— Де я?

Балачка урвалася, і чийсь бас запитав:

— Вже прийшов до пам’яті, римлянине?

— Не римлянин я, — з серця відказав Бен. — Де я і хто ви такі?

— Тобі виявлено честь, — озвався той самий голос. — Ти в школі гладіаторів, найкращій в Італії. А ми, певна річ, гладіатори.

— Невже Еліот продав мене в рабство? — вигукнув приголомшений Бен. — Яка ницість!

— Ця риса притаманна римлянам. Я чув, ніби вони продають до рабства співгромадян, — мовив хтось. — Ви, римляни, здатні на все.

— Та не римлянин я! — палко вигукнув Бен. — Тільки шати на мені римські. Я такий самий, як ви, ваш брат у біді, друже.

— Дивно, — задумливо прогув перший голос. — Одначе запевнення у дружбі — ще не сама дружба.

Гладіатори озвалися схвальними вигуками:

— Спартак говорить незгірше за консула. Його слова дорожчі за золото й міцніші за залізо.

Серце Бенове закалатало часто й сильно. Невже це той самий Спартак? Так, здається, все сходиться: Капуя, школа гладіаторів, 74-й рік до нашої ери. Він!

Збоку дзвякнуло, трохи відхилилася заслінка, і в тьмяно освітленому віконечку з’явилася наглядачева п’яна пика. Він брутально лайнувся й напутливо мовив:

— Цитьте! Хіба ви не знаєте, що раб має або спати, або працювати?

— Ми не прості раби, — трохи зарозуміло озвався молодечий голос. — Ми — гладіатори!

Наглядач знову лайнувся.

— Я тебе вже знаю, зухвальцю, — сказав він погрозливо, дивлячись совиним поглядом у шурхітливу темряву.

З глухим стуком заслінка опустилась.

— Ти помиляєшся, Касле, — мовив Спартак, і в голосі його забриніла гіркота. — Справді, нас годують досхочу, не так, як інших рабів. Та хіба це все, що потрібне людині? Лисиця у пастці відгризає собі лапу, щоб звільнитися; скорпіон у вогненному кільці вбиває себе. Воля — найвище добро для всього живого. А ми, люди, позбавлені її. Чим же ми, гладіатори, різнимося від звичайних рабів? Хіба тим, що навіть смертю своєю маємо звеселити серця нікчемних римлян. Та дарма, невдовзі, ми…

Він понизив голос до шепоту, і Бен більш нічого не почув. Вранці Вена збудив брутальний штурхан під бік.

— Гей ти, новенький, годі пухнути, — згорблений наглядач з обличчям неандертальця штурхав його кіпцем пужална.

— Як ти зі мною поводишся!? — обурився Бен і звів величезного п’ястука. Раптом хтось перехопив його руку.

— Вгамуйся! Хочеш, щоб тебе розп’яли?

Бен пізнав Спартаків голос. Він з цікавістю поглянув на нього. Високий, плечистий, голубі очі дивляться розумно й доброзичливо.

— Нумо снідати. Потім тобі видадуть гладіаторське вбрання замість цього руб’я.

Тільки тепер Бен помітив, що на нього нап’яли шмаття, яке посоромився б носити найпослідущий жебрак.

— Зараз треба добре попоїсти. Сьогодні та завтра мають влаштувати великі бої та розважальні видовища. Клавдій трусить калитою — хоче бути обраним до сенату.

— Гадаєш, і я братиму участь у бойовищах? — здивувався Бен.

— А чом би й ні? — здивувався і собі Спар-так. — Нам сказали, що ти досвідчений боєць. Для глядачів такий гладіатор, як ти, ласий шматочок.

— Ну, а коли я відмовлюся?

Спартак усміхнувся.

— Ти міркуєш, як немовля. Видно, ти і справді недавно в Італії. До речі, звідки ти?

— З Америки. Це дуже далеко звідси.

Спартак стенув плечима.

— Не знаю. Втім, байдуже — в нас у школі зібрані люди з усього світу. Знай же: ці підлі римляни завбачили все. Якщо гладіатор відмовляється від бою, його вбивають. Сьогодні побачиш сам.

— Ліпше я загину, ніж на потіху юрби вбиватиму іншу людину!

— На жаль, якщо один з гладіаторів відмовляється від бою, вбивають і другого. Якщо таке повторюється кілька разів, то за жеребом розпинають кожного десятого або двадцятого гладіатора школи.

— Невже нема ради? — вигукнув Бен.

— Є! — Спартак пильно подивився на співрозмовника й раптом широко всміхнувся. — Чомусь я відчуваю до тебе довіру. До того ж ти говориш, як освічена й розумна людина. Важить і те, що ти дужий. А мені потрібен помічник і можлива заміна. Атож, заміна… Вже три ночі мені сняться лихі сни. Кружляють наді мною чорні птахи з бронзовим пір’ям і, як стріли, пускають свої пера у мене. Я ховаюсь од них у печері, й там підстерігає мене страхітливий полоз із людською головою. Він обплітає мене й душить, тріщать кістки. “Хто ти?” — кричу я, силкуючися послабити жахливі обійми.

“Твоя доля”, — сухо шелестить він, торкаючись мене роздвоєним язиком. І я прокидаюсь. Одначе, нам пора. Ходімо.

Він невесело засміявся і, підхопивши Вена під лікоть, повів за собою.

— Поснідаємо з мого посуду, а ввечері, після боїв, як тебе не вб’ють, звісно, видадуть постійний, олив’яний.

На одинадцяту ранку глядачі почали заповнювати місця в амфітеатрі просто неба. Арена була потрушена сріблястим піском, музики, сховані в нішах, пробували інструменти. Щоб звірі не кинулись на глядачів, арену відгородили високою сіткою з великими вічками. Посеред арени височів якийсь предмет, напнутий білим покривалом. За знаком розпорядника покривало зірвали, й усі побачили чоловіка, прив’язаного до стовпа. Колишній гладіатор був убраний Прометеем, але вигляд його не узгоджувався з образом гіганта. По двох тижнях ув’язнення обличчя його було змучене, тіло виснажене.

…Гладіатори, привезені з Капуї, сиділи замкнені й на слух коментували події. Бен уже начепив наколінники, тьмяно блищав новий щит, металевий пас був оздоблений мудрованим карбуванням. За жеребом йому випало виступати у важкому озброєнні, б’ючись коротким римським мечем. Беновим супротивником виставили Спартака, озброєного тризубом та сіткою. Його зброя поступалася важкій Беновій. Та Спартак не журився, навпаки, по-дружньому підбадьорював Бена, коли той хмурнів, поринаючи у свої думи.

Знову заграла музика; оголошено про вихід Спартака та Бена — “ватагів з далеких варварських країв”. Бен нап’яв шолом і насунув на обличчя важке металеве забороло.

Вони вийшли на арену й зупинились, щоб звикнути до яскравого світла. Глядачі схвально загули — гладіатори їм припали до вподоби; такі гіганти трапляються не часто. Гладіатори розійшлися в протилежні кутки арени й по команді почали сходитися. Обидва були оголені до пояса, й могутні м’язи грали під шкірою. Бен поклав не битись, а майстерно імітувати зіткнення, намагаючись відтворити напругу справжнього бою і заразом не пошкодити Спартака. “Спартак має жити!” — так розважив Бен. Збоку могло здатися, що Кросбі провадить бій на всю силу — та то було блискуче імітування. Бій точився красиво, але… безкровно. І “шляхетні” глядачі захвилювалися, затюкали. Господар школи — він спостерігав з проходу — стиха гукнув:

— Жвавіш, варвари невмивані. А то…

Бій тривав півгодини, й гладіатори явно потомилися. Рухи їхні сповільнилися, реакція ослабла. Металеве забороло нагрілося, і їдкий піт заливав Бенове обличчя. Він кілька разів навмисне відводив свого щита набік, коли Спартак робив випади, та диво дивне: удари не досягали мети. Бен удав, ніби наступає. Він зробив фальшивий випад, ще один, розраховуючи, що лезо меча пройде мимо. Тієї ж миті Спартак відскочив убік, і Бен жахнувся: меч із тупим звуком врізався у Спартакову шию. Кров тугою цівкою вдарила з перетятої артерії. Спартак заточився, і на обличчі його з’явилося зачудування. Він зблід і, спираючись на тризуб, укляк, а тоді повільно завалився на бік. Впустивши меча, Бен нахилився над ним.

— Прости, Спартаку, я не хотів!

Спартак спробував усміхнутися, але кутки його рота тільки ледь здригнулися.

— Я це зрозумів з самого початку, — прошепотів він, дивлячись на Бена тяжким поглядом, — очі йому закочувалися. — Пам’ятай про нашу розмову. Все готове до повстання, але потрібен проводир.

Язик йому вже німів, коли він вимовив останні слова.

— Обіцяю тобі! Я зроблю все, що ти нами; слив! — вигукнув Бен. Спартакове обличчя злагідніло, очі заплющились, рвучко шарпнулася рука.

Бен спроквола встав і з ненавистю поглянув на хижі збуджені обличчя глядачів. Він переводив погляд з одного обличчя на інше і бачив у очах жорстокий садистський вогонь. Багато хто вирішив, що повалений гладіатор поранений і що другий чекав на їхній присуд. І вони хапливо опускали великий палець донизу — добити! Раптом Бен здригнувся, йому здалося, що він божеволіє. У третьому ряді біля центрального входу сиділа… Патті. І на її ніжному обличчі застиг вираз розкоші, й свій великий палець… вона елегантно відстовбурчила вниз. А трохи вище, за кінокамерою завмер сам Еліот.