– Спасибі тобі, Джаббар-ага. Хай аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопіть того гяура!

Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з-за пояса пістоль – і вистрілив у Півня.

– Ох, клятий! – скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.

Арсен стояв самотою проти сотні ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.

Його враз підвели, розтягли на шиї аркан. Гамід сплигнув з коня, став перед ним.

– І все-таки ти не втік від моїх рук, рабе!

Звенигора не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик… Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв – удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви. Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню, – втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев'язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.

– Повісьте собаку! – без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.

Це сподобалося всім.

– Повісити! Повісити! -пролунали голоси. Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед – шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.

З-за пазухи випав білий сувій паперу.

– Ага, в нього лист! – вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись і піднімаючи сувій.

– Лист? – Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по-турецькому, підвів очі на Звенигору. – До кого?

– До великого візиря Мустафи, хай береже його аллах! – відповів, не задумуючись, Звенигора.

– Що? – Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, ніж Гамід. – Від кого?

– Від кошового отамана Сірка. Від Урус-шайтана, як ви його звете.

Спагії мовчки переглядалися, їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.

І Гамід, і ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблід: це ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.

Нарешті, Гамід порушив мовчанку.

– Що пише Урус-шайтан?

Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь-кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку. Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.

– Ну, що ж пише Урус-шайтан?

– Я не маю права читати перед вами листа візирові! – відрізав Звенигора, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. – За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.

Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.

– Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?

– А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!

– Я сам передам листа візирові, – раптом заявив рішуче Гамід зважившись на відчайдушний вчинок. – А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед аллахом!

– Не руште! – виступив наперед ага Джаббар. – Гамід-ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! І в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас аллах!

3

Кара Мустафа був у відчаї. Іще один «генеральний» штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ і на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної…

Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння… Так ні ж – вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою… Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, від якого здригнеться сам шайтан!

Візир плеснув у долоні. До намету ввійшов ага.

– Чи привезли вже князя Андрія, сина Ромодана-паші?

– Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим княжичем.

– Приведіть його сюди!

Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полоні.

Візир повів бровою – аскери, уклонившись, вийшли.

– Ти розумієш по-турецькому, князю?

– Трохи, – злегка вклонився князь Андрій.

– Ти знаєш, що твій атаnote 29 – воєвода уруських військ під Чигирином?

– Знаю.

– Ти завтра будеш вільний, коли напишеш батькові, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!

– Я цього не напишу, великий візире.

– Я примушу тебе зробити це!

– Навіть аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.

– Тоді ти вмреш лютою смертю!

– Умру. Всі ми смертні.

Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?

У цей час відкинувся полог намету – ввійшов ага. Вклонився.

– Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака-запорожця з важливим листом від Урус-шайтана Сірка.

– Про що лист?

– Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.

– Введи козака!.. Чекай-хто його захопив?

– Джаббар-ага і Гамід-ага.

– Хай увійдуть теж.

Ага плеснув у долоні – до намету аскери ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід і Джаббар-ага. Вклонилися візирові аж до землі.

Звенигора мав зв'язані руки і привітався до візира легким поклоном голови.

– Чому посланець зв'язаний? – нахмурив брови візир. Джаббар-ага хотів відповісти, але його випередив Гамід. Це він наполіг, щоб козака було зв'язано.

– Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, щоб я міг вчинити над ним справедливий суд, – сказав Гамід і ще раз низько вклонився.

Кара Мустафа вислухав його неуважно.»

– Де лист?

Джаббар-ага подав білий сувій.

– Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!

– Я прочитаю, – виступив наперед Звенигора.

– О, ти розумієш по-турецькому?

– Так, великий візире.

– Розв'яжіть йому руки!

Блиснув ятаган аги – і мотузок упав додолу.