— Гаразд, — суплячись, урвав Бен. — Пристаю, але не задля грошей. Навіть не знаю, чому я згоджуюсь. Може, мені просто подобається історія, надто ж історія Стародавньої Греції та Риму. Та чи варто змінювати історію? Хтозна, до яких небажаних змін призведе це?

— Все буде о’кей! — бадьоро вигукнув містер Кін. — Повір мені, все буде нормально. Я радився з деякими фахівцями. Гайда!

І він не обертаючись, певний, що Кросбі подасться за ним, рушив до будинку, де, як гадав Бен, містилися підсобні приміщення. Вони зайшли до тісної комірчини зі стінами, оббитими густою металевою сіткою. Жодних слідів апаратури Бен, на свій подив, не зауважив:

— Вся апаратура в іншому приміщенні, — відповів на його німе запитання Еліот. — А це так звана “камера активного впливу”. Ти готовий?

— Що, вже? — здивувався Кросбі.

— А чого зволікати? Все потрібне приготоване там, у Стародавньому Римі, в сімдесят четвертому році до нашої ери. Отож, панове, зараз перед вами постане Стародавній Рим — місто з мільйонним населенням, розташована на березі річки Тібр, — і він театральним жестом потяг донизу важіль.

Розлігся рев, ніби величезним пресом стиснуло тіло, світло померкло в очах, тоді Кросбі нараз відчув блаженну легкість у тілі й збагнув, що мандрівка закінчилася. В кімнаті повидніло, звідкись згори цідилося денне світло.

— Ми з тобою в типовому житлі заможного римлянина, — з задоволеним усміхом прокоментував Еліот. — Щоправда, обладнане воно деякою апаратурою не римського виробництва. Досить натиснути цей важіль донизу, і ми опинимося в нашому часі. Та від цього ми поки що утримаємося. Оце помешкання, як тобі вже розповідали на лекціях, називається атріум. Он той водозбір посередині — імплювій.

Він самовдоволено позирав на Бена, спостерігаючи, яке враження справлять його знання. Проте Кросбі мовчки розглядав помешкання.

— Присядь на оту скриню під стіною, — сухо мовив містер Кін. — Я зараз принесу в що перевдягтися.

Він повернувся хвилин за п’ять, зодягнений у білі шати римського патриція. Таку саму одіж він кинув Бенові. Кросбі швидко перевдягся — в пригоді стала наука, здобута на віллі, — й вони вийшли.

При вході на них чекало двоє осідланих коней. Яскраве полуденне сонце осліпило прибульців, гамір велелюдної юрми й крики оглушили їх. Продавці одягу хапали перехожих за руки, настирливо пропонуючи “найкращу в Римі одежу”, ковбасники на все горло безсоромно вихваляли свій харч непевного зеленкуватого кольору, міняйли чимдуж дзвонили золотими та срібними монетами. Ближче до узбіччя тісної вулиці проходила біднота, дзвінко хляпаючи дерев’яними сандалями по бруківці. А над головами загрозливо нависали вбогі помешкання, здебільшого добряче підгнилі.

Вони виїхали за місто на Аппіїв шлях, довкола слалися неозорі родючі поля. Побіля велетенських ланів вельможних римлян тулилися крихітні наділи вільних селян.

— Поглянь на ті поля, — Еліот показав нагаєм на широкі ділянки, де працювали оголені по пояс раби у високих хутряних шапках. — Вони належать найдостойнішому патрицієві Луцію Гелію Полліколі. Великі володіння?

Бен кивнув, і Еліот хвалькувато додав:

— Я добре знаю цього патриція. Бував на запрошення у нього вдома.

— Я дивуюся не з неосяжності патрицієвих володінь, а з того, що селянські наділи такі дрібні.

— Вони нероби! — зневажливо закопилив губу Еліот.

Бен похитав головою.

— На цих “неробах” багатіє римська знать. Надмір дешевої рабської сили руйнує їх, і вони мимоволі поповнюють загони тієї бідноти, що ми бачили сьогодні. Рабство занапастить Рим.

— Ба ні! Раби кують Римові багатство. Багатство — то влада й могуть. А злидарі… Через те вони й злидарі, що з дурної голови не здатні забагатіти. Хто хоче забагатіти, забагатіє неодмінно, якщо він має лій в голові й не лежень! — Еліот розпалився. Видно, Бен зачепив його вразливе місце.

— Частенько, аби забагатіти, треба переступити моральні приписи.

— Моральні приписи! — Кін так розлютився, аж осадив коня. — І це кажеш ти, хто пристав на мою пропозицію!

