РАКОВА ПУХЛИНА

В ізоляторі Олег переодягнувся. Він так і не зрозумів, навіщо його відіслали в цю затишну каюту. Отак завжди від нього відкараскуються у найбільш відповідальний момент. Чим же це він завинив перед старшими товаришами? Ну, попхався без дозволу в трюм. А хто йому забороняв? Стояв на вахті, мусив же знати, що діється на судні. А до тих потворних двоголових курчат він навіть не підходив. Тут усе правильно: акванавтам, може, й на думку не спало б зазирнути в той таємничий і загадковий відсік…

Хлопець проаналізував усі свої дії протягом нічного чергування і ні в чому не знайшов прорахунків. Навпаки, він же допоміг ученим. Адже ж це не простий збіг обставин — божевільна команда судна у каютах і двоголові курчата у трюмі. Тут має бути якийсь зв’язок. Отож хай і шукають його дорослі.

Як нудно сидіти отак без руху. Хлопець відклав убік кілька книг, так і не розгорнувши жодної з них. Хоч би хтось зайшов, мовив пару слів. Скільки ж його триматимуть в ізоляторі? Хлопець випростався на канапі і затиснув долонями вуха. Отямився тільки тоді, коли відчув чийсь дотик до плеча. Над ним стояв Усольцев. Нижню частину його обличчя прикривала гумова маска із спеціальними клапанами для дихання. Очі біолога пильно вдивлялися в хлопця.

— Що сталося, Геннадію Миколайовичу!? — вигукнув злякано Олег.

— Заспокойся, юначе, — відповів біолог. — Як ти себе почуваєш? Болить що-небудь? Говори — не бійся.

— Та ні… Тільки я не втямлю, навіщо мене запроторили в ізолятор?

— Не потерпай! Трошечки, правда, суворо повелися з тобою. Ми повинні готуватися до будь-яких несподіванок.

— До яких несподіванок? Ви щось приховуєте від мене!

Усольцев мовчки помацав пульс на Олеговій руці, а потім запитав:

— Скажи, ти ні до чого не торкався в тому трюмі?

— Я був там тільки хвилину. Як побачив тих монстрів, так і дременув на палубу. Ви думаєте — не страшно було? Один же лишився на судні. А звідки взялися двоголові курчата? Розкажіть…

— На жаль, ще не знаємо. Але, врешті-решт, дізнаємося. Це для нас украй важливо. А тебе доведеться обстежувати за допомогою автодіагноста.

І знову довелося Олегові зайти в лабораторію до Геннадія Миколайовича. Діагностичний апарат вибивав у перфострічці довгі рядочки отворів. У тугих гумових обіймах почувалося не вельми приємно. Цупкі паси притискували до грудей датчики. Чутливі пристрої прослуховували роботу серця, звукову палітру дихання. Хлопець виконав кілька вправ на психофізіологічні показники. Нарешті Геннадій Миколайович заклав целулоїдні плівки у приймальний блок комп’ютера. На круглому екрані діагностичного апарата з’явилися низки літер та цифр.

— Що ж, юначе, ти ніби-то здоровий, — мовив біолог, задоволено поглянувши на хлопця. — Аналіз крові нормальний.

— То я можу йти до Воронцова?

— Ні, ми ще маємо зробити одну пробу. Тобі, мабуть, вже не треба пояснювати, що на судно потрапила якась невідома сильнодіюча отрута. Вона не лише викликала дуже дивне захворювання серед членів екіпажу, а й подіяла на свійських птахів. І ми мусимо вжити всіх запобіжних заходів, щоб ніхто із наших не захворів. Верхня палуба судна, очевидно, безпечна. А от трюм… Добре, що Воронцов не заходив у той відсік. Ілюмінатор пропускає достатньо світла, і він помітив тих монстрів ще з порога. Інакше ми мали б аж двох пацієнтів…

— Та який же я пацієнт! — обурився Олег.

— Ти у нас мужній хлопець, акванавт, тож говоритиму з тобою відверто. Чи здоровий ти, знатимемо достеменно лише після проби. Впорсну тобі невеличку дозу одного препарату. Якщо тобі загрожує якесь лихо, то автодіагност покаже певні зміни в складі крові. Втім, ймовірність того, що ти захворієш, дуже незначна — один шанс із ста. Але ми повинні виключити і цей шанс.

— А скільки часу чекати результатів проби? — запитав Олег, похнюпивши голову.

— На жаль, довгенько — чотири години. Повертайся в ізолятор. Потім я зайду за тобою.

Олег, вийшовши із лабораторії Усольцева, зустрів у коридорі Хоменка та Воропцова, одягнених у комбінезони із водонепроникної тканини. Рот і ніс їх прикривали гумові маски з фільтрами, очі — великі, щільно припасовані до шкіри окуляри. Хлопець зрозумів, що акванавти вирушили на розвідку в трюм. Бортінженер ніс якісь портативні прилади. Олегові страшенно закортіло піти з ними. Але він лише зітхнув і не зайшов, а швидко вбіг в ізолятор.

…Лише через чотири години хлопець вийшов із приміщення. І весь цей час був ніби залишений напризволяще. Та Олег не ображався. Він розумів, що акванавти мали, як то кажуть, роботи по самісіньке горло. Усольцев за допомогою найрізноманітніших пристосувань — од ультразвукової пастки до дрібночарункової сітки — добував із приповерхневих вод різних морських тваринок. Хоменко гасав по лабораторіях. Воронцов у залі управління вивчав карту морського дна.

Усольцев відніс у лабораторію дрібночарункову сітку з морською живиною, а потім покликав Олега.

— Ув’язнення твоє вже скінчилося? Вибач, мій годинник, очевидно, відстає на кілька хвилин. Голова не болить?

— Та скільки мені вже вам повторювати, що я цілком здоровий? — обурився хлопець.

— А це ми зараз побачимо…

І ще раз автодіагност засвідчив, що всі функції Олегового організму в нормі. Усольцев раптом підійшов до хлопця і міцно притиснув його до своїх грудей.

— Коли б ти знав, хлопче, як ти усім нам допоміг, — прошепотів він. — Та, можливо, не тільки нам… усьому людству…

— Ви що — жартуєте?!

— Тут не до жартів! Ми ще не впевнені в тому, що все обійшлося благополучно. Щонайменше необережне поводження з вантажем цього судна, і… вибухнула б страхітлива бомба.

— А в чому ж річ? Я нічого не розумію…

— Йди до Воронцова. Я зараз поспішаю в лабораторію. І ще зваж: на судно ходити заборонено, — там усі приміщення зачинені й запечатані!

— Чому з курячих яєць вилупилися двоголові курчата? — повторив він Олегове запитання. — До чого тут світова катастрофа? Як же тобі пояснити?.. З океану… Ні, трохи не так. Двоголові курчата з’явилися тому, що кури подзьобали якихось дрібних створінь. Дуже дрібних, але не настільки, щоб їх не завбачило куряче око. Так ось: ті живі істоти містять в собі таку отруйну речовину, яка впливає на спадковість, в даному разі — на курячий зародок. Ти вже бачив результат — чорно-синіх багатоголових монстрів. До речі, ми знайшли в крові квочок сліди тієї ж речовини, що і в крові хворих моряків. Розумієш, який тут зв’язок?

— Та не все ще розумію. А як же ті отруйні істоти потрапили в трюм?

— Цілком слушне запитання. Маємо на нього принаймні піввідповіді. Серед залізомарганцевих конкрецій в одному з відсіків трюму, найближчому до того пташника, ми знайшли свинцевий контейнер. В ньому й містилися отруйні істоти. Частина їх ще й досі в тій домовині. Ми навіть спробували звести події докупи. Ось який виходить ланцюжок. На палубу судна браконьєри підняли драгу, котра захопила з океанського дна ще й контейнер. Потім вантаж засипали в трюм. Під час падіння контейнер, уже сплющений зубцями драги, луснув в одному місці. Очевидно, в масі металу були інші вкраплення. Отруйні істоти разом із рідким поживним середовищем вихлюпнулися назовні і проникли через тонесеньку щілинку в стіні до відсіку, де був влаштований пташник. А далі арифметика проста — їх подзьобали кури з кліток, що містилися у самісінькому закутку. Згодом куряче м’ясо з’їли моряки з суднового екіпажу. З яєць же інших курей напрочуд швидко вилупилися двоголові монстри.

— Ну, а контейнер?..

— Тут уже суцільний туман. Є лише певні припущення. Ми ще не знаємо фізіології тих дивних істот. Попередній висновок: в природі подібних організмів не могло бути. Значить, їх створили люди. Вже надіслали повідомлення на Таїті, в міжнародну інспекцію нейтральних вод. Ще раніше детально інформували Москву. У столиці на нараду збирається колегія Комітету по освоєнню багатств океану. Водночас ми запропонували закрити цей район для суден усіх країн, за винятком науково-дослідних. З Таїті до нас вилетів один із найвідоміших океанологів світу. Іван Макарович з нетерпінням чекає його.