– Зінько, годі! Поплакала – і досить! Однак буде по-моєму… Знаєш-маєш… Як надумав – так і зроблю!.. Турки йдуть, а я сидітиму, гадаєш, у запічку? Ні, ні, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобі на аркані…

– А щоб тебе потягло до виру, іроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! – Огрядна молодиця пустила стремено і накинулась на чоловіка. – Бодай я забула той день, як стала з тобою під вінець, бродяго несусвітній!

Звенигора не мав часу слухати прокльони і плач розхвильованої жінки й торкнув коня. Ще здалеку він впізнав Стеху та Златку, які, розштовхуючи людей, бігли до нього.

– Арсене!

Обидві мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерішуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись і поцілувавши сестру в розпашілі їдоки, Звенигора простягнув руки до Златки, ніби підбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотні очей в цю мить звернулись на неї. З цікавістю слідкували за кожним її рухом і поглядом.

Бачачи, що дівчина все ще вагається. Арсен порівнявся з нею. І раптом, несподівано для всіх і в першу чергу для самої Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.

– Ой, любий, що ти робиш? – шепнула злякано дівчина. – Люди ж!

– Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?

– Ні.

– Аз воєводою як?

– Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.

Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Звенигора зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.

Під'їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини – невисловлене питання.

– Що тобі, сестронько?

Стеха почервоніла.

– Арсене, а що я тебе хочу спитати? – почала несміло.

– Кажи.

– А де подівся отой твій товариш?

– Який? – здивувався Арсен.

– Ну, такий білявий… Романом звати…

Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!

На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.

– Він загинув? – спитала швидко.

– Ну, з чого ти взяла? – зволікав із відповіддю Арсен. – Він живий. Залишився в Чигирині…

– Не захотів їхати сюди з тобою? – В її голосі враз забриніло почуття враженої гордості.

– Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи… А тобі що? Ти часом не того…

Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з-під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.

Запорожці в'їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.

Звенигора з одних обіймів переходив до інших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.

Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха і Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив'янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.

Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви, йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…

– Ох, що то за розкіш, панове! – басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив'янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт. – М-м-м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!

– Не поспішай, пане Мартине, хвалити, – сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу. – Є на світі і кращі речі!

Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.

Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.

– О, пан Єзус, яка то втіха! – І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. – Цо то єсть, пане?

– Мед, пане Мартине… Варений мед.

– О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!

Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.

– От і війна, Арсене? – спитав воєвода. – Сьогодні прискакав гонець – закликав усіх здатних носити зброю до війська…

– Чекаємо незабаром Кара Мустафу.

– З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!

– Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!

– Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, – вставив Якуб. – Чи не поїхати б і мені під Чигирин?

– Ні, ні, – гаряче заперечив Звенигора. – Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.

– Так, Арсен правду каже, – погодився Младен. – Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, я поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий – і ми знову піднімемо людей проти тиранів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!

Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Звенигора мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.

Пізно ввечері полягали спати.

Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.

Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе – на тисячу ладів – кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.

Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері – з темряви майнула невеличка біла постать.

– Златко!

Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен ніжно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.

– Златко!

– Як я виглядала тебе, Арсене!

– Я теж, мила, ждав цього часу!

– Але ж ти завтра їдеш?

– Мушу, кохана. Насувається війна.

– Я знову ждатиму на тебе.

Він ніжно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці звернули праворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.