— Не розумію, — Бен і собі напнув повіддя. — Хіба аморально зніматися у фільмі?

Кінь нахилив голову, гриз вудила й, пускаючи піну, поглядав на Еліота вогнистим оком.

— Який ти тугодум! Ти ж братимеш участь у справжніх гладіаторських боях! І вбиватимеш насправжки! Ти муситимеш забити самого Спартака!

В обличчя Бенові шибнула кров.

— Яка ницість! Я їду назад!

Він повернув коня, огрів його нагаєм і поскакав назад у Рим. За кілька хвилин Бен почув тупіт — його наздоганяв Кін. Судорожно вчепившись у повіддя, перекособочившись, він випередив Кросбі й заступив йому дорогу.

— Убий, а не пущу! — Еліот мішком плюхнув у пилюгу просто під копита баского жеребця. — Я все вклав у цей фільм. Якщо затія провалиться — пущу собі кулю в лоба. Зглянься!

Його упріле обличчя жалюгідно скривилося. Кросбі дивився на нього з огидою.

— А Патті… Сердешна Патті! — Еліот торохтів, насилу ковтаючи в’язку слину. — Це я приневолив її щезнути. Щоб не перешкодити тобі зніматися. Вона так хотіла бачити тебе. Вона чарівна, ніжна, але вона не звикла працювати. Зманіжена вона дуже. А ти… Якщо зараз… Ти все поруйнуєш. Хоч би й знайшов її. Ви не будете щасливі в злиднях. Вона моя далека родичка. Племінниця вона мені. Сирота. Ось я і прихистив її.

Обличчя Бенове мимоволі злагідніло, але він сказав рішуче, як і раніше:

— Навіть заради Патті я не згоджуся брати в цьому участі.

Еліот, що поглинав очима Бенове обличчя, зауважив зміну й заговорив ще швидше:

— Я пожартував! Ха-ха-ха! — Сміх бринів неприродно й був схожий на кашель. — Нікого ти не вбиватимеш! Кому воно треба, вбивати? Буде суцільна гра. Повір мені. Повір моєму слову честі.

Бен завагався. Еліот благально мовив:

— Уже пізно, а до Рима далі, як до Капуї. Ми майже приїхали. У Капуї все й обміркуємо.

Кросбі, не кажучи ані слова, напнув повід і завернув коня. Решту шляху вони не перемовилися й словом. Еліот тримався трохи ззаду, остерігаючись, що Бен передумає. Він злостиво дивився на супутникову могутню потилицю, і губи кривилися в жорстокому усміхові.

До Капуї вони дісталися увечері. Місто було значно менше за Рим, і все проглядалося з височини пагорба. Кінські копита глухо цокотіли по небрукованих вулицях. Велетенське червоне сонце сідало за міські будинки. Небо над головою було ще ясне, але на вулицях, оточених глухими стінами будинків, панував присмерк. Під одним з будинків, що вирізнявся розмірами й вишуканістю ліній, вони спинилися. Еліот, припадаючи на ногу, підійшов до дверей.

— Це дім господаря школи гладіаторів. Піду домовлюся про ночівлю. Зажди…

В Еліотових словах Кросбі відчув глум. Щоб розім’ятися, Бен став походжати біля будинку. Зацікавившись рабом-ворітником, прикутим ланцюгом до стіни, він приступив до нього ближче. Раб дрімав, сидячи навпочіпки. Його чуб був розкошланий, лице зсохлося, очі позападали. Йому з однаковим успіхом можна було дати і двадцять років, і шістдесят. Коли Бен опинився поруч, раб підвів голову і глухо загарчав. Кросбі глянув йому в вічі й здригнувся — у них не було нічого людського. Зі співчуттям дивився він на цю істоту і не почув, як тихо прочинилася хвіртка в стіні й звідти вислизнуло двоє чоловіків. Вони безшелесно, мов тіні, підкрадалися дедалі ближче. Один з них кинувся ззаду до Бена і з хрипким криком ударив по голові; другий ледве встиг підхопити велета, коли той звалився. Незнайомці схопили Кросбі попід руки й поволокли в темну пройму дверей.

Раб-ворітник незворушно стежив за подіями. Він надивився всячини за роки, проведені на вулиці, багато чого він міг би розказати. Та говорити він не міг. Років двадцять тому йому вирвали язика за те, що він посмів заперечити господареві. І досі він стиха вив ночами, коли йому снилося темне провалля ергастула.[3] Бен лежав ниць, і ніздрі йому лоскотала солом’яна потерть. У темряві кілька чоловік поблизу перемовлялися поганою латиною. Тамуючи стогін, Бен сів і голосно запитав: