– Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? – спитав поляк. – Якщо так, то можеш не казати…

– Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже… А їду я до самого короля, щоб ти знав. – І Арсен розповів про причину своїх мандрів. – Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш…

– Розумію, – ствердно кивнув головою Спихальський. – Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

– Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

– Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день – ми б не зустрілися, холера ясна!

– Яка ж причина жене тебе до столиці?

– Не мене одного. Станіслав Яблоновський – а тепер він став великим коронним гетьманом – їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!

– А твій господар? Він не матиме нічого проти?

– Мій господар, побий його грім! – вигукнув Спихальський. – Ти правильно підмітив – мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

– То покинь його!

– Авжеж! Легко сказати – покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, – хоч, правду сказати, і мав мізерію, – і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей – плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…

– З чого житимеш?

– Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, – татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…

– Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня – і гайда!

– Е-е, брате, найнявся – продався. Заліз у борги – треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. .Може, тоді і я піду вгору? – Він гірко усміхнувся.

– О, це щось нове! – здивувався Арсен. – З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:

– Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому – нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік – і поминай раба божого Мартина…

– Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

– То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну – і уві сні не маю спокою, холера ясна!

– Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

– Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

– Трохи чув.

– Ну, так от, пан Яблоновський – коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, – завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…

– Як саме?

– З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької парті!… Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». – «Безперечно, вельмишановний пане», – відповів я. – «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?» – «Яку?» – запитав я. «Одвезеш до Варшави листа… Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі – голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш – з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося… Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?

– Про що? – Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

– І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди – смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

– Справді… Я співчуваю тобі. Мартине, – погодився Арсен.

– Але й це ще не все, – промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

– Що ж іще?

– Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король – проллється багато крові, полетять голови, а серед них – і моя дурноверха… Ну, що мені робити?

Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти…

Арсен обняв друга за плечі:

– Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.

– Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог – бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить – вороги…

– Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.

– А як ти думаєш? – Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.

Арсен пильно глянув на побратима.

– Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.

– Я розумію.

– Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі… Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці – турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас…

– Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Я на?

– Виходить, що так… Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?

– Це було б глупство з нашого боку!

– От бачиш! Життя само підказує, що робити.

– А все-таки – що робити?

Арсен пильно глянув на Спихальського.

– Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?

– Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?

– Тоді у всьому покладись на мене… До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?

– Зрозумів.

– У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.

– Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! – Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. – Ну, досить розмові Сідай вечеряти…