– Зінько! – вереснув він високим голосом. – Не чіпай! Бо от тобі… того… знаєш-маєш… хрест – кину все і піду на Запорожжя козакувати… знаєш-маєш!

– Що? Ти мене ще лякати? – Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. – Ану, злазь! Теж мені запорожець знайщовся! Знаєш-маєш!..

Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсахнулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.

Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум'янець, нижня губа затремтіла.

– Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!

Але чоловік навіть не оглянувся – помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знов блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:

– Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!

Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік.

– Ну й кубіта, пане Гриво! Га? – І прицмокнув язиком.

– Та вже ж! – погодився Грива. – Не те, що ваші зманіжені панянки!

Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.

Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.

4

На третій день, надвечір, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаівки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір'я.

– Господар дома? – спитав Звенигора.

– Відпочивають, – відповів, позіхаючи, пахолок.

– Проведи нас до нього!

– Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?

– За віщо?

– За те, що розбудив… Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.

– Не чубитиме, – усміхнувся Звенигора. – Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.

– Ну, якщо так… – Пахолок розвів руками і пішов попереду.

Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.

Звенигора, Воїнов і Спихальський попростували до будинку. Надворі – ані душі.

– Де ж челядь пана Чорнобая? – спитав Звенигора.

– Господарчий двір ген там, внизу, над річкою… Там і челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі…

«Добрий знак, – подумав Арсен. – Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги… Чи не з Дубової Балки?»

Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.

З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.

– Хазяїн сплять, – прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Звенигора випередив його.

– Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!

Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.

Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці – шабля, а на стіні, в узголів'ї – багато оздоблені пістолі.

Звенигора постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота.

– Вставай, сотнику! Проснись!

Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Але, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом схопився і сів на ліжку, втупившись у незнайомця.

– Ти хто такий? Звідки? – В його голосі почувся страх.

– Не впізнаєш, Чорнобаю? – спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пістоль і зводячи курок.

– Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..

Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.

Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.

– Боже! Звенигора! – скрикнув він. – Звідки?

– З того світу, пане ЧорнобаюІ Ти таки ще не стратив пам'яті!.. Спасибі, що впізнав… Виходь у світлицю – там поговоримо! – Звенигора схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яка з брязкотом упала на підлогу.

Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!

– Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?

Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.

– Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?

– Чого ти від мене хочеш? – прохрипів Чорнобай.

Звенигора рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.

– Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!

– Я там не був, – прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Звенигора зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.

– Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, – ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!

– Її нема у мене!

– Але ж ти був у Дубовій Балці!

– Не був!

Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа.

– А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?

Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.

– Чого ж мовчиш? – струснув його Звенигора.

– Та що з ним говорити, панове! – вигукнув Спихальський. – Пальни, Арсене, в пістоля – хай гине до дзябла!

– І справді! – підтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзів. Він ще вагався.

– А як же сестра?

– Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!

– Ну, якщо так, – смерть негідникові! – Звенигора підняв пістоль.

– Стривайте! – прохрипів Чорнобай. – Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!

Звенигора перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.

Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев'яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.