Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворітті, безладна стрілянина – все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.

Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозуміло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові й нові штурмові загони на стіни замка.

Захисники фортеці втратили почуття часу й реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що охопив усіх, бажання будь-що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.

Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров'ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.

В одній із гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тісняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, і його шабля упала на голову дончака.

Роман охнув і заточився. Кров залила очі.

Його підхопив Звенигора, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.

– Романе, брате! – вигукнув щосили.

Роман кволо усміхнувся.

– Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.

Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові) очі заблищали від радості: він уздрів Арсена, який'схилився над ним.

– Перев'яжи мене, – прошепотів тихо. – І я зараз устану!

– Чекай, чекай! Куди тобі! -Звенигора рвонув на собі сорочку, туго обв'язав Романову голову. – Іди вниз! Я допоможу… Ходімо!

Але Роман заперечив.

– А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наще місце тут!.. Глянь – як напирають, кляті!

Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою і рушив за ним.

Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ шаблі і хрипіли конаючі, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лізли по драбинах, якось . в'яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо-дике, протяжне «алла». І в цей час до генерала Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.

– Пане генерале, пане генерале!

– Ну, що тобі? -повернувся до нього генерал.

– Наказ головнокомандувача князя Ромодановського…

– Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?

– Таємним ходом. Ледве проліз…

– Які ж втішні новини ти приніс, козаче?

– Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане генерале! – І він подав пакет.

– Що? -вигукнув генерал Гордон. -Ти при своєму розумі, козаче?

Сердюк спалахнув.

– Це наказ головнокомандувача…

Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа Ромодановського. Гнів розпирав йому груди.

– О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті… Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!

Безтямним поглядом він обвів присутніх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:

– Це наказ головнокомандувача. І князь просить не зволікати з його виконанням, генерале!

Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Звенигори, обняв за плечі. На білій пов'язці чорніла кривава пляма.

– Як же це, Арсене? – прошепотів. – Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?

Звенигора теж тремтів од обурення.

– Справа не в нас… Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося – турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю… своїми руками… висадити в повітря… Здати… Боже, що скажуть люди!

Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба.

Чекали, що скаже генерал.

Нарешті, він струснув головою, промовив: я

– Ну, що ж – думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! – Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. – Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизнії

Але якщо не хочеш…

Рожков виступив наперед. Глухо сказав:

– Дякую, генерале!

Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.

– Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале… Один добре, а два краще: все може трапитись…

– Гаразд. Ідіть. Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.

Було дивно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана, -то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.

Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.

В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана – піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.

Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся-турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.

Палаюча стайня освітлювала усе довкола.

У мерехтливо-кривавому світлі пожежі Звенигора раптом уздрів генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко біг до порохових погребів.

«Божевільний! Загине!» – майнула думка, і Звенигора, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.

До погреба вони прибігли майже одночасно. Генерал рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.

– Кузьма, чого гаєшся! Швидше! – заревів генерал. – Яничари зараз будуть тут!

У погребі спалахували голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.

Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Звенигора хотів зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату і так само прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.