– Що це все означає, Гамід-ага? – Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою кімнату. – Салям!

Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.

– Так що тут коїться, Гамід-ага? – повторив він запитання.

Гамід кинув батога. Споважнів.

– Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.

– І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?

– Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб…

– А ще що?

– Більш нічого. Але й цього досить для мене.

– Якуб – мій друг, – холодно сказав ага.

Гамід вимушено усміхнувся.

– Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?

– Гаразд, – погодився Сафар-бей.

– Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.

Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.

– Виведіть його і відпустіть!

Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.

– Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!

– Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, – спокійно відповів Сафар-бей. – Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.

– Куди?

– Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін…

Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.

Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.

– А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?

2

Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів – стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.

В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.

Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.

– Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.

– Ти стомився, Драгане.

– Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…

– Ти справжній юнакnote 10 , Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям воєвода. – Ну, що ж, іди! Але будь обережний…

Драган пішов.

Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

– Так. Але не сам. Зі мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. – Він, певне, має багато чого розповісти…

– Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.

– Що трапилося, бай Димитре? – спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

Бай Димитр важко зітхнув.

– Бая Станка скатовано…

– Як? Хто це зробив?

– Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.

– Ну?..

– Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Він живий? У безпечному місці?

– Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

– Щось важливе? – спитав воєвода Младен.

– Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас…

– Спасибі тобі, другарю Димитре, – з почуттям сказав воєвода. – Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

– А що це воно таке, фірман? – спитав спроквола поважний Грива.

– Фірман, другарі, – то султанський указ, – пояснив воєвода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

– Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! – вигукнув Спихальський.

– Безперечно, – підтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена…

Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

– Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?

– Гамід мешкає в ханіnote 11 Абді-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.

– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

– Ні, краще втрьох, мабуть, – засумнівався Драган.

– Тоді я третій! – схопився Спихальський.

– Ні, ні, пане Мартине, – Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

– Тоді я піду, – промовив Якуб. – Мені…

Але Златка несподівано перебила його.