий пане, при всій нашій повазі до вас ми нічого не можемо вам розповісти. Єдине, що можу повідомити, це те, що я прибув із Стамбула. Якщо пан Таленті розуміє важливість цього…

Королівський секретар вмить збагнув «важливість цього».

– О! – вигукнув він. – Прямо із Стамбула?

– Так.

Таленті вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до ніг.

– Неймовірно! Хто ж ви такий?

– Потім дізнаєтесь… Моє прізвище – Анджей Комарницький, але воно вам нічого не скаже.

– Гаразд, ідіть до воріт. Я накажу, щоб вас пропустили… Коні рвонули з місця, і сани помчали до замкових воріт.

– Ну, ти й зух, Арсене! – радісно вигукнув вражений Спихальський. – Тепер не сумніваюся – відчиняться двері королівського покою! Хай мене грім поб'є, якщо брешу!

Арсен теж був радий.

– Ще б пак! Тепер, звичайно, відчиняться. Ходімо! Вартові біля брами відібрали у них зброю і пропустили на подвір'я.

Вони відразу побачили пана Таленті, що стояв біля високого кам'яного ганку. Королівський секретар здалеку махав їм рукою.

– Сюди, панове!

Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта – кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув – чи нема зброї.

– Прошу, панове! – показав рукою в бік широкого коридора. Таленті йшов попереду, начальник варти – позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.

– Зачекайте на мене тут, – сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з'явився й урочисто проголосив:- Король чекає на вас, панове!

Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.

Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.

Ян Собеський вийшов на середину кабінету. Це був високий, огрядний чоловік з одутлим лицем, темними очима і такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами і чубом. Кивком голови він відповів на привітання і спитав:

– То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?

– Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, – відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. – Але тільки наполовину…

– Як це?

– Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е-е-е… Шляхтич Анджей Комарницький…

Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:

– Трохи більше місяця минулого з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.

Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:

– Пане Таленті, вийди!

Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихаль-ського.

– Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан…